Майстер і Маргарита - Сторінка 38

Ні, любенький, так негоже!

— Вибачте, — заговорив ошелешений цим нежданим нападом Андрій Фокович, — я не в цій справі, й осетрина сюди не тичеться.

— Тобто як це не тичеться, коли вона зіпсована?

— Осетрину прислали другої свіжості, — ознаймив буфетник.

— Голубе, це нісенітниця!

— Чому нісенітниця?

— Друга свіжість — ось що нісенітниця! Свіжість буває лише одна — перша, вона ж і остання. А коли осетрина другої свіжості, то це значить, що вона тухла!

— Вибачте... — почав був знову буфетник, не знаючи, як скараскатися причіпок артиста.

— Вибачити не можу, — твердо сказав той.

— Я не в цій справі прийшов, — зовсім зів’янувши, проговорив буфетник.

— Не в цій? — здивувався іноземний маг. — А яка ще справа могла привести вас до мене? Якщо пам’ять не зраджує мені, з осіб, близьких вам за фахом, я знався лише з одною маркітанткою, і то давно, коли вас ще не було на світі. Втім, я радий. Азазелло! Табурет добродієві завідувачу буфету!

Той, хто смажив м’ясо, обернувся, вжахнувши буфетника своїми іклами, і спритно підсунув йому один з темних дубових низеньких табуретів, інших стільців у кімнаті не було.

Буфетник мовив:

— Сердечно дякую, — і опустився на стільчик. Задня його ніжка тут же з хрустом підломилась, і буфетник, охнувши, преболяче гепнувся задом об долівку. Падаючи, він підчепив ногою інший ослінчик, який стояв перед ним, і з нього вивернув собі на штани повну чашу червоного вина*

Артист вигукнув:

— Ой! Чи не забилися ви?

Азазелло допоміг буфетникові звестися, присунув ще один стілець. Сповненим горя голосом буфетник відмовився від пропозиції господаря скинути штани й просушити їх перед вогнем і, почуваючи себе невимовно зле в мокрій білизні й одязі, сів на другий стільчик з острахом.

— Я люблю сидіти низько, — заговорив артист, — з низького не так небезпечно падати. Отже, ми зупинилися на осетрині? Голубе мій! Свіжість, свіжість і свіжість, ось що має бути гаслом кожного буфетника. Та ось, чи не зводите скуштувати...

Вмить у червоному світлі від каміна блиснула перед буфетником шпага, і Азазелло виклав на золоту тарілку шматок м’яса, який ще шкварчав, полив його лимонним соком і підніс буфетникові золоту двозубу виделку.

— Уклінно... я...

— Ні, ні, покуштуйте!

Буфетник з ґречності поклав у рот шматочок і відразу збагнув, що жує справді щось вельми свіже і, головне, надзвичайно смаковите. Але прожовуючи духмяне, соковите м’ясо, буфетник мало не подавився і не впав удруге. З сусідньої кімнати влетіла велика темна птаха і тихенько крилом зачепила лисину буфетникові. Сівши на камінну полицю поряд з годинником, птаха виявилася совою. "Господи Боже мій!.. — подумав нервовий, як усі буфетники, Андрій Фокович. — Оце квартирка!.."

— Чашу вина? Біле, червоне? Вину якої країни ви надаєте перевагу о такій порі?

— Уклінно... я не п’ю...

— Даремно! То чи не зводите партію в кості? Чи ви кохаєтеся в яких інших іграх? Доміно, карти?

— Не граю, — вже стомлений, відізвався буфетник.

— Препогано, — виснував господар. — Щось, воля ваша, недобре криється в мужчинах, які уникають вина, ігор, товариства чудових жінок, застільної бесіди. Такі люди або важко хворі, або потай ненавидять оточення. Щоправда, можливі винятки. Серед осіб, що сідали зі мною за бенкетний стіл, траплялися іноді дивовижні підлотники! Отже, слухаю вашу справу.

— Вчора ви зводили фокуси робити...

— Я? — вигукнув уражено маг. — Майте милосердя! Хіба таке мені личить!

