Майже опівночі - Сторінка 14

Двоє чоловіків у військовій формі. Ще двоє в цивільному сидять поруч. Якісь інші люди в напівтемряві. Яскраве світло б'є йому просто в обличчя.

Він підняв руку, затулив очі.

— Будь ласка, вимкніть світло.

Голос його прозвучав уривчастим шепотом. Він не боявся. І вони це напевне знали. Літній чоловік у цивільному поглянув на когось, хто стояв у тіні. Потім один з тих, що сиділи перед ним, — як вони його звуть, здається, Вінсент? — комусь кивнув, і світло вимкнули. Сілбер зітхнув з полегкістю. Втомлено протер очі, перед якими витанцьовували різноколірні цятки. Коли очі призвичаїлися до нового освітлення, перед ним знову замаячили ті самі обличчя.

— Дякую, — сказав він кволим голосом і ковтнув із склянки, яку поставили перед ним. Прохолодна вода приємно змочила горло, йому вкрай потрібні таблетки. В нього їх забрали для аналізу. Якщо попросити, вони принесуть. Адже їм ні до чого, щоб він зараз помер, так само, як і йому. — Я уже сказав вам, — повторив він, силкуючись не згубити нитку розмови, — і не один [198] раз. Я не знаю, хто надіслав нені листа й інструкції. Я їх одержав поштою. Оце й усе...

— І там були гроші, так?

Він кивнув головою. Він не хотів зізнаватись у цьому, але вони його таки змусили.

— Скільки, Сілбер?

Він розумів, що з цієї суми вони зроблять якісь свої висновки, та це вже не здавалося йому важливим.

— Десять тисяч доларів, — сказав він.

Тривала пауза. Вони обмірковували його відповідь. А тоді знов посипалися запитання.

— Як ви їх одержали? Готівкою, чеками, в цінних паперах?

— Готівкою. Стодоларовими банкнотами.

— А вам не здається, Сілбер, що це надто велика винагорода тільки за доставку листа?

Він упізнав голос. Отой дужий чолов'яга, його запитання відбивалися болем у всьому тілі, наче удари важкого дубця. Сілбер перехопив його пильний погляд. Гіпнотизуючий погляд кобри. Він здригнувся. Колись і йому здавалось, що це великі гроші. А тепер — ні. Навіть п'ятдесят тисяч не здавались йому надто великою сумою. Але цих грошей вистачить, щоб Еліс з дітьми почали нове життя, і це-найважливіше. їм їх вистачить на багато років. Тому він подивився кобрі у вічі без страху, хоча й здригнувся.

— Я кажу, чи не забагато грошей для хлопчика-посильного, га?

— Можливо.

Він почув інший голос:

— Що буде тепер, коли вас заарештовано, Сілбер?

— Вам краще знати, — відповів він тихо, не стримавши посмішки.

— Вас посадять до в'язниці.

— Як знаєте.

— Ви можете сміятися, скільки завгодно, Сідбер, але... Він таки справді сміявся. Спокійно, без будь-якої зловтіхи, — і вони розгубилися.

— Даремно ви залякуєте мене, — сказав він, усе ще посміхаючись. — Невже ви не розумієте, що це просто безглуздо.

— Буде ще безглуздіше, коли ви сядете за грати.

— Ви не зможете довго тримати мене за ґратами.

Вів відчув, як усі насторожилися. Відповідь прозвучала майже погрозливо. Вони, певно, не знають...

— Чому? Ви сподіваєтесь, вам хтось допоможе звідти втекти?

— Я нікому нічого поганого не зробив.

— Звичайно, ні, тільки принесли листа з погрозою вбити мільйони людей! [199]

— Звідки мені знати? Листа я не бачив,

— Це ви так кажете.

— Авжеж, я так кажу.

— Ми не віримо вам, Сілбер.

— Діло ваше.

— Чого ви сподіваєтеся, Сілбер?

— Не знаю. Я маю чекати, доки ви зробите щось.

— Що саме?

