Майже опівночі - Сторінка 17

— А як із зоною небезпеки?

— Все, що ми могли зробити негайно, уже зроблено, — відповів Шерідан. — Повідомлено всі польові аеродроми, всі інженерні частини. Оповістили населення. Піднято по тривозі весь, який тільки можна, медичний персонал. Якщо станеться вибух, ми негайно вишлемо на місця рятувальні команди. До речі, ви підтримуєте зв'язок з Білим домом?.. Гаразд. Повідомте їх, що ми уже вживаємо заходів проти можливого розповсюдження за вітром радіоактивних опадів. Піднято в повітря літаки дозиметричного контролю. Вони вже летять із Невади. І... коротше, скажіть їм, що ми готові до всього.

Вінсент мав занепокоєний вигляд.

— А я й не подумав про радіоактивні опади, генерале. Це справді небезпечно?

— Ще б пак.

Лаконічна відповідь генерала була красномовніша за довгу промову. Вінсент знов повернувся до телефону.

Шерідан і Бейєрсдорф уже провели коротку нараду з Нортон-с.ькою базою ВПС з приводу очікуваного розповсюдження за вітром величезних мас опадів з високим рівнем радіоактивності.

Бомба має вибухнути десь-на схилі гори. Вона зріже всю чершину і... Шерідан уявив собі вогненну кулю діаметром у шістсот метрів, яка спочатку стелиться по землі, а потім стрімко підноситься вгору, викинувши в небо десятки тисяч тонн радіоактивних уламків, більшість яких випаде невдовзі після вибуху. [212]

— Здається, я щось бачу!

— Що саме?

— Не знаю, Туз. Схоже на якусь гнучку антену. Посвітіть-но трохи ліворуч... Ага! Онде воно! Бачите, як від нього відбивається світло?

— Начхати, що воно таке! Більш нічого ми досі не засікли!.. Моріарті! Бекстер! Ви бачите ту штуковину?

Обидва стрільці, звісившись на своїх запобіжних поясах, висунулися крізь відкритий бічний люк і почали вдивлятись у темряву.

— Так, сер! Бачимо! Ви хочете, щоб ми по ній врізали?

— Саме так! — гаркнув Даймонд. — Я утримуватиму рівновагу, а ви цільтеся. Ведучий викликає другого й четвертого. Ви все чули?

— Так, ведучий. Четвертий зрозумів. Ми відходимо.

— Я другий. Наказ прийнято.

— Вогонь! — загорлав Даймонд.

Вертоліт здригнувся всім своїм великим корпусом: стрільці відкрили вогонь.

— Шерідан! Ви слухаєте?

— Слухаю, генерале.

— А Вінсент?

— Я тут, генерале Купер.

— Гаразд, — кинув у трубку Маркус Купер. —Ми закругляємось. Вийшли з ліміту часу. Я наказую вертольотам летіти геть від гори.

— Але, генерале...

— Вони не можуть більше лишатися там! — закричав Купер. — Ми зробили все, що могли. Лишається тільки чотири хвилини до півночі, і я не маю наміру вбивати тих хлопців. Вони підібрали одного з тих, що викинулись, але ми навіть приблизно не знаємо, де приземлилися двоє інших. Якщо вони негайно, на повній швидкості, не почнуть відходити, то їх розіб'є ударною хвилею. Отак!

У трубці почулися приглушені голоси пілотів, які підтвердили, що прийняли наказ летіти геть на максимальній швидкості.

— До вашого відома, — вів далі Купер, — вони зробили все, що було в людських можливостях. Ведучий навіть розстріляв якийсь підозрілий предмет, та, здається, вони розтрощили тільки якусь метеостанцію. Шкодую, але більш ми нічого зробити не можемо... Містере Вінсент!

— Я слухаю. [213]

— Якщо ви досі на зв'язку з Білим домом, вам слід би повідомити президента про ситуацію.

— Так, звичайно. Дякую.