— Даруйте, — сказав, збентежившись, буфетник. — Таж сеанс чорної магії...

— Ах, он воно що, он що! Любий мій! Я відкрию вам таємницю: я зовсім не артист, а просто мені хотілося побачити москвичів у гурті, а найзручніше це було зробити а театрі. Так ось, мій почет, — він кивнув у бік кота, — і влаштував цей сеанс, я ж тільки сидів і розглядав москвичів. Але не міняйтеся з обличчя, а скажіть, що ж у зв’язку з цим сеансом привело вас до мене?

— Бачите, серед іншого, папірці нападали зі стелі, — буфетник стишив голос і ніяково озирнувся, — ну, їх усі й похапали. ї ось заходить до мене в буфет молодик, дає червінець, я — решти йому вісім п’ятдесят... Потім другий...

— Також молодик?

— Ні, літній чоловік. Третій, четвертий. Я все даю решту. А сьогодні перевіряв касу, глядь, а замість грошей — різаний папір. На сто дев’ять рублів прогорів буфет.

— Гай-гай! — гукнув артист. — Та невже вони думали, що то справжні паперові гроші? Я не припускаю думки, щоб вони це зробили свідомо.

Буфетник якось криво й тоскно оглянувся, але нічого не сказав.

— Невже шахраї? — тривожно спитав у гостя маг. — Невже серед москвичів є шахраї?

У відповідь буфетник так гірко посміхнувся, що відпали будь-які сумніви: так, серед москвичів є шахраї.

— Це ницо! — обурився Воланд. — Ви людина бідна... Адже ви — бідна людина?

Буфетник утягнув голову в плечі, так що стало видно, що він чоловік бідний.

— У вас скільки є заощаджень?

Запитання було поставлене співчутливим тоном, але все ж таке запитання не можна не визнати неделікатним. Буфетник запнувся.

— Двісті сорок дев’ять тисяч рублів у п’яти ощадкасах, — відгукнувся з сусідньої кімнати деренчливий голос, — і вдома, під підлогою, двісті золотих десяток.

Буфетник ніби прикипів до свого табурета.

— Ну, безперечно, це не гроші, — поблажливо сказав Воланд своєму гостеві, — хоча, власне, вони вам і непотрібні. Ви коли маєте померти?

Тут уже буфетник обурився.

— Такого ніхто не знає, і нікого таке не стосується, — відказав він.

— Отак і не знає, — почувся все той же паскудний голос з кабінету, — подумаєш, біном Ньютона! Помре він через дев’ять місяців, у лютому наступного року, від раку печінки в клініці Першого МДУ, в четвертій палаті.

Буфетник зжовк на обличчі.

— Дев’ять місяців... — задумливо рахував Воланд. — Двісті сорок дев’ять тисяч... це виходить, щось з двадцять сім тисяч на місяць? Малувато, але для скромного життя стане... Та ще ці десятки...

— Десяток реалізувати не пощастить, — ув’язався той самий голос, холодячи серце буфетникові, — по смерті Андрія Фоковича дім негайно повалять і десятки буде передано в Держбанк.

— І не радив би я вам лягати в клініку, — вів далі артист, — який сенс помирати в палаті під стогін та хрипіння безнадійно хворих? Чи не краще влаштувати бенкет на ці двадцять сім тисяч і, заживши отрути, перейти в інший світ під звуки струн, в оточенні сп’янілих красунь і друзів-одчайдухів?

Буфетник сидів нерухомо і дуже зістарівся. Темні круги залягли під його очима, щоки обвисли, нижня щелепа відвалилася.

— Втім, ми розмріялися, — спохопився господар, — до справи! Покажіть ваші нарізані папірці.

Буфетник, хвилюючись, витягнув із кишені паку, розгорнув її та так і остовпів. У шматкові газети лежали червінці.

— Любий мій, ви справді недужий, — сказав Воланд, знизуючи плечима.

Буфетник, дико посміхаючись, підвівся з табурета.

— А, — заникуючись, проговорив він, — а якщо вони знову теє...

