Майже опівночі - Сторінка 9

Та лишалася ще одна загадка, і він поставив її перед Кербі.

— Гаразд. Купую твою ідею з тельбухами. Але як усе-таки твій приятель забрався звідти?

— На повітряній кулі.

— Як-як?

— Саме так, на повітряній кулі, — повторив Кербі. — Чорт забирай, це ж бо єдиний вихід.

— Слухайте, містере Кербі, не перетворюйте умовисновки на речові докази.

Кербі зареготався.

— Облиште, над цим я попрацював теж. Я підрахував величину підіймальної сили гелію та водню. З'ясувалося таке: якщо наш спільний приятель спускався на спеціальному парашуті, яким користуються в змаганнях на точність приземлення, то між куполом і стропами можна надути повітряну кулю. Якраз таку, що при втечі підійме його самого і все прихоплене.

— А потім що?

Кербі завовтузився в кріслі. Він помітив, що засвітився напис "Пристебніть ремені". Зараз же з гучномовців пролунав голос стюардеси, яка оголосила посадку. Кербі не відповів на запитання, аж поки не пристебнув ремінь.

— Ми встигли тільки перевірити, — сказав він після тієї паузи, — всі можливі способи, в які вони — грабіжник та його помічники — могли здійснити такий політ. Проглянули метеозведення у ніч пограбування. Був сталий вітер. Наскільки пам'ятаю, близько чотирнадцяти миль на годину. Напрям вітру — від фасаду в бік банківського подвір'я. Далі там — якісь озера, кілька пагорбів, потім відкриті поля.

— Отже, ти твердиш, — старанно добираючи слова, почав підсумовувати Вінсент, — що людина, яка пограбувала банк, спустилася вночі на дах з парашутом, узяла гроші, знову повернулася на дах, де її чекала надута повітряна куля, а тоді піднялася в небо? [176]

— Так, саме це я стверджую, — і Кербі схрестив руки на грудях.

— Доказуй уже до кінця, — попросив Вінсент. — Принаймні може вийти цікавий сценарій.

Кербі закопилив губу.

— Щодо сценарію не знаю. — В голосі його прозвучала образа. — Але саме такого висновку я дійшов. Вітер був досить сильний, щоб іще до світанку віднести його на відкрите місце. Там він міг опуститися на другому парашуті, випустивши з надувної кулі газ. Потім його могла де завгодно підібрати якась машина. Коли хочете, навіть літак. Та це вже, в біса, не так і важливо.

— Хтось помітив який-небудь парашут тієї ночі? — Голос Вінсента був оманливо спокійний.

— Ні, — визнав Кербі. — Та це ще нічого не означає. Його могли й не побачити під час спуску.

Вони помовчали. Добре все-таки, що Кербі допомагатиме йому, подумав Вінсент. Не виключено, що він має рацію. Адже він справді зібрав досить-таки вагомі докази на підтвердження своїх висновків. Навіть якщо вони чисто умоглядні, не підтверджені свідченнями очевидців, однаково не можна скидати їх з рахунку. Якщо всі...

Вінсент продовжив свою думку вголос:

— Якщо всі твої не підтверджені жодними фактами висновки виявляться слушними, то який зв'язок існує між пограбуванням банку і зникненням літака?

— Зв'язок? Боже мій. Бобе, та він же білими нитками шитий!

— А чи не занадто ти квапишся з...

— Де там занадто! Два злочини, здійснені тими самими методами, однаковим почерком, за короткий проміжок часу... Та вони просто не можуть бути не пов'язані між собою!

— Якщо ця твоя уявна надувна куля раптом лусне, тобі доведеться довго падати, — застеріг його Вінсент.

— Ви маєте кращі гіпотези? — відпарирував Кербі.

— Слабкий аргумент, — зауважив Вінсент, посміхаючись. — Ти огризаєшся, а не відповідаєш. У тебе все?

