Майстер і Маргарита - Сторінка 30

Коли ж стихло, артист проказав:

— Ось які байки Лафонтена доводиться мені вислуховувати! Підкинули чотириста доларів! Ось ви всі тут — валютники, звертаюся до вас як до фахівців: чи мислима це річ?

— Ми не валютники, — залунали окремі ображені голоси в театрі, — але це річ немислима.

— Радо погоджуюся, — твердо сказав артист, — і запитаю вас: що можуть підкинути?

— Дитину! — крикнув хтось із зали.

— Чистісінька правда, — ствердив ведучий програми, — дитину, анонімний лист, прокламацію, пекельну машину, мало ще що, але чотириста доларів ніхто не підкидатиме, бо такого ідіота в природі не водиться. — І, обернувшись до Никанора Івановича, артист додав з докором і сумом: — Засмутили ви мене, Никаноре Івановичу! А я ж на вас мав надію! Отож номер ваш не вийшов.

У залі розітнувся свист на адресу Никанора Івановича.

— Валютник він! — вигукували в залі. — Через таких і ми безневинно потерпаємо!

— Не лайте його, — лагідно сказав конферансьє, — він розкається. — І, звернувши до Никанора Івановича сповнені сліз блакитні очі, докинув: — Ідіть-но, Никаноре Івановичу, на місце!

Після цього артист покалатав дзвоником і гучно оголосив:

— Антракт, негідники!

Приголомшений Никанор Іванович, що несподівано для себе став учасником якоїсь театральної програми, знов опинився на своєму місці на підлозі. Йому почало снитися, що зала поринула в повну темряву і що на стінах червоним світлом загорілися слова: "Здавайте валюту!" Потім знову роз’їхалася завіса і конферансьє запросив:

— Прошу на сцену Сергія Герардовича Дунчиля.

Дунчиль виявився благовидним, але вельми занехаяним чоловіком років п’ятдесяти.

— Сергію Герардовичу, — звернувся до нього конферансьє, — ось уже півтора місяця ви сидите отут, вперто відмовляєтеся здати приховану ще у вас валюту, тоді як країна потребує її, а вам з неї жодної користі, ви все ж таки упираєтеся. Ви — людина інтелігентна, чудово все це розумієте і таки не хочете піти мені назустріч.

— На жаль, нічого не можу вдіяти, бо валюти в мене більше немає, — спокійно відповів Дунчиль.

— Так чи немає принаймні діамантів? — спитав артист.

— І діамантів немає.

Артист похилив голову і задумався, а потім плеснув у долоні. З-за куліси вийшла на сцену середнього віку дама, одягнена за модою, тобто в пальті без коміра і в крихітному капелюшкові. Дама виглядала збентеженою, а Дунчиль глянув на неї, не повівши бровою.

— Хто ця дама? — запитав ведучий програми у Дунчиля.

— Це моя дружина, — з гідністю відповів Дунчиль і подивився на довгу шию дами з певним обридженням.

— Ми потурбували вас, мадам Дунчиль, — звернувся до дами конферансьє, — ось із якого приводу: ми хотіли вас запитати, чи є ще у вашого чоловіка валюта?

— Він тоді все здав, — хвилюючись, відповіла мадам Дунчиль.

— Так, — сказав артист, — ну що ж, як так, то й так. Якщо все здав, то нам слід негайно розлучитися з Сергієм Герардовичем, що ж тут вдієш! Якщо ваша воля, ви можете залишити театр, Сергію Герардовичу, — і артист зробив царствений жест.

Дунчиль спокійно і з гідністю повернувся і подався за лаштунки.

— Одну хвилиночку! — зупинив його конферансьє. — Дозвольте мені на прощання показати вам ще один номер з нашої програми, — і знову плеснув у долоні.

Чорна задня завіса розсунулася, і на сцену вийшла юна красуня в бальній сукні, тримаючи в руках золоту тацю, на якій лежала груба пачка, перев’язана кондитерською стрічкою, і діамантове кольє, від якого на всі боки відскакували сині, жовті й червоні вогні.