Він здвигнув плечима. Біль пронизав його знову, здавив хворе серце. Він заплющив очі, закусив губу. Вони побачили,, як зблідло його обличчя, і запитання припинилися. Здалеку до Сіл-; бера долинули чиїсь голоси... Він відчув укол шприца, заштрикнутого в руку, і розплющив очі. Незнайоме обличчя. Він його раніше не бачив. Сорочку розстебнули. Сілбер відчув холодний дотик металу до тіла. Майнула заспокійлива думка: лікар. Про нього турбуються. Аякже. Змушені. Мертвий він їм не потрібен. Від цієї думки йому полегшало. Він поспить. Вони чекатимуть, поки він знову розплющить очі. Так, так. Зачекають. В Еліс усе буде гаразд. І з дітьми...

— Ви надто впевнені, Сілбер. Чому?

— Я ні в чому не певний. Я дуже втомився.

— Хто ті ваші друзі, Сілбер?

Він хотів був сказати, що нема в нього ніяких друзів. Але ж вони були. Невідомі, незримі, знайомі лише через пошту,

— Я сам хотів би знати, — відповів він, здивувавши їх. —Я б потиснув їм руки.

— Ще б не потиснути. Одне кодло вбивць,

— Я нікого не вбивав.

— Цим займаються ваші друзі. Тож і ви співучасник. Він нічого не відповів.

— Звідки ви одержали настанови?

— Поштою.

— Це ми знаємо, Сілбер. Звідки надійшов лист? Звідки надійшов пакет з грішми?

— Я не знаю.

— Зворотна адреса?

— Не було.

— А поштовий штемпель? Ви ж подивилися на штемпель, хіба ні? Як це так — одержати десять тисяч доларів і не спробувати дізнатися звідки? Що було на штемпелі?

— Не знаю, — збрехав він.

— Навіщо вам цей авіаквиток, Сілбер?

— Мені надіслали його в листі.

— Куди вам звелено летіти, Сілбер? [200]

Це можна було сказати.

— До Лісабона.

— До Лісабона? В Португалію?

— Так.

— Коли ви мали летіти?

— Коли одержу від вас папери, зазначені в листі.

— Вони сподіваються, що ми дамо вам на сто мільйонів цін--них паперів і вільно відпустимо? — Удар кулаком об стіл. Спершу легкий. Потім сильний. Сильний, потім легший. Легкий, потім... — Сілбер, вас засадять за грати довіку.

— Я ж казав, ви даремно погрожуєте мені. Це безглуздо. Мовчанка. Мабуть, вони зрозуміли.

— Ви не залякаєте мене. І не завдасте мені шкоди.

— Ви повторюєтеся, Сілбер. А чому ні? Чому це ви такий недоторканний?

— Не можна зашкодити мерцю. Мовчанка. Промовисті погляди.

— Як пощастить, то я протягну ще півроку. Хворе серце. І на додачу — рак. У такій стадії, що вже не спинити. Півроку — це як пощастить. А найімовірніше-два-три місяці. Що ж ви можете мені зробити?

— Він має рацію. Ми не можемо навіть труснути його за барки. Йому нічим не дошкулиш. — Лью Кербі був у відчаї. — Він каже правду. Лікар підтвердив — це живий труп.

Протягом усього допиту обличчя генерала Шерідана лишалося непроникним. Ані він, ані підполковник Бейєрсдорф не поставили жодного запитання. Це була не їхня справа. Допит підозрюваних — хліб ФБР. Але стримуватися йому було важко. Хотілося вхопити Сілбера за горло і труснути раз-другий, як поганого собаку. Та він цього не зробив. Не через якісь там моральні принципи. Він повидирав би в нього руки й ноги, якби знав, що це дасть потрібні відомості. Було б непрощенним злочином жаліти одного і дозволити вбити мільйони людей. Та нічого не можна було вдіяти. Сілбер правду сказав: безглуздо загрожувати мерцю.

Боб Вінсент затягся сигаретою і аж надто акуратно засунув пачку назад до кишені.

— Слухай, Кербі. Я хочу, щоб ці джентльмени витягли з цього все, що можна.

Кербі знизав плечима.

