Майже опівночі - Сторінка 10

З власного досвіду Боб Вінсент знав, що працювати без помилок ще не означає ухвалювати правильні рішення, і Нійл Кук міг виявитися звичайним пристосуванцем, що звив собі тепленьке кубельце в ЦРУ. Час покаже, чого від нього можна сподіватися.

Вінсент переключив свою увагу на інших учасників наради. Наступні двоє були фахівці дуже високої кваліфікації: Фред Елліот з Федерального управління авіації та Білл Торп з вашінгтонського бюро Управління цивільної авіації. Вони не збиралися ні на кого гострити зуби, не прагнули до себе високих повноважень. Вони прибули сюди з наміром зробити все від них залежне, щоб допомогти Вінсентові та Шерідану. Фред Елліот перед початком наради, коли Шерідан поділився з ним своїми міркуваннями, сказав йому у відповідь таке: "Можливо, ваші висновки й правильні, генерале. Вони неодмінно мають виявитись [180] правильними, і якнайшвидше, бо інакше ви станете людиною, яка припустилася найтяжчої помилки за всю історію людства". Вінсент співчував Шеріданові. Генерал міг бути абсолютно точним у своїх висновках, але, якщо атомна бомба знищить кілька мільйонів людей, усі його висновки не варті будуть ламаного мідяка, і він виявиться "людиною, яка припустилася найтяжчої помилки".

Поруч з представниками авіаційних управлінь сидів полковник Гарольд Кімболл з армійської служби безпеки. Коли Вінсент тільки-но побачив його тут, у нього майнула думка, що аж надто багато відомств тупцюють навколо зниклих бомб. Але здоровий глузд підказував йому, що він помиляється. їм може знадобитися негайна допомога, і тоді представник армії скоротить бюрократичну тяганину до мінімуму. Високий й худорлявий Кімболл тримався суворо офіційно і стежив за всім наче збоку. Він ні в що не втручався, поводився дуже стримано, і Вінсент змінив на краще свою думку про нього, особливо коли дізнався, що Кімболл також і спостерігач від міністерства оборони. Представляючи, таким чином, одразу три відомства: армію, флот і військове міністерство, Кімболл своєю присутністю зменшив число учасників цієї екстреної наради на дві особи. Досі він не мовив і слова.

Поруч з Кімболлом примостився недбало вдягнений чоловік — учений, який, здавалось, анітрохи не переймався всією цієї історією і куняв у своєму кріслі. "Невже, — подумав Вінсент, — він такий змучений своєю роботою, що може лишатися байдужим навіть до навислої над усіма небезпеки?" Доктор Девід Шейнкен з Комісії по атомній енергії. Учений, який працює над ядерним озброєнням. Людина, що особисто брала участь у розробці та випробуваннях ста сорока трьох атомних і термоядерних пристроїв, близько спілкувалася з демонічними силами. Шейнкен розбирався в механізмах атомних бомб так само просто й легко, як досвідчений годинникар розбирається в механізмах годинників. На ньому була зручна спортивна куртка, бахматі штани, светр зі стоячим коміром, і його цілком можна було прийняти за студента, який оце тільки покинув університетське містечко. Враження, звичайно, помилкове. Цей воротар пекла прибув на нараду, щоб відповісти на будь-яке запитання з приводу конструкції зниклих атомних бомб. Він досі сказав не набагато більше за полковника Кімболла. Але те, що він усе-таки сказав, нікого не втішило. До нього звернулася із запитанням Рія Карлайл.

— Як я зрозуміла, докторе Шейнкен, — жваво озвалася вона, — ці атомні бомби оснащені запобіжними пристроями, так?

Шейнкен кивнув, і вона поставила своє головне запитання:

— Якщо так, то чи може зграя кримінальних злочинців підірвати [181] ці бомби коли їм заманеться? Звідки їм знати про конструкцію ядерних пристроїв?

Шейнкен у відповідь посміхнувся.

— Голубонько, — сказав він добродушно, — ви заплющуєте очі на реальність. Щоб обслужити стільки бомб, скільки ми їх тепер маємо, не досить кількох чоловік. З ядерною зброєю мають справу тисячі людей. Технічне обслуговування здійснюють переважно особи, призвані на військову службу, а не постійні фахівці. А оскільки більшість їх служить короткий термін, ми намагаємось по змозі спростити механізми. Кожний випускник коледжу може розібратися в цих ядерних пристроях.

Рія Карлайл замовкла. Роберт Вінсент нахилився вперед, щоб краще розгледіти жінку з Управління національної безпеки.

— Міс Карлайл!

Вона обернулась до нього.

— Скажіть, будь ласка, звідки у вас такі відомості?

— Що? Я не розумію вас, містере Вінсент, — відповіла вона голосом різким і роздратованим.

— Я поясню, — махнувши рукою, мовив Вінсент. — Я хотів би знати, чому ви так упевнені, що бомбами заволоділа, як ви висловились, "зграя кримінальних злочинців"? Як ви це встановили?

— Але ж це очевидно, містере Вінсент, — відповіла вона сердито.

— Дивно, — зауважив Вінсент. — Я, мабуть, щось випустив з уваги. Може, ви підкажете мені?

— А хто ще може захопити військовий літак з атомними бомбами?

— Нісенітниця!

Всі обернулися до Нійла Кука. Пахкаючи люлькою, він окинув усіх поглядом і повторив:

— Нісенітниця! Як інакше назвати це безглузде припущення? У неї такі самі відомості, як і в усіх інших. Тобто ніяких. — Показавши мундштуком на Шерідана, він мовив:— Генерале, продовжуйте нараду, — а тоді повернув голову до Вінсента і сказав:— Прошу вибачити мені, — чим мало не довів Рію Карлайл до вибуху люті.

