Майстер і Маргарита - Сторінка 29

Скарлюченими пальцями він махав у бік Римського, сичав і цмокав, робив миги дівулі у вікні.

Та заспішилась, встромила руду голову у кватирку, витягла, скільки могла, руку, нігтями почала дряпати нижній шпінгалет і трясти раму. Рука її почала видовжуватись, як гумова, і вкрилася трупною прозеленню. Нарешті зелені пальці мертвої обхопили важільок засувчика, повернули його, і рама почала розчинятися. Римський слабенько скрикнув, прихилився до стіни, а портфель виставив уперед, як щит. Він розумів, що прийшла його погибель.

Рама широко розчахнулась, але замість нічної свіжості та аромату зелені до кімнати ринув пах льоху. Покійниця ступила на підвіконня. Римський виразно бачив плями тління на її грудях.

І в цей час радісний нежданий крик півня долетів із саду, із тієї низької будівлі за тиром, де тримано птахів, які брали участь у програмі. Горлатий муштрований півень сурмив, вістуючи, що до Москви зі сходу котиться світанок.

Дика лють спотворила обличчя дівулі, вона хрипко лайнулася, а Варенуха коло дверей верескнув і повалився з повітря на підлогу.

Півнячий крик повторився, дівуля клацнула зубами, і руде її волосся піднялося сторч. З третім криком півня вона обернулась і вилетіла геть. І слідком за нею, підскочивши і виструнчившись горизонтально в повітрі, скидаючись на купідона в польоті, виплив повільно у вікно через письмовий стіл Варенуха.

Сивий, як сніг, без єдиної чорної волосинки, дід, який недавно ще був Римським, підбіг до дверей, зняв запобіжника, відчинив їх і кинувся бігти темним коридором. Перед поворотом на сходи він, стогнучи від страху, намацав вимикач, і сходи освітилися. На сходах дід, якого трясло і тіпало, упав, бо йому здалося, що на нього згори м’яко повалився Варенуха.

Збігши донизу, Римський побачив чергового, який заснув на стільці коло каси у вестибюлі. Римський навшпиньки прокрався повз нього і вислизнув у головні двері. На вулиці його трохи попустило. Він настільки дійшов до тями, що, хапаючись за голову, зміг усвідомити, що капелюх його залишився в кабінеті.

Само собою зрозуміло, що за ним він не повернувся, а задихаючись, побіг через широку вулицю на протилежний ріг до кінотеатру, побіля якого маячив червонуватий тьмяний вогник. Через хвилину він був уже коло нього. Ніхто не встиг перехопити машину.

— До кур’єрського ленінградського, дам на чай, — важко сапаючи і тримаючись за серце, проговорив дід.

— У гараж їду, — з ненавистю відказав шофер і відвернувся.

Тоді Римський розщібнув портфеля, дістав звідти п’ятдесят рублів і просунув їх у відчинене переднє віконечко шоферові.

За кілька секунд деренчлива машина, як вихор, летіла дугою Садової. Пасажира метляло на сидінні, а в уламкові дзеркала, що висів перед водієм, Римський бачив то радісні шоферові очі, то нестямні свої.

Вискочивши з машини перед будівлею вокзалу, Римський гукнув першому, що трапився, чоловікові в білому фартусі та з бляхою:

— Першу категорію, один, тридцять дам, — жмакаючи, він діставав з портфеля червінці, — нема першої — другу, якщо нема — бери твердий!

Чоловік з бляхою, озираючись на світний годинник, рвав із рук у Римського червінці.

Через п’ять хвилин з-під скляного шатра вокзалу щез кур’єрський і начисто пропав у темряві. З ним разом пропав і Римський.

Розділ 15

СОН НИКАНОРА ІВАНОВИЧА

Неважко здогадатися, що товстун з багряною фізіономією, котрого примістили в кімнаті № 119 клініки, був Никанор Іванович Босой.

Потрапив він, одначе, до професора Стравінського не відразу, а попередньо побувавши в іншому місці.

Від цього іншого місця Никанорові Івановичу в пам’ятку залишилося мало чого. Пригадувалися лише письмовий стіл, шафа і диван.

