Майстер і Маргарита - Сторінка 2

— Жоден з цих доказів нічого не вартий, і людство давно здало їх в архів. Адже погодьтесь, що у сфері розуму ніякого доказу існування Бога бути не може.

— Браво! — скрикнув чужоземець, — Браво! Ви слово в слово повторили міркування невгамовного дідугана Іммануїла з цього приводу. Та ось чудасія: він дощенту поруйнував усі п’ять доказів, а потім, наче на глум собі, спорудив власний шостий доказ.

— Доказ Канта, — тонко посміхнувшись, заперечив освічений редактор, — також непереконливий. І недарма Шіллер твердив, що Кантові міркування в цьому питанні можуть удовольнити лише рабів, а Штраус просто брав на сміх цей доказ.

Берліоз говорив, а сам тим часом думав: "Але, зрештою, хто він такий? І чому він так добре говорить російською мовою?"

— Узяти б цього Канта, та за такі докази років на три до Соловків! — зовсім неждано бовкнув Іван Миколайович.

— Іване! — знічено шепнув Берліоз.

Але пропозиція запроторити Канта до Соловків не тільки не вразила чужоземця, а навіть викликала у нього захват.

— А й справді, справді, — скрикнув він, і ліве зелене око його, спрямоване на Берліоза, заяскрилося, — йому саме там місце! Адже казав я йому тоді за сніданком: "Ви, професоре, воля ваша, щось недоладне вигадали! Воно, може, й мудро, тільки надто незрозуміло. Вас на глузи братимуть".

Берліоз витріщив очі. "За сніданком... Кантові?.. Що це він верзе?" — подумав він.

— Але, — провадив далі чужоземець, не переймаючись Берліозовим збентеженням і звертаючись до поета, — запроторити його до Соловків неможливо з огляду на те, що він уже сто років з гаком перебуває в місцях набагато віддаленіших, аніж Соловки, і видобути його відтіль у жоден спосіб неможливо, запевняю вас.

— А шкода! — відгукнувся задерика-поет.

— І мені шкода! — погодився незнайомець, зблискуючи оком, і мовив далі: — Але ось яка річ мене непокоїть: якщо Бога немає, то, дозвольте спитати, хто ж керує життям людським та усім взагалі ладом на землі?

— Сама людина й керує, — вихопився сердито з відповіддю Бездомний на це, ніде правди діти, не дуже ясне запитання.

— Даруйте, — лагідно озвався невідомий, — для того, щоб керувати, потрібно, що не кажіть, мати точний план на певний, хоч би якоюсь мірою більш-менш пристойний термін. Отож дозвольте вас спитати, як може керувати людина, коли вона не лише позбавлена змоги скласти будь-який план хоча б на сміховинно куций термін, ну, років, скажімо, на тисячу, а й не може поручитися навіть за свій завтрашній день? І справді, — невідомий вже обернувся до Берліоза, — уявіть, що ви, до прикладу, почнете керувати, порядкувати й іншими і собою, загалом, так би мовити, саме розохотитесь, і раптом у вас... кхе... кхе... саркома легені... — на цих словах чужоземець солоденько посміхнувся, наче думка про саркому легені його втішила, — так, саркома... — мружачись, наче кіт, повторив він лунке слово, — і ось вашому порядкуванню край! Нічия доля, крім своєї власної, вас більше не обходить. Рідні вам починають брехати. Ви, прочуваючи лихо, кидаєтеся по вчених лікарях, далі по шарлатанах, а буває, і по ворожках. Що й перше, і друге, й третє — цілком безглузде, ви самі розумієте. І все це закінчується трагічно: той, хто ще недавно гадав, ніби він чимось порядкує, враз нерушно залягає в дерев’яний ящик, а навколишні бачать, що пуття від такого лежня більше ніякого, спалюють його в печі. А буває ще гірше, тільки-но чоловік намислить з’їздити в Кисловодськ, — чужоземець прискалив око до Берліоза, — здавалося б, дрібничка, а й ту довершити не спроможеться, бо невідь-чому раптом візьме послизнеться і втрапить під трамвай! Невже ви скажете, що це він сам собою так покерував? Чи не правильніше думати, що упорав його хтось зовсім інший? — після цих слів незнайомець якось чудно захихотів. Берліоз вельми уважно слухав неприємну розповідь про саркому й трамвай, і його почали непокоїти якісь тривожні думки. "Він не чужоземець... Він не чужоземець... — снувало йому в голові, — він занадто дивовижний суб’єкт... але, далебі, хто ж він такий?.."

