Майстер і Маргарита - Сторінка 57

Мені ні за що не хотілося б розлучатися з вами. Хай вас винагородять у якийсь інший спосіб.

— Я щасливий служити під вашою рукою, ігемоне.

— Мені це дуже приємно. Отже, друге питання. Йдеться про.... як його... Іуду з Киріафа.

Цієї миті гість і послав прокураторові свій погляд і відразу, як годиться, загасив його.

— Кажуть, що він, — стишуючи голос, продовжував прокуратор, — гроші начебто дістав за те, що так радо гостив у себе того божевільця-філософа.

— Дістане, — тихенько підправив Пілата зверхник таємної служби.

— А чи багато?

— Цього ніхто не може знати, ігемоне.

— Навіть ви? — своїм здивуванням виказуючи похвалу, сказав ігемон.

— Гай-гай, навіть я, — спокійно відповів гість. — Але що він відбере ці гроші сьогодні увечері, це я знаю. Його сьогодні закликано до палацу Каїфи.

— О, старий скнара з Киріафа! — посміхаючись, докинув прокуратор. — Адже він старий?

— Прокуратор ніколи не помиляється, але цього разу схибив, — поштиво відповідав гість, — чоловік з Киріафа — молодик.

— Отакої! Характеристику його ви можете мені дати? Фанатик?

— О ні, прокураторе!

— Так. А ще що-небудь?

— Дуже вродливий.

— А ще? Має, може, яку пристрасть?

— Важко знати вже так достеменно усіх у цьому городі, прокураторе...

— О ні, ні, Афранію! Не применшуйте своїх заслуг!

— У нього є одна хіть, прокураторе. — Гість зробив крихітну паузу. — Хіть до грошей.

— А чим він живе?

Афрамій підвів очі догори, подумав і відповів:

— Він служить у міняльній крамниці одного зі своїх родичів.

— О, так, так, так, так. — Прокуратор змовк, озирнувся, чи нема кого на балконі, й потім сказав тихо: — Так ось у чім річ — я дістав сьогодні відомості, що його заріжуть цієї ночі.

Тепер гість не лише метнув у прокуратора свій погляд, а навіть трохи затримав його, а згодом відповів:

— Ви, прокураторе, перехвалили мене. По-моєму, я не заслуговую, щоб ви доповідали про мене. Я таких відомостей не маю.

— Ви гідні найвищої нагороди, — відповів прокуратор, — але відомості такі є.

— Насмілюся спитати, від кого ж ці відомості?

— Дозвольте мені поки що цього не казати, а надто, що вони принагідні, темні й недостовірні. Але я маю завбачувати все. Така моя посада, а найбільше я маю покладатися на своє прочуття, бо ніколи воно ще не заводило мене в оману. Відомості ж полягають у тому, що хтось із таємних друзів Га-Ноцрі, обурений страхітливим зрадництвом цього міняйла, змовляється зі своїми спільниками забити його сьогодні вночі, а гроші, одержані за зраду, підкинути первосвященикові з цидулою: "Повертаю кляті гроші".

Більше своїх раптових поглядів зверхник таємної служби на ігемона не кидав і продовжував його слухати, примружившись, а Пілат вів далі:

— Розміркуйте, чи приємно буде первосвященикові у святкову ніч дістати такий подарунок?

— Не лише неприємно, — посміхнувшись, відповів гість, — але, я гадаю, прокураторе, що це спричиниться до великого скандалу.

— Я й сам тієї ж думки. Ось чому я прошу вас узятися до цієї справи, тобто вжити всіх заходів щодо охорони Іуди з Киріафа.

— Наказ ігемона буде виконано, — заговорив Афраній, — але я мушу заспокоїти ігемона: замір злочинців дуже-дуже важко доконати. Адже подумати лишень, — гість, кажучи, обернувся і вів далі: — вистежити людину, зарізати, та ще дізнатися, скільки одержав, та примудритися повернути гроші Каїфі, та все це в одну ніч? Сьогодні?