— Гм... — задумався артист, — ну, тоді приходьте до нас знову. Ласкаво просимо! Радий був познайомитися.

Вмить вискочив з кабінету Короз’єв, учепився буфетникові в руку, почав трясти її та упрохувати Андрія Фоковича всім, усім передати вітаннячка. Знетямлений буфетник рушив до передпокою.

— Ґелло, проведи! — кричав Коров’єв.

Знову-таки ця руда гола в передпокої! Буфетник протиснувся у двері, писнув "до побачення" — і пішов, як п’яний. Пройшовши трохи вниз, він зупинився, сів на сходинку, витяг пакунок, перевірив — червінці були на місці.

Тут з квартири, що виходила на цей майданчик, вийшла жінка з зеленою сумкою. Побачивши чоловіка, який сидів на сходинці й тупо дивився на червінці, вона посміхнулася і сказала задумливо:

— Що це у нас за будинок такий! І цей зранку п’яний. Шибку вибили знову на сходах, — приглянувшись уважніше до буфетника, вона докинула: — Е, та у вас, громадянине, червінців і кури не клюють! Ти б зі мною поділився, га?

— Облиш ти мене, Христа ради! — перелякався буфетник і хутенько приховав гроші.

Жінка розсміялася:

— Та дідько б тебе побрав, скупердяй! Я пожартувала... — і рушила вниз.

Буфетник повільно підвівся, підняв руку, щоб підрівняти капелюх, і переконався, що його на голові немає. Страшенно не хотілося йому повертатись, але капелюха було шкода. Недовго повагавшись, він усе-таки вернувся і подзвонив.

— Чого вам ще? — спитала його проклята Ґелла.

— Я капелюшок забув, — шепнув буфетник, тицяючи себе в лисину.

Ґелла обернулася. Буфетник подумки сплюнув і заплющив очі. Коли він їх розплющив, Ґелла простягала йому його капелюха так ще шпагу з темним руків’ям.

— Не моє, — шепнув буфетник, відводячи шпагу і швиденько налягаючи капелюха.

— Хіба ви без шпаги прийшли? — подивувалася Ґелла.

Буфетник щось буркнув і швидко пішов униз. Голові його було чомусь незручно і надто тепло в капелюсі; він скинув його й, підскочивши від страху, тихо зойкнув. У руках у нього був оксамитовий берет з півнячим обстріпаним пером. Буфетник перехрестився. Тієї ж миті берет нявкнув, перетворився на чорне кошеня і, вискочивши знов на голову Андрієві Фоковичу, всіма кігтями вп’явся йому в лисину. Відчайдушно верескнувши, буфетник кинувся бігти вниз, а кошеня звалилося з голови і шугнуло вгору сходами.

Вирвавшись на повітря, буфетник підтюпцем пробіг до воріт і назавжди облишив чортів будинок № 302-біс.

Докладно відомо, що з ним сталося далі. Вибігши з підворіття, буфетник дикувато озирнувся, наче шукаючи щось. За хвилину він був на іншому боці вулиці в аптеці. Тільки-но він промовив слова: "Скажіть, будь ласка..." — як жінка за прилавком вигукнула:

— Громадянине, у вас же вся голова порізана!

Хвилин через п’ять буфетника було перев’язано марлею, і він дізнався, що найкращими фахівцями з хвороб печінки вважаються професори Бернадський та Кузьмін, спитав, хто з них ближче, загорівся від радості, коли дізнався, що Кузьмін живе ось тут через двір у маленькій біленькій віллі, й хвилини за дві був уже там. Помешканнячко було старовинне, але дуже, дуже затишне. Запам’яталося буфетникові, що перша трапилася йому назустріч старенька нянька, що хотіла взяти в нього капелюха, але позаяк капелюха в нього не було, то нянька, шамкаючи порожнім ротом, кудись пішла.

Замість неї опинилася коло дзеркала і, здається, під якоюсь аркою жінка середнього віку і тут-таки сказала, що можна записатися тільки на дев’ятнадцяте, не раніше.