Дунчиль відступив на крок, і обличчя його вкрила блідість. Зала завмерла.

— Вісімнадцять тисяч доларів і кольє на сорок тисяч золотом, — урочисто оголосив артист, — переховував Сергій Герардович у місті Харкові на квартирі своєї коханки Іди Геркуланівни Ворс, котру ми маємо втіху бачити перед собою і котра ласкаво допомогла віднайти такі неоціненні, але марні в руках приватної особи скарби. Велике спасибі, Ідо Геркуланівно.

Красуня, усміхнувшись, сяйнула зубами, а її пухнасті вії ворухнулися.

— А під вашою сповненою гідності личиною, — звернувся артист до Дунчиля, — приховується жадібний глитай і неймовірний облудник та брехун. Ви за півтора місяця витягли всім жили своєю тупою затятістю. Тепер же йдіть додому, і хай те пекло, яке влаштує вам ваша дружина, буде вам карою.

Дунчиль схитнувся і, здається, хотів повалитись, але чиїсь турботливі руки підхопили його. Тієї миті впала передня завіса і заховала всіх, хто був на сцені.

Шалені оплески струсонули залу так, що Никанорові Івановичу здалося, ніби в люстрах захиталися вогні. А коли передня завіса пішла угору, на сцені вже нікого не було, окрім самого артиста. Він дістав другий вибух овацій, уклонився і заговорив:

— В особі цього Дунчиля перед вами виступив у нашій програмі типовий осел. Адже я мав нагоду вчора сказати, що таємне зберігання валюти — це безглуздя. Використати її ніхто не спроможеться ні за яких обставин, запевняю вас. Візьмімо хоча б цього Дунчиля. Він дістає чудову платню, і йому нічого не бракує. У нього чудове помешкання, дружина і красуня коханка. Так ні ж бо! Замість того, щоб жити тихо-мирно, без жодних неприємностей, здавши валюту і камінці, цей корисливий телепень доскочив-таки того, що його викрили привселюдно, і на додачу нажив величезну родинну халепу. Отож, хто здає? Нема охочих? У такому разі наступним номером нашої програми — відомий драматичний талант, артист Куролєсов Сава Потапович, спеціально запрошений, виконає уривки зі "Скупого рицаря" поета Пушкіна.

Обіцяний Куролєсов не загаявся вийти на сцену і виявився високим та м’ясистим голеним чоловіком у фракові з білою краваткою.

Без жодних передумов він скорчив понуру міну, насупив брови і заговорив ненатуральним голосом, косуючи на золотий дзвіночок:

— Як молодий гульвіса жде на зустріч з розпутницею хитрою якоюсь...

Далі Куролєсов розказав про себе багато чого недоброго. Никанор Іванович чув, як Куролєсов зізнавався в тому, що якась бідолашна вдова, голосячи, стояла перед ним на колінах під дощем, але не зворушила черствого серця артиста.

Никанор Іванович до свого сну зовсім не знав творів Пушкіна, але самого його знав чудово і щодень по кілька разів виголошував фрази на кшталт: "А за квартиру Пушкін плататиме?" або "Лампочку на сходах, виходить, Пушкін викрутив?", "Нафту, виходить, Пушкін купуватиме?"

Тепер, познайомившись із одним з його творів, Никанор Іванович засмутився, уявив собі жінку на колінах, з сиротами, під дощем, і мимоволі подумав: "Ну й тип усе ж таки цей Куролєсов!"

А той, все підвищуючи голос, усе каявся й каявся і остаточно збив з пантелику Никанора Івановича, бо раптом почав звертатися до когось, кого на сцені не було, і за цього відсутнього сам же собі й відповідав, до того ж називаючи себе то "государем", то "бароном", то "батьком", то "сином", то на "ви", а то на "ти".