— І все ж таки його заріжуть сьогодні, — вперто повторив Пілат, — у мене передчуття, кажу я вам! Не було випадку, щоб воно мене підвело, — тут судома перейшла обличчям прокуратора, і він коротко потер руки,

— Слухаю, — покірно озвався гість, устав, випростався і раптом запитав суворо: — Так заріжуть, ігемоне?

— Так, — відповів Пілат, — і вся надія лише на вашу подиву гідну справність.

Гість поправив важкий пояс під плащем і сказав:

— Маю за честь, зичу здоров’я та радощів!

— О, так, — неголосно скрикнув Пілат, — я зовсім і забув! Я ж вам заборгував!..

Гість вразився.

— Далебі, прокураторе, ви мені нічого не винні.

— Та як же так? Як я в’їжджав до Єршалаїма, пам’ятаєте, стовпище жебраків... я ще хотів кинути їм грошей, а в мене не було, і я взяв у вас.

— О, прокураторе, це така мізерія!

— І про мізерію належить пам’ятати.

Тут Пілат обернувся, підняв плащ, який лежав на кріслі позаду, витяг з-під нього шкіряну калитку і простягнув гостеві. Той вклонився, беручи її, та й сховав під свою кирею.

— Я чекаю, — заговорив Пілат, — на звіт про потреб, а ще і в цій справі Іуди з Киріафа сьогодні ж уночі, чуєте Афранію, сьогодні. Сторожі буде наказано будити мене, тільки-но ви з’явитесь. Я чекаю на вас!

— Маю за честь, — проказав зверхник таємної служби і, повернувшись, пішов з балкона.

Чути було, як рипів мокрий пісок під його ногами, потім долинув цокіт його чобіт по мармуру поміж левів, потім зрізало йому ноги, тулуб і, нарешті, запався і каптур. Тільки цієї миті прокуратор завважив, що сонця вже немає і настали сутінки.

Розділ 26

ПОГРЕБ

Можливо, ці сутінки і були причиною того, що зовнішній вигляд прокуратора круто перемінився. Він ніби на очах постарів, згорбився і до того ж занепокоївся. Ось він повернув голову і чомусь сіпнувся, кинувши погляд на порожнє крісло, на спинці якого лежав плащ. Наближалася святкова ніч, вечірні тіні вели свою гру, і, напевно, стомленому прокураторові привиділося, що хтось сидить у порожньому кріслі. Припустившись легкодухості — поворушивши плащ, прокуратор облишив його і забігав по балкону, то потираючи руки, то підбігаючи до столу і хапаючись за чашу, то зупиняючись і безтямно вглядаючись у мозаїчну підлогу, мовби намагаючись прочитати на ній якісь письмена.

Сьогоднішнього дня вже вдруге нахлинав на нього туск. Тручи скроню, в якій від пекельного вранішнього болю лишився тільки тупий, дещо тягучий спомин, прокуратор усе силкувався збагнути, в чому криються його душевні муки. І швидко він збагнув це, але прагнув оманути себе. Йому зрозуміло було, що сьогодні вдень він щось безповоротно втратив, і тепер хоче втрачене надолужити за допомогою всіляких дрібних та мізерних, а головне, запізнілих вчинків. Омана ж полягала в тому, що прокуратор запевняв себе, що вчинки ці, теперішні, вечірні, важать не менше, ніж ранішній вирок. Але це дуже погано йому вдавалося.

На одному з поворотів він різко зупинився і свиснув. У відповідь на цей посвист із сутінків загримів грубий гавкіт, і від саду на балкон вискочив величезний гостровухий пес сірої масті, в нашийнику з золоченими бляшками.

— Банга, Банга, — слабко гукнув прокуратор.

