Майстер і Маргарита - Сторінка 28

Відчуваючи мурашки по спині, фіндиректор поклав рурку і озирнувся чомусь на вікно за своєю спиною. Крізь негусте та ще мало вкрите листом гілля клена він побачив місяць, що перебігав прозору хмарку. Чомусь прикипівши поглядом до гілля, Римський дивився на нього, і що довше дивився, то дужче й дужче проймався страхом.

Через силу фіндиректор відвернувся нарешті від місячного вікна і підвівся. Про те, щоб телефонувати, не могло бути й мови, тепер фіндиректор думав лише про одне — як би швидше забратись з театру.

Він прислухався: споруда театру німувала. Римський збагнув, що він давно сам-один на всенькому другому поверсі, й дитячий непереборний страх опосів його на цю гадку. Він без трепету не міг подумати, що йому доведеться зараз іти одному порожніми коридорами і спускатися сходами. Він гарячково схопив зі столу гіпнотизерські червінці, заховав їх у портфель і кашлянув, щоби хоч на дрібку збадьоритись. Кашель вийшов хрипкуватий, слабкий.

І тут йому здалося, що з-під дверей кабінету потягло раптом гнилуватою вогкістю. Дрож пройшов по спині фін-директора. До того ще неждано клацнув годинник і почав вибивати північ. І навіть бамкання годинника викликало у фіндиректора тремтіння. Але остаточно його серце упало, коли він почув, що в замкові дверей тихенько повертається англійський ключ. Вчепившись у портфель вологими, холодними руками, фіндиректор відчував, що, коли ще трохи потриває цей шерхіт у щілині, він не втримається і пронизливо закричить.

Нарешті двері піддалися чиїмсь зусиллям, розчинилися, і в кабінет безгучно увійшов Варенуха. Римський, як стояв, так і сів у крісло, бо ноги йому підігнулися. Набравши повітря в груди, він усміхнувся якось запобігливо і тихо мовив:

— Боже, як ти мене налякав...

Так, ця нагла поява могла перелякати хоч кого, та все ж таки вона була й великою радістю: проглянув принаймні один кінчик у цій заплутаній справі.

— Ну, говори ж мерщій! Ну! Ну! — прохрипів Римський, хапаючись за цей кінчик. — Що це все означає?!

— Вибач, будь ласка, — глухим голосом відгукнувся прибулець, зачиняючи двері, — я думав, що ти вже пішов.

І Варенуха, не скидаючи кепки, пройшов до крісла і сів по другий бік столу.

Слід сказати, що у відповіді Варенухи проглянула невеличка химерність, яка відразу шпигнула фіндиректора, який у чутливості своїй міг позмагатися з сейсмографом будь-якої з найкращих станцій світу. Як же так? Нащо ж Варенуха йшов у кабінет фіндиректора, якщо вважав, що там його немає? Адже в нього є свій кабінет. Це — раз. А друге: яким би входом Варенуха не увійшов у будинок, він неодмінно мав перестріти котрогось із нічних чергових, а тих усіх було звідомлено, що Григорій Данилович на певний час затримається у своєму кабінеті.

Але довго над цією химерністю фіндиректор не роздумував. Не до того було.

— Чому ж ти не зателефонував? Що означає вся оця нісенітниця з Ялтою?

— Ну, те, що я й казав, — прицмокнувши, наче йому болів зуб, відповів адміністратор. — Знайшли його в корчмі в Пушкіні.

— Як у Пушкіні?! Це під Москвою? А телеграми з Ялти?!

— Яка там, у лисого, Ялта! Напоїв пушкінського телеграфіста, і почали вдвох колобродити, серед іншого посилати телеграми з позначкою "Ялта".

— Ага... Ага... Гаразд, гаразд... — не проговорив, а наче проспівав Римський.

Очі його засвітилися жовтеньким світлом. У голові склалася святкова картина ганебного усунення Стьопи з посади. Звільнення! Довгождане звільнення фіндиректора від цієї халепи в особі Лиходєєва! А може, Степан Богданович доскочить чого-небудь і гіршенького, ніж усунення від роботи... — Подробиці! — сказав Римський, стукнувши прес-пап’є по столу.

І Варенуха почав розказувати подробиці. Тільки-но він з’явився туди, куди був спрямований фіндиректором, його негайно прийняли і яквайуважніше вислухали. Ніхто, певно, і думки такої не припустив, що Стьопа може бути в Ялті. Всі відразу пристали на здогад Варенухи, що Лиходєєв, безперечно, в пушкінській "Ялті".

— Де ж він зараз? — перебив адміністратора розхвильований фіндиректор.

— Та де ж йому бути? — відповів, криво посміхнувшись, адміністратор. — Натурально, у витверезнику!

— Ну, ну! От спасибі!

І Варенуха вів далі свою оповідь. А що більше він оповідав, то яскравіше перед фіндиректором розгортався довжелезний ланцюг лиходєєвих хамств і неподобств, і кожна наступна ланка в цьому ланцюзі була гірша за попередню. Чого був вартий хоч би п’яний танець в обіймах з телеграфістом на моріжку перед пушкінським телеграфом під звуки якоїсь гультяйської гармоніки! Гонитва за якимись громадянками, що верещали від жаху! Намагання побитися з буфетником у самій "Ялті"! Розкидання пір’їстої цибулі по підлозі в тій же "Ялті". Розбиття вісьмох пляшок білого сухого "Ай-Даніля". Пошкодження лічильника в шофера таксі, котрий не захотів везти Стьопу на своїй машині. Погроза арештувати громадян, які намагалися покласти край Стьопиним паскудствам... Словом, несвітський жах!

У театральних колах Москви Стьопа зажив голосної слави, і всі знали, що за личина цей чоловік. А все ж таки те, що розповідав адміністратор про нього, навіть для Стьопи було занадто. Так, занадто. Навіть дуже занадто...