— Ви хочете палити, як я бачу? — несподівано звернувся до Бездомного незнайомий. — Вам які до вподоби?

— А у вас усякі є, чи що? — понуро запитав поет, у якого цигарки скінчилися.

— То які вам до вподоби? — повторив невідомий.

— Ну, "Наша марка", — з серцем відповів Бездомний. Незнайомий негайно витяг з кишені портсигар і запропонував його Бездомному.

— "Наша марка".

І редактора й поета вразило не стільки те, що в портсигарі знайшлася саме "Наша марка", скільки сам портсигар. Він був величезний за розміром, з червоного золота, і на його покришці, коли вона відкривалася, зблиснув синім та білим сяйвом діамантовий трикутник.

Тепер літератори подумали кожен своє. Берліоз: "Ні, чужоземець!", а Бездомний: "От чортяка б його взяв! Га?"

Поет і власник портсигару запалили, а Берліоз, який не палив, відмовився.

"Треба буде йому заперечити так, — розважив Берліоз, — це правда, людина смертна, проти цього нічого не скажеш. Але річ у тім, що..."

Однак він не встиг вимовити цих слів, як заговорив чужоземець.

— Так, людина смертна, але це було б ще півбіди. Погано те, що інколи вона раптово смертна, ось у чому штука! І взагалі не спроможна сказати, що вона робитиме сьогоднішнього вечора.

"Якось безглуздо вивернуто питання..." — подумав Берліоз і заперечив:

— Ну, тут уже є перебільшення. Щодо сьогоднішнього вечора, то я більш-менш певен. Звісно, коли на Бронній мені звалиться на голову цеглина...

— Цеглина ні сіло ні впало, — значливо урвав його невідомець, — нікому й ніколи на голову не валиться. Зокрема ж вам, можу вас запевнити, вона аж ніяк не загрожує. Ви помрете іншою смертю.

— То, може, ви знаєте, якою саме? — з цілком природною іронією поцікавився Берліоз, втягуючись у якусь справді безглузду розмову. — І скажете мені?

— Охоче, — відгукнувся незнайомий. Він зміряв Берліоза поглядом, наче збирався пошити йому костюм, крізь зуби пробубонів щось на зразок: "Раз, два... Меркурій у другому домі... місяць пішов... шість — нещастя... вечір — сім..." — і голосно ще й радісно оголосив: — Вам відріжуть голову!

Бездомний дико і злостиво вирячився на невідомого зухвальця, а Берліоз спитав, криво посміхнувшись:

— А хто саме? Вороги? Інтервенти?

— Ні, — відповів співбесідник, — російська жінка, комсомолка.

— Гм... — промимрив Берліоз, роздратований неґречним жартом невідомця, — ну, це, вибачайте, малоймовірно.

— Прошу і мені вибачити, — відповів чужоземець, — але це так. Хочеться запитати вас, що ви робитимете сьогодні увечері, коли це не таємниця?

— Ніяка це не таємниця. Зараз я зайду до себе на Садову, а потім о десятій вечора в МАСОЛІТі відбудеться засідання, і я на ньому головуватиму.

— Ні, цього ні в якому разі не може бути, — твердо заперечив чужоземець.

— А то ж чому?