Там з Никанором Івановичем, в якого перед очима все туманіло від припливів крові та душевного збурення, стали до розмови, але розмова склалася якась плутана, чудернацька, а краще сказати, зовсім не склалася.

Перше ж запитання, поставлене Никанорові Івановичу, було таке:

— Ви Никанор Іванович Босой, голова будкому номер триста два-біс по Садовій?

На це Никанор Іванович, страшно реготнувши, відповів слово в слово таке:

— Я Никанор, певно, Никанор! Але який же я, к лихій годині, голова?

— Цебто як? — спитали в Никанора Івановича, примружуючись.

— А так, — відповів він, — якби ж то я голова, то я відразу мусив би зметикувати, що він нечиста сила! А то що ж воно? Пенсне надтріснуте... весь у дранті... Який же з нього перекладач у чужоземця!

— Про кого ви говорите? — спитали в Никанора Івановича.

— Коров’єв! — вигукнув Никанор Іванович. — У п’ятдесятій квартирі у нас засів! Пишіть: Коров’єв! Його негайно треба виловити! Пишіть: шості парадні, там він.

— Звідки валюту взяв? — сердечно запитали у Никанора Івановича.

— Бог істинний, Бог всемогутній, — заговорив Никанор Іванович, — усе бачить, а мені туди й дорога. В руках ніколи не тримав, гадки-думки не мав, яка вона така валюта! Господь мене кара за скверну мою, — з почуттям вів далі Никанор Іванович, то застібаючи, то розстібаючи сорочку, то хрестячись, — брав! Брав, але брав нашими, совєтськими! Прописував за гроші, не криюсь, бувало! Нівроку і наш секретар Пролежньов, теж гарний! Просто сказати, усі злодії в будинкоуправлінні. Але валюти я не брав!

На прохання не клеїти дурня, а розказати, як потрапили долари у вентиляцію, Никанор Іванович став на коліна і похитнувся, роззявляючи рота, мовби наміряючись ковтнути паркетну дощечку.

— Хочете, — промичав він, — землю буду їсти, що не брав? А Коров’єв — він чорт!

Всякому терпцю приходить край, і за столом уже підвищили голос, натякнувши Никанорові Івановичу, що йому пора заговорити по-людськи.

Тут кімнату з отим диваном розтяло дике волання Никанора Івановича, що зірвався з навколішок:

— Он він! Ондечки за шафою! От шкіриться! І пенсне його... Держіть його! Окропити приміщення!

Кров відлила від обличчя Никанора Івановича, він, тремтячи, хрестив повітря, шарпався до дверей і назад, затягував якусь молитву і, нарешті, почав верзти щось цілком несосвітенне.

Стало ясно, як день, що Никанор Іванович ні до яких розмов не придатний. Його вивели, примістили в окрему кімнатку, де він трохи втихомирився і лише молився та схлипував.

На Садову, певна річ, з’їздили і в квартирі № 50 побували. Але ніякого Коров’єва там не знайшли, і жодного Коров’єва ніхто в будинку не знав і не бачив. Квартира, що її займав покійний Берліоз, а ще Лиходєєв, який поїхав до Ялти, була порожнісінька, і в кабінеті супокійно висіли ніким не ушкоджені сургучні печатки на шафах. З тим і поїхали з Садової, до того ж з інспекторами відбув розгублений та пригнічений секретар будинкоуправління Пролежньов.

Увечері Никанора Івановича приставили до клініки Стравінського. Там він повівся так неспокійно, що мусили зробити йому впорскування за рецептом Стравінського, і лише за північ Никанор Іванович заснув у 119-й кімнаті, зрідка видаючи важке страдницьке мичання.

Але що далі, то легшим ставав його сон. Він перестав крутитися і стогнати, задихав легко й рівно, і його полишили самого.