Вінсентові руки були мов свинцем налиті, коли він узяв трубку другого телефону. Чекаючи, доки озветься президент, він подивився на стінний годинник.

Дві хвилини до півночі.

Сан-Горгоніо була від Сан-Франціско за чотириста двадцять миль по прямій. Вінсент усе ще тримав телефонну трубку, коли мимохіть виглянув у вікно.

Північ уже настала — він збагнув це відразу.

11

Аллен Кларк милувався яскравим багатоцвіттям вогнів Лос-Анджелеської долини, яку добре було видно крізь пошматовані хмари. Небо вдалині було ніби чистіше. Кларк обернувся до дружини, яка сиділа поруч, і трохи відкинувся назад, щоб його почули також двоє пасажирів на задньому сидінні міні-літака.

— Схоже, ніби прояснюється там, попереду, — сказав він, намагаючись перекричати гуркіт мотора. — Метеостанція Фінікс повідомила, що фронт непогоди проходить якраз над пасмом Сан-Габрієль. Вони дають добрий прогноз.

Дружина не поділяла його оптимізму.

— Це буде вперше за три тижні, якщо їхній прогноз виправдається, — стримано зауважила вона. — Але я поки що нічого доброго не бачу.

Кларків приятель, який сидів позаду, торкнувся його плеча.

— Аллен, на якій ми висоті? Кларк показав на висотомір.

— Три сімсот п'ятдесят. А що? Приятель з острахом повів рукою і запитав:

— Хіба тут поблизу немає дуже високої гори? Аллен Кларк зареготався.

— Та ти міркуєш, як справжній другий пілот, — мовив він, мало не захлинаючись від сміху. — А гора таки справді є. Сан-Горгоніо.

— То чи не слід би нам...

— Поглянь у лівий ілюмінатор, Фред, і ти побачиш ту саму гору, яка так тебе непокоїть. Вона стоїть десь за півмилі від нас і метрів на триста нижче. — Кларк знову добродушно засміявся, а тоді поглянув на годинник. — Близько півночі, — сказав він. — Зараз я викличу Лос-Анджелес, і ми дізнаємось, яка погода над Санта-Барбарою. [214]

Він настроїв приймач на частоту станції, яка контролювала польоти, а передавач — на 122,1 мегагерца.

— Викликаю Лос-Анджелес. Говорить "Команч" шість-шість-вісім-Пітер. Прийом.

Вони сьогодні не барилися, відгукнулися зразу:

— "Команч" шість-шість-вісім-Пітер, говорить радіо Лос-Анджелес. Негайно дайте ваші координати. Прийом.

Відповіді не було.

— Шість-шість-вісім-Пітер, чому мовчите? Аллен Кларк не відповідав.

У ту мить йому вже випалило очі.

Четверо людей у цьому легкому літаку були перші, кому судилося дізнатись, що на вершиш гори Сан-Горгоніо вибухнула атомна бомба потужністю триста кілотонн. їм судилося дізнатися про це першими, але вони так ні про що й не дізналися. Неймовірний спалах світла в його чистому вигляді знищив сітчасту оболонку їхніх очей. І в ту саму мить, коли гортань Алле-на Кларка запульсувала, щоб зойкнути, літак обдало страшним жаром, і геть усе — фарба, металева обшивка, плексиглас і людська плоть — спопеліло в полум'ї вибуху.

Це сталося надто швидко, і жоден жалісний зойк не встиг вихопитись у відповідь на цей нелюдський жах. Вогненна куля досягла уже півмилі в діаметрі, і ударна хвиля від ядерного вибуху поглинула маленький літак у могутньому потоці енергії, яка вирвалася на волю.

Рівно через три секунди після півночі 29 червня електричний імпульс привів у дію механізм, захований на вершині гори Сан-Горгоніо у контейнері розмірами з валізу.

Стався вибух тактичного ядерного заряду. На тому місці, де він був, почала своє бурхливе життя крихітна зірочка, температура якої — сто мільйонів градусів, — набагато перевищувала температуру сонячних надр. Вона випромінювала світлові хвилі, як у видимій, так і в інфрачервоній частині спектра, а також потоки заряджених часточок, але людський зір сприймав усе це як один жахливо-сліпучий спалах.

