Майстер і Маргарита - Сторінка 6

- Михайло Булгаков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Римські власті анітрохи не важать на права місцевої духовної влади, первосвященикові це добре відомо, але тут вочевидь зайшла помилка. І у виправленні цієї помилки римські власті, ясна річ, зацікавлені.

Бо й справді: злочини Вар-раввана і Га-Нонрі непорівнянні за ваготою. Якщо другий з них, чоловік виразно несповна розуму, винен у виголошенні безглуздих промов у Єршалаїмі та ще подекуди, то першого обтяжено набагато поважніше. Мало того, що він припустився відвертих закликів до бунту, але він ще й убив охоронця при спробах узяти його. Вар-равван багато небезпечніший за Га-Ноцрі.

З огляду на все сказане прокуратор просить первосвященика переглянути ухвалу і залишати на волі того з двох засуджених, від якого буде менше шкоди, а таким, поза сумнівом, є Га-Ноцрі. Отже?

Каїфа сказав тихим, але твердим голосом, що Синедріон уважно розглянув справу і вдруге дає до відома, що наміряється звільнити Вар-раввана.

— Як? Навіть після мого клопотання? Клопотання того, в особі якого промовляє римська влада? Первосвященику, повтори втретє.

— І втретє даю до відома, що ми звільняємо Вар-раввана, — тихо сказав Каїфа.

Все скінчилося, і більше вже не було про що говорити. Га-Ноцрі відходив назавжди, і страшних, лютих болей прокураторових нікому вгамувати, від них немає ліків, окрім смерті. Однак не ця думка вразила в ту ж мить Пілата. Усе та сама незбагненна туга, що вже приходила на балконі, прошила його єство. Він одразу ж спробував її пояснити, і пояснення те було якесь чудне: прокураторові невиразно здалося, що він чогось не договорив із засудженим, а може, — чогось і не дослухав.

Пілат відігнав цю думку, і вона відлетіла вмить, як і прилетіла. Вона відлетіла, а туга залишилася непоясненою, бо ж не могла її з’ясувати, змигнувши блискавкою і тут-такими загаснувши, якась, коротка інша думка: "Безсмертя... прийшло безсмертя..." Чиє безсмертя прийшло? Цього не. збагнув прокуратор, але думка про це загадкове безсмертя змусила його похолонути на палючому сонці.

— Гаразд, — сказав Пілат, — хай буде так.

Він роззирнувся, охопив поглядом видимий; йому світ і подивувався, яка зайшла зміна. Щез обтяжений трояндами кущ, пропали кипариси, що облямовували горішню терасу, і гранатове дерево; і-біла статуя серед зелені, та й сама зелень. Попливла замість усього цього якась багряна гуща, в ній захиталися водорості й рушили кудись, а разом з ними зрушивсь і сам Пілат. Тепер його підхопив; душачи та обпалюючи, найнестерпніший гнів — гнів безсилля.

— Тісно мені, — промовив Пілат, — тісно мені!

Він холодною вологою рукою смиконув пряжку з коміра плаща, і та впала на пісок.

— Сьогодні парко, заноситься на грозу, — озвався Каїфа, не відводячи очей від почервонілого обличчя прокуратора і прочуваючи всі муки, які були ще попереду. "О, який страшний місяць нісан цього року!"

— Ні, — сказав Пілат, — це не тому, що парко, а тісно мені стало з тобою, Каїфо. — Примруживши очі, Пілат посміхнувсь і додав: — Начувайся, первосвященику.

Темні очі первосвященика зблиснули, і незгірше, аніж перед тим прокуратор, він виобразив на своєму обличчі подив.

— Що я чую, прокураторе? — гордо й спокійно відповів Каїфа. — Твою погрозу після ухваленого вироку, який ти сам і затвердив? Чи ж можливе таке? Ми звикли, що римський прокуратор добирає, слів перед тим, як, казати щось. Не. почув би нас хто, ігемоне?

Пілат мертвими очима подивився на співбесідника і, ощирившись, удав посмішку.