— З ним усе ясно, — пробурмотів він. — Навіть якщо засмажити його живцем, ми не довідаємося нічого нового. — Він прочитав мої думки, подумав Шерідан. — А помре Сілбер — і відповіддю, можливо, стане ядерний вибух. [201]

Бейєрсдорф нахилився вперед, пильно дивлячись на Кербі.

— Як по-вашому, він щось знає про "сто тридцятку"? Про те, як знищили її екіпаж?

Кербі похитав головою.

— Ні, гадаю, що ні. Він справді ні про що не має уявлення. Я вірю йому, він не знав змісту листа.

— Кращого зв'язкового й листоношу важко знайти, — додав Боб Вінсент. — Часу в нас обмаль, ось що погано. Якби ми мали час, то, може, й пощастило б виявити якийсь зв'язок між Сілбе-ром і тими, хто надіслав йому інструкції та гроші. Мабуть, це ті самі люди або співучасники тих, хто захопив літак і бомби. Вони якимось чином знайшли Девіда Сілбера й навели довідки про стан його здоров'я. Лью правильно сказав, — кивнув Вінсент у бік Кербі, — Сілбер — живий труп. Не протягне й кількох місяців. Ми вже з'ясували про нього все, що було можливо за такий короткий час. Судимостей не має. Жінка й діти виїхали за кордон три дні тому. Вони жили в Чікаго. їхніх сусідів і знайомих ретельно опитано. Жили вони в страшних злиднях. Якби не сусіди, в них кілька місяців тому померла б дитина. В міських нетрищах така трагедія — не дивина. Немає грошей, немає лікаря, немає... — Вінсент стенув плечима. — Коротше кажучи, хтось із давніх знайомих, певне, зустрів його. Але, імовірніше, детально розвідав усе про його хворобу та злидні, які обсіли сім'ю. Якщо вони знали й Сілберову вдачу, то відразу збагнули, що знайшли того, кого їм треба. Сілбер дбає не про себе, а про свою сім'ю. Його страховку, як ми дізналися, анульовано понад рік тому. Він повільно конав з думкою, що нічого не лишає дружині й дітям, крім гіркої пам'яті про себе. Аж раптом надходить пакет, а в ньому інструкції, запечатаний конверт, який треба у визначений час передати поліції Сан-Франціско, і на додачу десять тисяч доларів. Я певен, що в Європі його родина має одержати ще якісь гроші.

— Якщо про нього знали ті, кого ми шукаємо, — втрутився Шерідан, — то не виключено, що він колись теж мав відношення до авіації. Чи не може це якось наштовхнути на слід? Перевіряли?

Вінсент кивнув головою.

— Так, ви маєте рацію. У сорок третьому Девід Сілбер був курсантом льотного училища. Навчався в Келлі-Філді, поблизу Сан...

— Я знаю, де це. Чи можемо ми чимось допомогти?

— Підполковник з нашими людьми вже працює над цим. — Вінсент глянув на Бейєрсдорфа. — Більш нічого ми не можемо зробити, поки не дочекаємося від Ховінга...

— Від того віслюка? [202]

— Можливо, генерале, але щодо своїх обчислювальних машин він правду каже. Вони мають найкращу систему в світі. — Вінсент відкинувся в кріслі, а тоді повів далі:— 3 ними тут ніхто не позмагається. Щоб перевірити сотні можливих варіантів, нам довелося б згаяти багато місяців. А оскільки відтоді минуло багато років, ці сотні варіантів розгалужуються на десятки тисяч. За тодішнім списком не з'ясуєш, хто згодом загинув або помер, і доводиться перевіряти до кінця кожного. Комп'ютери виконують такі пошуки за лічені хвилини — звичайно, якщо програму складено правильно. А нам треба було знайти кожного курсанта тих часів, коли Сілбер уперше натяг форму, і простежити все їхнє подальше життя. Це процес надзвичайно розгалуженого добору, і тут замало навіть швидкості ЕОМ.

— Як там президент? — В Артура Шерідана все стояла перед очима картина того, як ударна хвиля після ядерного вибуху трощить Білий дім.