За триста тридцять миль на схід, на висоті тринадцять тисяч метрів летів реактивний пасажирський літак авіакомпанії "Амерікен Ейрлайнз". Згодом його пілот розповість:

"Мені здалося, ніби Сонце — авжеж, саме Сонце вибухнуло! Уся південна Каліфорнія була немов охоплена пожежею. Я не знав, що скоїлось, і таки справді подумав, що то вибухнуло Сонце. З нашої висоти всю південно-західну частину країни стало видно як на долоні. Світло відбивалося від гірських вершин, що лежали під нами. Ми летіли на північ, і світло виникло зліва, [215] але в ту саму мить гори відбили його на всі боки. Я повернувся, щоб глянути ліворуч, і в очі мені наче встромилися дві крижані скалки, але зір я все-таки зберіг, і тоді — о пресвятий Боже! — я побачив ту велетенську хмару, яка все збільшувалась і черво і ніла, підіймаючись у небо, аж поки, нарешті, зникла з очей. Мабуть, вона височіла над обрієм секунд з п'ятнадцять чи, може, двадцять. То було страхітливе видовище, воно мене вжахнуло, і тільки тоді я збагнув правду. Це вибухнула атомна бомба. Ніхто з нас не знав тоді, що, в біса, буде далі..."

За дванадцять миль від вершини Сан-Горгоніо, на вузькій дорозі, що петляла між скель, полісмен Стен Пауерс раптом лобачив, як ніч щезла і все навколо осяяв надзвичайно яскравий спалах. У ту мить між Пауерсом і вершиною Сан-Горгоніо височів скельний масив. Стен Пауерс очманіло витріщив свої вражені різким світлом очі і побачив навколо себе дивний — мовби на фотографічному негативі — відбиток дійсності. На той час, коли він трохи опам'ятався, машина заїхала в придорожній рів і перекинулась набік. Пауерс подумав, що десь поблизу вибухнув динамітний заряд, і схопився за пістолет. Але тут-таки до нього дійшло, що він не чув жодного звуку. І в цю мить до вузького проходу між скелями, де він стояв, добігла ударна хвиля, що спінила грунт під ним і навколо курним смерчем. Пауерс інстинктивно підніс догори руки, коли на нього посипався град каміння, завдаючи йому нестерпного болю. І ось тоді він почув якийсь мовби приглушений рев. Увесь закривавлений, полісмен Пауерс нарешті вибрався з-під каміння. Круг нього вихрилась курява, і він заплющив очі, а тоді згадав про свій кишеньковий ліхтарик. Увімкнувши його, він побіг на відкрите місце. В його вухах ще довго лунали громові перекати небесних литаврів.

Пауерс обійшов голу скелю і завмер у заціпенінні. Він перехрестився, не тямлячи, що робить. За дванадцять миль від нього, над зрізаною вершиною Сан-Горгоніо, горбилося якесь страховисько, яке раз у раз жбурляло в небо величезні грудки із самого пекла. Цей потворний джин поривався вгору із надр планети, він димів і корчився, вивергав язики темно-червоного полум'я, закручувався вогненним смерчем, страхітливо збільшувався в розмірах і глухо, грізно гуркотів...

Полісмен Пауерс раптом усвідомив, що стоїть навколішки і бачить саме пекло.

"Я був на вечорі відкриття нового нічного клубу в РедлендсІ, що розташований, як я згодом дізнався, миль за двадцять на південь від Сан-Горгоніо. — Репортер Дік Слейтер запалив [216] нову сигарету і знов опустив пальці на клавіші друкарської ма-" шинки. — Я пам'ятаю, як поглянув на годинник: була північ. Отоді це й скоїлося. Я сидів спиною до вікна, і враження було таке, ніби одночасно спалахнув мільйон ламп-зблисків.