Тоді на Никанора Івановича найшло сновиддя, що ґрунтувалося, безсумнівно, на його сьогоднішніх переживаннях. Почалося з того, що Никанорові Івановичу привиділося, буцімто якісь люди з золотими сурмами в руках підводять його, і дуже урочисто, до великих лакованих дверей. Біля цих дверей супутники програли наче туш Никанорові Івановичу, а потім лункий бас із небес весело сказав:

— Ласкаво просимо, Никаноре Івановичу! Здавайте валюту.

До краю вразившись, Никанор Іванович побачив над собою чорний гучномовець.

Потім він чомусь опинився в театральній залі, де під золоченою стелею сяяли кришталеві люстри, а на стінах кенкети. Все було як належить, як у невеликому за розмірами, але дуже багатому театрі. Була сцена, запнута оксамитовою завісою, усіяною по темно-вишневому тлі, мов зірочками, зображеннями золотих збільшених десяток, суфлерська будка і навіть публіка.

Здивувало Никанора Івановича те, що вся ця публіка була однієї статі — чоловічої, і вся чомусь із бородами. Крім того, вражало, що в театральній залі не було стільців, і вся ця публіка сиділа на підлозі, чудово натертій і ковзькій.

Нітячись у новому й численному товаристві, Никанор Іванович, повагавшись який час, за прикладом загалу вмостився на паркеті по-турецькому між якимсь рудим бороданем-здорованем та іншим, блідим і дуже зарослим громадянином. Ніхто з тих, що сиділи, не звернули уваги на новоприбулого глядача.

Тієї хвилини почувся лагідний передзвін, світло в залі погасло, завіса розійшлася, і розкрилася освітлена сцена з кріслом, столиком, на якому був золотий дзвіночок, і з глухим чорним оксамитовим задником.

З-за лаштунків вийшов артист, у смокінгу, чисто поголений і зачесаний на проділ, молодий і з дуже приємними рисами обличчя. Публіка в залі ожила, і всі обернулися до сцени. Артист підійшов до будки і потер руки.

— Сидите? — запитав він м’яким баритоном і усміхнувся залові.

— Сидимо, сидимо, — хором відповіли йому із зали тенори і баси.

— Гм... — заговорив задумливо артист, — і як вам не обридне, я не розумію? Всі люди як люди, ходять зараз вулицями, розкошують весняним сонцем і теплом, а ви тут скнієте на підлозі в задушливій залі. І невже справді програма така цікава? А втім, що кому до смаку, — по-філософськи закінчив артист.

Потім він змінив тембр голосу та інтонації і весело-гучно оголосив:

— Отож наступний номер нашої програми — Никанор Іванович Босой, голова будинкового комітету і завідувач дієтичної їдальні. Попросимо Никанора Івановича!

Одностайні оплески були відповіддю артистові. Вражений Никанор Іванович витріщився, а конферансьє, затулившись рукою від світла рампи, знайшов його поглядом серед тих, що сиділи, і ласкаво поманив пальцем на сцену. І Никанор Іванович, не зчувшись як, опинився на сцені. В очі йому знизу й спереду вдарило світло кольорових ламп, від чого враз провалилися в темряву зала і публіка.

— Ну ж бо, Никаноре Івановичу, покажіть нам приклад, — щирим тоном вимовив молодий артист, — і здавайте валюту.

Запала тиша. Никанор Іванович перевів дух і тихо почав:

— Богом присягаюся, що...

Але не встиг він договорити ці слова, як уся зала вибухнула криками обурення. Никанор Іванович знітився і вмовк.

— Отож я зрозумів, — озвався ведучий програми, — ви хотіли заприсягтися Богом, що у вас немає валюти? — І він співчутливо подивився на Никанора Івановича.

— Авжеж нема, — відповів Никанор Іванович.

— Так, — відгукнувся артист, — але даруйте нескромність: відки ж узялися чотириста доларів, знайдені в убиральні тієї квартири, єдиними мешканцями котрої є саме ви та ваша дружина?

— Чаклунські! — відверто іронічно сказав хтось у темній залі.

— Авжеж, чаклунські, — несміливо відповів Никанор Іванович не знати кому, чи артистові, чи то в темну залу, і пояснив: — Нечиста сила, картатий перекладач підкинув.

І знову обурено ревнула зала.