— Що ти, первосвященику! Хто ж може почути луг нас зараз? Хіба я схожий на молодого причинного волоцюгу, якого сьогодні стратять? Хіба я дитина, Каїфо? Знаю, що кажу і де кажу. Оточено сад, оточено палац, так що й миша не промкнеться в жодну шпарину. Та не тільки миша, не промкнеться навіть цей, як його... з города Киріафа. До речі, ти знаєш такого, первосвященику? Атож... якби такий сюди пробрався, гірко нарікав би він на свою долю, в цьому ти мені, певно, поймеш віри? Так знай же, що не буде тобі, первосвященику, віднині спокою! Ні тобі, ні народові твоєму, — і Пілат вказав удалину праворуч, туди, де високо палахкотів храм, — це я тобі кажу, Пілат Понтійський, вершник Золотий Спис!

— Знаю, знаю! — безстрашно відповів чорнобородий Каїфа, і очі йому заблисли. Він підніс руку до неба і вів далі: — Знає нарад іудейський, що ти ненавидиш його лютою ненавистю і багато мук йому завдаси, але повністю його не вигубиш! Захистить його Бог! Почує нас, почує всемогутній кесар, оборонить нас від погубителя Пілата!

— О ні! — вигукнув Пілат, і з кожним словом йому ставало легше й легше: більше не треба було прикидатися, не треба було підбирати слова. — Забагато ти скаржився кесареві на мене, і настала тепер моя .пора, Каїфо! Тепер полетить вістка від мене, та не намісникові в Антіохію і не до Риму, а просто на Капрею, самому імператорові, вістка про те, що ви певних ворохобників у Єршалаїмі ховаєте від смерті. І не водою із Соломонового ставка, як хотів я на користь вам же, напою я тоді Єршалаїм! Ні, не водою! Пригадай, як довелося мені через вас знімати щити з імператорськими вензелями зі стін, перемішувати війська, довелося, бачиш, самому приїхати подивитися, що тут у вас коїться! Затям моє слово, первосвященику. Побачиш ти не одну когорту і Єршалаїмі, ні! Прийде під мури города увесь легіон Фульміната, підійде арабська кіннота, тоді почуєш ті гіркі плачі та стогони! Згадаєш ти тоді врятованого Вар-раввана і пошкодуєш, що послав на смерть філософа з його мирною проповіддю!

Лице первосвященика вкрилося плямами, очі горіли. Він, як і прокуратор, посміхнувся, вищиряючись, і відповів:

— Чи ж ти, прокураторе, сам віриш у те, що оце кажеш? Ні, не віриш! Не мир, не мир приніс нам спокуситель народу в Єршалаїм, і ти, вершнику, це чудово розумієш. Ти хотів його випустити для того, щоб він люд збаламутив, над вірою поглумивсь і підвів народ під римські мечі! Але я, первосвященик іудейський, доки житиму, не дам у наругу звіру їй обороню народ! Ти чуєш, Пілате? — І тут Каїфа грізно підніс руку: — Прислухайся, прокураторе!

Каїфа змовк, і прокуратор почув знову неначе гул моря, що надпливало до самісіньких мурів саду Ірода Великого. Цей гул надходив знизу до ніг і до обличчя прокураторові. А за спиною в нього, там, у затиллях палацу, чулися тривожні сигнали сурм, тяжкий хряскіт сотень ніг, брязкіт заліза, і прокуратор усвідомив, що римська піхота вже вирушає за його наказом, прямуючи на страшний для бунтівників та різунів передсмертний парад.

— Ти чуєш, прокураторе? — тихо повторив первосвященик. — Невже ти скажеш мені, що все це, — тут він підніс обидві руки, і темний каптур упав з голови Каїфи, — спричинив мізерний драпіжник Вар-равван?

Прокуратор витер зап’ястям руки мокре холодне чоло, подивився на землю, потім, примружившись, у небо, побачив, що розпечена куля майже над самою його головою, а тінь Каїфи зовсім збіглася біля лев’ячого хвоста, і сказав тихо і байдужно:

— Йдеться до полудня. Ми захопилися розмовою, а треба завершувати справу.