— Ні, не все, — з удаваною образою буркнув Кербі.

— Ну, давай, — засміявся Вінсент. — Можеш вважати, що я довго тебе умовляв.

— Здається, у нас трохи більше часу, ніж ми вважаємо.

— Ти мене підбадьорив, — насмішкувато сказав Вінсент. — Послухаємо, що далі.

Кербі перейшов на поважний тон.

— Яз початку до кінця уважно перечитав звіт із Канзас-Сіті, — мовив він. — В ньому багато дивного.

Вінсент нетерпляче зажадав пояснення. Кербі поглянув у ілюмінатор і знов обернувся до Вінсента. [177]

— Маємо чоловіка, — сказав Кербі, — молодого негра з атомною бомбою у валізі, який намагався найняти квартиру в самому центрі Канзас-Сіті. В чомусь цей чоловік або його банда жорстоко прорахувалися. Вони захотіли найняти квартиру в будинку, де надзвичайно вороже ставляться до негрів. Це була їхня перша помилка. Полягала вона в тому, що вони не підшукали собі такого місця, де не привертали б нічиєї уваги. Але чому вони обрали саме той будинок? Дуже просто, — відповів Кербі на власне запитання, — будинок розташований поблизу центру міста. Ви ще не згубили нитку?

Вінсент похитав головою.

— Гаразд, тоді слухайте далі. Я намагаюся зараз простежити за ходом їхніх міркувань, тобто міркувати за них. Чом би їм не найняти квартиру в районі, де мешкають кольорові і де ніхто не зчиняв би галасу? Річ у тому, що вони стали жертвою своїх хибних уявлень, — наголосив Кербі з несподіваною силою. — Вони не подумали, що вибух атомної бомби в будь-якому районі міста однаково викликав би найстрахітливіші руйнування. Вони чомусь вирішили, що їхній задум виграє, коли бомба вибухне в центрі міста. Такий висновок привів їх до помилки, яка й дала нам першу нитку. Управитель будинку виявився запеклим расистом. Саме це й полило воду на наш млин і порушило плани банди. — Кербі аж сяяв від самовдоволення. — Крім усього, та подія показала нам, що вони старанно готуються до якоїсь акції й не дуже квапляться, отож...

— Я втрачаю нитку, — попередив Вінсент.

— Напружте свою увагу, шефе, — кинув Кербі. — По-перше, навіщо знадобилася їм квартира?

— По-моєму, це ясно.

— Ви помиляєтесь так само, як помилився я! — весело вигукнув Кербі. — В цій квартирі ключ до всієї їхньої поведінки.

— Так, так. Здається, я починаю розуміти.

— Ну, то навіщо знадобилася їм квартира?

— Звичайно, — не зовсім упевнено почав Вінсент, — вони могли б підірвати бомбу де завгодно. У машині, в автопричепі, в мотелі...

— Де завгодно, — підтвердив Кербі. — Але ви наймаєте квартиру, коли вам потрібен час. Отже, наші приятелі, мабуть, не мають наміру підірвати бомби негайно. Вони зайняті підготовкою якогось великого плану, і для цього їм потрібен час. Через те, можливо, — Кербі знизав плечима, відчуваючи, наскільки хисткий цей картковий будинок, споруджений на його міркуваннях, — у нас є трохи більше часу, ніж ми припускали.

— Хочу вірити, що ти маєш рацію, — сказав Вінсент. Похмурий тон його голосу промовляв сам за себе. В руках у їхніх противників атомні бомби, і вони хочуть їх використати [178] для здійснення якихось своїх планів. Ще чотири бомби. Ці бомби майже напевне застрянуть у серцях чотирьох американських міст.

А вони зараз з тими відомостями, які мають, можуть діяти тільки наосліп, навпомацки.

У яких містах опиняться бомби?

І якщо їхньому невидимому противнику був потрібен час, то скільки ще часу йому потрібно?