Колючі очі Римського через стіл устромилися в обличчя адміністраторові, і що більше той говорив, тим похмуріші ставали ці очі. Чим життєвіше і мальовничіше ті бридкі подробиці, що ними оздоблював свою повість адміністратор, тим менше йняв віри оповідачеві фіндиректор. Коли ж Варенуха повідомив, що Стьопа розпаношився до того, що намагався чинити спротив тим, хто приїхав, аби допровадити його в Москву, фіндиректор уже твердо знав, що все розказуване йому адміністратором, який повернувся опівночі, все — брехня! Брехня від першого до останнього слова!

Варенуха не їздив у Пушкіно, і самого Стьопи в Пушкіні також не було. Не було п’яного телеграфіста, не було побитого скла в корчмі, Стьопу не в’язали мотуззям... — нічого нього не було.

Але тільки-но фіндиректор закоренився на думці, що адміністратор йому бреше, страх поповз по його тілу, починаючи від ніг, і двічі знов-таки видалося фіндиректорові, що війнуло по підлозі гнилою малярійною вогкістю. Ні на мить не відводячи погляду від адміністратора, який чудернацьки звивався в кріслі, увесь час намагаючись не виходити з-під блакитної тіні настільної лампи, і дивацьки прикривався від її світла, що начебто заважало йому, газетою, — фіндиректор гадав лише про одне: що б то все оце значило? Навіщо так нахабно бреше йому в порожньому й безгомінному будинку адміністратор, який так пізно повернувся до нього? І прочуття небезпеки, невідомої, але грізної небезпеки, почало ятрити душу Римському. Вдаючи, що не помічає адміністраторових вивертів та фокусів з газетою, фіндиректор розглядав його обличчя, вже майже не слухаючи того, що плів йому Варенуха. Було дещо таке, що здавалося незбагненнішим, аніж невідомо для чого вигадана наклепницька розповідь про пригоди в Пушкіні, й це дещо полягало в зміні зовнішності та манер адміністратора.

Хоч як той натягував качиний козирок кепки на очі, щоб кинути тінь на обличчя, хоч як крутив газетним аркушем, фіндиректор додивився величезний синець з правого боку обличчя біля самого носа. Окрім того, повнокровний звичайно адміністратор був, мов крейда, хворобливо-блідий, а на шиї в нього цієї паркої ночі для чогось було накручене стареньке смугасте кашне. Якщо ж до цього додати відразливу манеру присмоктувати і прицмокувати, яка з’явилася в адміністратора за час його відсутності, різку зміну голосу, що став глухим і грубим, злодійкуватість і полохливість в очах, — можна було сміливо казати, що Іван Савелійович Варенуха став невпізнанний.

Щось іще страшенно бентежило фіндиректора, але що саме, він не міг збагнути, хоч як напружував збуджений мозок, хоч як приглядався до Варенухи. Одне він міг твердити, що було щось небачене, неприродне в цьому сполученні адміністратора з добре знайомим кріслом.

— Ну, подужали, врешті, виважили на машину, — гудів Варенуха, виглядаючи з-за аркуша і долонею прикриваючи синяк.

Римський раптом простягнув руку і начебто несамохіть долонею, в той же час граючи пальцями по столу, натис ґудзик електричного дзвінка й обімлів. У порожньому будинку неодмінно було б чути різке дзеленчання. Але цей сигнал не пролунав, ґудзик безживно утопився в стільницю. Ґудзик був мертвий, дзвінок пошкоджений.

Хитрощі фіндиректора добре завважив Варенуха, який запитав, скинувшись, до того ж у очах йому майнув виразно лихий вогонь:

— Ти чого дзвониш?

— Машинально, — глухо відповів фіндиректор, відсмикнув руку і своєю чергою нерівним голосом запитав: — Що це в тебе на обличчі?

— Машину занесло, вдарився об дверцята, — відповів Варенуха, одводячи очі.

"Бреше!" — подумки вигукнув фіндиректор. І тут раптом очі його полізли на лоба і стали зовсім безумними, і він прикипів поглядом до спинки крісла.

Позад крісла, на долівці, лежали навхрест дві тіні, одна густіша й темніша, друга слабка і сіра. Виразно було видно на підлозі тіні від спинки крісла та його загострених ніжок, але над спинкою на підлозі не було тіньової голови Варенухи, так само як під ніжками крісла не було ніг адміністратора.

"Він не відкидає тіні!" — подумки зойкнув Римський. Його затіпало.

Варенуха злодійкувато обернувся, простежуючи безумний погляд Римського, за спинку крісла і зрозумів, що його викрито.

Він підвівся з крісла (те саме зробив і фіндиректор) і відступив від стола на крок, затиснувши в руках портфеля.

— Допетрав, проклятущий! Завжди був промітний, — злостиво посміхнувшись простісінько в обличчя фіндиректорові, проговорив Варенуха, несподівано скочив до дверей і швидко посунув униз запобіжник англійського замка.

Фіндиректор одчайдушно оглянувся, відступаючи до вікна, що виходило в сад, і в цьому вікні, залитому місячним сяйвом, побачив притиснуте до шибки обличчя голої дівулі та її голу руку, яка просунулась у кватирку і силкувалася висмикнути нижній засувчик. Верхній уже був висмикнутий.

Римському видалося, що світло в настільній лампі гасне і що письмовий стіл нахиляється. Римського обдало крижаною хвилею, але, на своє щастя, він переборов себе і не впав. Решток його сили стало на те, щоб шепнути, але не крикнути:

— Допоможіть...

Варенуха, охороняючи двері, підскакував коло них, надовго зависаючи в повітрі й гойдаючись у ньому.