У вишуканих виразах перепросивши первосвященика, він запропонував йому посидіти на лаві в тіні магнолії та почекати, поки він викличе інших осіб, потрібних для останньої короткої наради, і віддасть ще один наказ перед стратою.

Каїфа ґречно вклонився, приклавши руку до серця, і залишивсь у саду, а Пілат повернувся на балкон. Там секретареві, який очікував на нього, він звелів запросити в сад легата легіону, трибуна когорти, а також двох членів Синедріону і начальника храмової охорони, які ждали виклику на нижній терасі саду в круглій альтанці з водограєм. До цього Пілат додав, що і він зараз вийде у сад, а сам подався всередину палацу.

Поки секретар збирав радців, прокуратор у захищеній від сонця темними завісами кімнаті відбув побачення з кимось невідомим, обличчя якого було напівприкрите каптуром, хоч у кімнаті сонячне проміння і не могло йому дозоляти. Побачення це було надзвичайно коротким. Прокуратор тихо сказав чоловікові кілька слів, після чого той подався собі геть, а Пілат через колонаду пройшов у сад.

Там у присутності всіх, кого хотів бачити, прокуратор урочисто й стримано ознаймив, що затверджує смертний вирок Ієшуа Га-Ноцрі, і офіційно звідався у членів Синедріону, кого із злочинців вони воліють лишити при житті. Діставши відповідь, що це Вар-равван, прокуратор сказав:

— То й гаразд, — та звелів секретареві тут-таки. записати це до протоколу, стис у руці пряжку, що її підняв секретар з піску, і врочисто промовив: — Пора!

Усі присутні рушили вниз широкими мармуровими сходами поміж трояндовими стінами, що точили запаморочливий аромат, опускаючись усе нижче й нижче до палацового муру, до брами, що виводила на великий, рівно вибрукуваний майдан, з протилежного краю якого видніли колони та статуї єршалаїмського гіподрому.

Тільки-но гурт вийшов з саду на майдан і піднявся на просторий кам’яний поміст, що панував над майданом, Пілат, розгледівшись крізь примружені повіки, визначився в довкіллі. Той простір, який він щойно перетяв від палацового муру до помосту, був безлюдний, але перед собою Пілат уже не побачив майдану — його поглинула юрба. Вона затопила б і поміст і той звільнений простір, якби не стримували її три лави себастійських вояків лівобіч Пілата і вояків ітурейської допоміжної когорти — правобіч.

Отож Пілат зійшов на поміст, несвідомо затискуючи в кулаці непотрібну пряжку і приплющуючи очі. Мружився прокуратор не тому, що сонце палило йому очі, ні! Він не хотів чогось бачити купку засуджених, що їх, він чудово це знав, зараз-таки слідом за ними виводять на поміст.

Щойно білий плащ із багряним підбоєм з’явивсь угорі на кам’яній брилі над крайкою людського моря, невидющому Пілатові вдарила у вуха звукова хвиля: "Га-а-а..." Вона почалася негучно, зародившись десь удалині біля гіподрому, потім зробилася громохкою і, потривавши декілька секунд, стала спадати. "Побачили мене", — подумав прокуратор. Хвиля не спала до найнижчого рівня і раптом почала знову наростати і, гойдаючись, піднеслася вище першої, і на другій хвилі, як на морському валу скипає піна, скипіли посвисти та окремі чутні крізь ревище жіночі зойки. "Це їх вивели на поміст, — подумав Пілат, — а зойки від того, що зачавили кількох жінок, коли стовписько подалося вперед".

Він перечікував, знаючи, що жодна сила не змусить замовкнути натовп, доки він не видихне всього, що нагромадилось у нього всередині, та не притишиться сам.

А коли та мить настала, прокуратор викинув угору правицю, і останній шум здуло з юрби.

Тоді Пілат набрав, скільки зміг, гарячого повітря у груди й закричав, і зірваний голос його понесло понад тисячами голів:

— Іменем кесаря імператора!..

Цю ж мить у вуха йому кілька разів гримнув залізний рубаний крик: у когортах, викинувши вгору списи та гасла, страхітливо прокричали вояки:

— Хай живе кесар!

Пілат задер голову й уткнувся обличчям просто в сонце.