Никанор Іванович збагнув лише одне, що помер актор лихою смертю, прокричавши: "Ключі! Ключі мої!" — повалившись після цього на підлогу, хриплючи і обережно зриваючи з себе краватку.

Померши, Куролєсов підвівся, обтрусив пил з фрачних брюк, уклонився, посміхнувся фальшиво і пішов собі під мляві оплески. А конферансьє заговорив так:

— Ми прослухали в чудовому виконанні Сави Потаповича "Скупого рицаря". Цей рицар сподівався, що жваві німфи збіжаться до нього і станеться ще багато приємного в тому ж дусі. Але, як бачите, нічого такого не подія лося, жодні німфи до нього не збігалися, і музи йому данини не принесли, і палаців жодних він не спорудив, а навпаки, скінчив він дуже кепсько, помер к бісовій матері від удару на своїй скрині з валютою та камінцями. Попереджаю вас, що і з вами подіється щось подібне, коли не гірше, якщо ви не здасте валюти!

Чи то поезія Пушкіна справила таке враження, чи прозаїчна мова конферансьє, але раптом-таки із зали пролунав сором’язливий голос:

— Я здаю валюту.

— Ласкаво прошу на сцену! — ґречно запросив конферансьє, вглядаючись у темну залу.

І на сцені опинився невеличкий на зріст білявенький громадянин, який, судячи з обличчя, не голився близько трьох тижнів.

— Даруйте, а як ваше прізвище? — поцікавився конферансьє.

— Канавкін Микола, — сором’язливо озвався той.

— Ага! Дуже приємно, громадянине Канавкін, отож?

— Здаю, — тихо сказав Канавкін.

— Скільки?

— Тисячу доларів і двадцять золотих десяток.

— Браво! Все, що є?

Ведучий програми вп’явся очима в обличчя Канавкіну, і Никанорові Івановичу навіть здалося, що з цих очей бризнули промені, які прошили Канавкіна наскрізь, наче рентген. В залі затамували подих.

— Вірю! — врешті вигукнув артист і погасив свій погляд. — Вірю! Ці очі не брешуть. Адже скільки разів я вам казав, що основна ваша помилка полягає в тому, що ви недооцінюєте значення людських очей. Зрозумійте, що язик може приховати істину, а очі — ніколи! Вам несподівано ставлять запитання, ви навіть не здригнетеся, в одну секунду опановуєте себе і знаєте, що потрібно сказати, аби приховати істину, і дуже переконливо кажете, і жодна складка на вашому обличчі не ворухнеться, та, на жаль, сполохана питанням істина із дна душі на мить підскакує до очей, і все закінчується. Вона викрита, а ви спіймані.

Виголосивши, і то з великим жаром, цю переконливу промову, артист ласкаво звідався у Канавкіна:

— Де ж сховані?

— У тітки моєї, Пороховнікової, на Пречистенці...

— А! Це... стривайте... це у Клавдії Іллівни, чи що?

— Так.

— О, так, так, так, так! Невеличкий котедж? Навпроти ще палісадничок? Як же, знаю, знаю! А куди ж ви їх там засунули?

— У льох, в коробку з-під Ейнема...

Артист сплеснув руками.

— Чи ж бачили ви щось подібне? — скрикнув він, прикро вражений. — Так вони ж там запліснявіють, відвологнуть! Чи ж можна таким людям довіряти валюту? Га? Діти та й годі, їй-богу!

Канавкін і сам розчовпав, що нашкодив і проштрафився, і похилив свою чубату голову.

— Гроші, — вів далі артист, — мають зберігатися в Держбанку, в спеціальних сухих приміщеннях, під доброю охороною, а зовсім не в тітчиному льосі, де їх можуть, зокрема, попсувати пацюки! Соромно-таки, Канавкін! Адже ви доросла людина.

Канавкін уже не знав, куди подітись, і лише колупав пальцем борт своєї піджачини.

— Ну гаразд, — полагіднішав артист, — хто старе пом’яне...