— Тому, — відповів чужоземець і прискаленими очима глянув угору, де, прочуваючи вечірню прохолоду, безгучно черкали небо чорні птахи, — що Аннушка вже купила олію, і не лише купила, а навіть і розлила. Отож засідання не відбудеться.

На якусь хвильку, що цілком зрозуміло, під липами запала мовчанка.

— Пробачте, — після паузи заговорив Берліоз, поглядаючи на чужоземця, який плів нісенітниці, — до чого тут олія... та ще якась Аннушка?

— Олія тут ось до чого, — раптом заговорив Бездомний, очевидячки, вирішивши оголосити непроханому співрозмовнику війну, — чи не доводилося вам, громадянине, бувати коли-небудь в лікарні для душевнохворих?

— Іване!.. — тихо скрикнув Михайло Олександрович. Але чужоземець анітрохи не образився і від душі розсміявся.

— Бував, бував, та й не раз! — вигукнув він весело, водночас не зводячи з поета неусміхненого ока. — Де я тільки не бував! Шкода лише, що я не спромігся запитати у професора, що таке шизофренія! То ви вже самі довідайтесь про це в нього, Іване Миколайовичу!

— Звідки ви знаєте, як мене звуть?

— Даруйте, Іване Миколайовичу, хто ж вас не знає? — Тут чужоземець дістав з кишені вчорашній номер "Літературної газети", де Іван Миколайович побачив на першій же сторінці своє зображення, а під ним свої власні вірші. Але доказ його слави та популярності, ще вчора такий любий поетові, зараз анітрохи його не врадував.

— Перепрошую, — сказав він, і обличчя його потьмяніло, — ви не зачекали б хвилиночку? Я хочу товаришеві кілька слів сказати.

— О, залюбки! — вигукнув невідомий. — Тут так добре під липами, а я, до речі, нікуди й не кваплюсь.

— Ось що, Михайле, — зашепотів поет, відтягнувши Берліоза вбік, — він ніякий не інтурист, а шпигун. Це російський емігрант, що перебрався до нас. Вимагай у нього документи, бо ще втече...

— Ти гадаєш? — стривожено шепнув Берліоз, а сам подумав: "Таж він має рацію!"

— Вже ти мені вір, — засичав йому на вухо Іван, — він дурником прикидається, аби випитати щось. Ти чуєш, як він по-нашому чеше, — поет говорив і косував оком, стежачи, щоб невідомець не дав драла, — ходім затримаємо його, бо ще втече...

І поет за руку потяг Берліоза до лави.

Невідомий не сидів, а стояв коло неї, тримаючи в руках якусь книжечку в темно-сірій палітурці, цупкий конверт з добірного паперу та візитну картку.

— Даруйте, що я в запалі нашої суперечки забув відрекомендуватись. Ось моя візитівка, паспорт і запрошення приїхати до Москви для консультації, — вагомо проказав невідомий, проникливо дивлячись на обох літераторів.

Ті зніяковіли. "Чортяка, чув усе..." — подумав Берліоз і ґречним жестом показав, що показувати документи немає потреби. Але поки чужоземець тицяв їх редакторові, поет устиг розгледіти на картці друковане латинкою слово "професор" і початкову літеру прізвища — подвійне "В" — "W".

— Дуже приємно, ~ тим часом знічено пробурмотів редактор, і чужоземець сховав документи до кишені.

Добрі стосунки в такий спосіб було відновлено, і всі троє знову повсідалися на лаву.

— То вас, професоре, запрошено до нас як консультанта? — спитав Берліоз.

— Так, як консультанта.

— Ви — німець? — вивідував Бездомний.

— Я себто?.. — перепитав професор і раптом задумався. — Так, мабуть, що німець... — сказав він.

— Ви по-російському здорово говорите, — зауважив Бездомний.

— О, я взагалі поліглот і знаю силу-силенну мов, — відповів професор.

— А хто ви за фахом? — запитав Берліоз.

— Я — фахівець з чорної магії.

"Оттакої!.." — шибонуло в голову Михайлові Олександровичу.

— І...