Пес зіп’явся на задні лапи, а передні закинув на плечі своєму хазяїну, так що ледве не повалив його долі, й лизнув йому шоку. Прокуратор сів у крісло. Банга, висолопивши язика і часто дихаючи, розлігся біля ніг господаря, а радість в очах пса означала, що скінчилася гроза, єдине, чого боявся безстрашний собака, і також, що він знову тут, поруч з тим чоловіком, котрого любив, поважав і мав за наймогутнішого на світі, за владаря всіх людей, через якого і самого себе пес вважав істотою привілейованою, вищою та особливою. Але, влігшись коло ніг і навіть не дивлячись на свого хазяїна, а позираючи у вечоровий сад, пес відразу збагнув, що хазяїна його спостигла біда. Тому він змінив позу, підвівся, зайшов збоку і передні лапи та голову поклав на коліна прокураторові, вимазавши поли плаща мокрим піском. Ймовірно, дії Банги мали означати, що він втішає свого господаря і нещастя ладен зустріти вкупі з ним. Він намагався виобразити це і в очах, які скошував на хазяїна, і в сторожких, нашорошених вухах. Так обоє вони, і пес і людина, що любили одне одного, зустріли святкову ніч на балконі.

У цей час прокураторовому гостеві вистачало клопотів. Покинувши горішню частину саду перед балконом, він сходами зійшов на нижчу терасу, звернув праворуч і вийшов до касарень, що містилися на території палацу. В цих касарнях і замешкали ті дві кентурії, які прийшли разом з прокуратором на свята в Єршалаїм, а ще таємна сторожа прокуратора, зверхником над якою був цей самий гість. Він пробув у касарнях небагато часу, не більше десяти хвилин, але, як ці десять хвилин проминули, з двору касарень виїхали три вози, наладовані заступами та бочкою з водою. Вози супроводили п’ятнадцятеро людей у сірих плащах, комонних. У їх супроводі вози виїхали з території палацу через затильну браму, взяли на захід, вийшли з воріт у городському мурі й пішли путівцем спочатку на Віфлеєм-ський шлях, а потім ним на північ, дісталися роздоріжжя коло Хевронської брами і тоді рушили Яффською дорогою, що нею вдень проходила процесія із засудженими до страти. В цей час уже стемніло і на крайнебі проступив місяць.

Невдовзі після того, як поїхали вози в супроводі чоти, виїхав із палацового двору верхи і гість прокуратора, перевдягнутий у темний поношений хітон. Гість попрямував не за город, а в самий город. Через якийсь час можна було бачити, як він під’їздив до фортеці Антонія, яка міститься на півночі поблизу самісінького великого храму. У фортеці гість пробув теж дуже недовго, а згодом його слід знайшовся на Подолі, в його покручених і заплутаних вулицях. Сюди гість дістався вже верхи на мулі.

Гість добре знав город і легко розшукав ту вуличку, яка йому була потрібна. її називали Грецькою, бо на ній містилося кілька грецьких крамниць, а серед них одна, в якій торгували килимами. Якраз коло цієї крамниці гість зупинив свого мула, зліз і прив’язав його до кільця коло воріт. Крамниця була вже замкнена. Гість увійшов через хвіртку, яка була поруч з дверима до крамниці, й потрапив у квадратовий невеликий дворик, обставлений з трьох боків коморами. Завернувши у дворі за ріг, гість опинився біля кам’яної тераси житла, обвитого плющем, і розглянувся. І в домі й у коморах було темно, вогонь ще не запалювали. Гість неголосно покликав:

— Нізо!

На поклик цей рипнули двері, й у вечірній сутіні на терасі з’явилася молода жінка без запинала. Вона похилилася над перилами тераси, стривожено приглядаючись, бажаючи дізнатися, хто прийшов. Упізнавши приходня, вона привітно заусміхалася до нього, кивнула головою, махнула рукою.

— Ти сама? — неголосно по-грецькому спитав Афраній.

— Сама, — зашепотіла жінка на терасі. — Чоловік уранці від’їхав до Кесарії.