Вінсент аж надто добре відчував, що відповідь на це запитання може спалахнути сліпучим атомним вибухом у будь-якій точці Америки.

7

Льотчикові в цій кімнаті, мабуть, стає не по собі. Та й пасажирові теж. Так міркував Вінсент, роздивляючись кімнату для нарад генерала Шерідана на Нортонській базі ВПС. Дві довгі й високі стіни рябіли жахливими фотографіями розтрощених і понівечених літаків. На третій стіні висіли спеціально підготовлені до наради фотографії С-130, членів його екіпажу, креслення атомних бомб та льотні карти з трасою зниклого літака. Четверту стіну займали екран проектора та шкільна дошка. Генерал Шерідан добре підготувався до наради, і Вінсент був йому за це вдячний. Ще більше втішало його те, як спокійно сприйняв Шерідан розпорядження Білого дому, який поклав загальне керівництво в цьому розслідуванні на ФБР.

— Генерале, — сказав Вінсент Шеріданові, — ніхто не знає тонкощів цієї справи краще за вас і ваших людей. Білий дім доручив загальне керівництво ФБР. Я не певен, що це найкращий варіант...

Шерідан уважно подивився на Вінсента.

— Тобто? —обережно запитав він.

— Я не хотів би втручатися в суто вашу роботу, — спокійно сказав Вінсент. Він відчував, що взяв правильний тон. — Буде краще, коли ви й ваші люди далі працюватимете, як вважаєте за потрібне. Я не сідатиму вам на голову. Я намагатимуся допомагати вам і того ж таки чекатиму від вас.

Шерідан відповів так само щиро:

— Ну що ж, домовились. Ми вже й так по самі вуха загрузли у чварах з тією зграєю із Вашінгтона. Відверто кажучи, містере Вінсент, я дуже радий почути від вас таке.

Вінсент кивнув головою і мовив:

— Згода, Але хай ця розмова лишиться між нами двома, гаразд? [179]

— Можете розраховувати на мене, — засміявся Шерідан.

Як зрозумів Вінсент, особливих незгод з ВПС не буде. Він уже вирішив надати Шеріданові та Бейєрсдорфові цілковиту можливість самим вести пошуки, тоді як він, Вінсент, буде їхнім рівноправним партнером. Шерідан знав про його повноваження, і Вінсент не бачив потреби зловживати владою, що нею наділив його Білий дім.

Зате навряд чи він матиме велику втіху від співробітництва з Джоном Ховінгом та його колегами з Управління національної безпеки. Вінсентові й раніше траплялося схрещувати шпаги з цими людьми. Працівники УНБ вважають, що їхні величезні обчислювальні машини, заховані в глибоких підземеллях десь у Віргінії, можуть урятувати від будь-якої більш-менш серйозної небезпеки. Електронні іграшки! Людські справи мають вирішуватися людьми, а не якимсь підземним обчислювальним оракулом. І все-таки доведеться терпіти їх, незважаючи на дуже сумнівну користь, якої від них можна сподіватися. Ховінг, як одразу помітив Вінсент, сидів позаду, загадково посміхаючись, тимчасом як жінка, його помічниця, здавалося, робила все, щоб зірвати нараду. Але Рія Карлайл, попри свій сварливий характер, була жінка розумна, і Вінсент був ладен терпіти її присутність, як ото терплять неминучий зубний біль у кабінеті дантиста, якщо тільки це піде на користь справі.

Ще одна крапля дьогтю потрапила в діжку з медом. Величезний чолов'яга з червоною пикою та копицею неохайного сивого волосся. Ніхто з невтаємничених ніколи не чув про Нійла Кука, але в колах працівників секретних служб та ФБР його вважали чи то за напівбога, чи то за напівдиявола. йому, єдиному з керівників ЦРУ, пощастило уникнути різкої офіційної критики з тієї простої причини, що він особисто ніколи не ухвалював тих помилкових рішень, за які несло відповідальність його відомство.