У кімнаті було ще двоє учасників наради. Один з них — Джім Крайдер, друга людина в службі безпеки Білого дому. З ним Лью Кербі дружив давно, і саме він наполіг, щоб Крайдера запросили на нараду. "Крайдер кмітливий і беручкий, — пояснив Лью. — Якщо ми не знайдемо ці бомби за лічені години, тоді сам президент буде в небезпеці. Можливо, його доведеться евакуювати з Вашінгтона. Тут без Крайдера не обійтися. Тягніть його сюди — і якнайшвидше". [182]

Вінсент намагався не затримувати погляд на останньому а присутніх за столом. Ллойд Паккард. Один з найупертіших урядовців, вороже настроєний до ВПС. Кілька небезпечних пригод з ядерною зброєю посилили занепокоєність в урядових колах. Водневі бомби, "упущені" неподалік від одного іспанського села. Далі тривожні чутки про те, що десь у Гренландії упав бомбардувальник Б-52 з водневою бомбою на вісімдесят п'ять мегатонн. Цього вистачило, щоб уряд серйозно й безпосередньо заходився перевіряти причини аварій з військовими літаками. Ллойд Паккард якраз і був тим урядовим чиновником, який цілив у ВПС. "Тепер, — похмуро подумав Вінсент, — у нього "найпевніша" справа. Одразу зникли п'ять атомних бомб. Наче їх і не було".

І не велика втіха, що одна з них виринула в Канзас-Сіті. Ніхто не знав, куди поділися інші. Всі тільки висловлювали припущення, але ніхто нічого не знав. Не знали навіть, де їх шукати. Ллойд Паккард був уособленням осуду. Високий, худорлявий, незворушний, з голубими очима, в яких світилося звинувачення в злочинному недбальстві.

Людина, що жадала знімати скальпи.

Всі обернулися до капітана, який швидко увійшов до кімнати й рушив просто до генерала Шерідана. Він поклав перед ним телетайпограму і вийшов. Усі інші напружено спостерігали, як витяглося генералове обличчя. Його аж пересмикнуло, коли, дочитавши, він передав аркушик Вінсентові.

— Знайдено "сто тридцятку", — Шерідан зачекав, поки стихли приглушені вигуки. — Я, певно, мав висловитись інакше, — провадив він на диво безвиразним голосом. — Знайдено уламки літака, приблизно за тисячу чотириста миль на захід від Сан-Франціско. Туди послано корабель. Вони знайшли одне тіло. — Слова падали холодними, безживними фразами. — Це тіло другого пілота, капітана Бена Майклса. Знайшли, власне, частину тіла. — Шерідан говорив без будь-якої інтонації. — Тулуб і голову. Без ніг.

— Тоді все зрозуміло, — втрутилася Рія Карлайл. — Ми всі, звісно, дуже вболіваємо за екіпаж літака, але в такому разі нашу проблему розв'язано, хіба ні?

Вона вигукнула це різким голосом, і очі її блищали, коли вона переводила погляд з одного учасника наради на іншого. Джон Ховінг, що невідривно дивився на Шерідана, ухопив жінку за руку і цим урвав її мову. Вона розлютовано обернулась до нього.

— Джоне, що це ви собі дозво...

— Припніть язика! — просичав той. [183]

— Так, міс Карлайл, замовкніть! — обурено вигукнув Шерідан, і вона прочитала в його погляді неприховану відразу. — Річ у тім, що руки капітана були скручені за спиною дротом.

— Ми не знаємо, з чого почати. Ми зібрали випадкові факти і пробуємо відштовхнутись від них. А час минає. Хто хоче висловитись?

Усі мовчали.

— Гаразд. Тоді я ще раз зроблю короткий огляд подій, — сказав Боб Вінсент. — Ви знаєте, за яких обставин зникла "сто тридцятка". Містер Кербі докладно доповів, як було виведено з ладу наземну навігаційну апаратуру. Ви також прослухали спільну доповідь ВПС та обох авіаційних управлінь про те, що, найімовірніше, сталося на покинутому аеродромі, куди примусили сісти С'130. Після цього бомби винесли, повантажили в двомоторний літак, і він полетів у невідомому напрямку. Ми знаємо також, що одна з бомб опинилась у Канзас-Сіті і вже не становить небезпеки. Чотири бомби досі перебувають у руках людей, чиї особи ми намагаємося з'ясувати. Візьміть до уваги: особу негра, який привіз бомбу в Канзас-Сіті, встановити не пощастило.

Вінсент кивнув Полу Бейєрсдорфові, і далі провадив той.

— Невідома радіолокаційна ціль, яку виявила станція Саи-Гі, Франціско, являла собою літак С-130. Це уже всім відомо, але я повторюю, щоб нічого не пропустити. Літак пролетів, як ви знаєте, тисячу чотириста миль на захід від Сан-Франціско. На занедбаному аеродромі ми знайшли три гільзи. Можливо, їх було більше. Ми гадаємо, що коли "сто тридцятка" приземлилася, над нею у повітрі кружляв принаймні один П-51 або інший подібний винищувач. Тільки-но команда вийшла з літака, її було розстріляно з повітря цими — поки що назвімо їх так — лиходіями. Сержанта Келлі, який мав автоматичну зброю, очевидно, вбили найпершого. Маючи гвинтівку тридцятого калібру з оптичним прицілом, зробити це не важко. Ми не знаємо, чи всіх членів команди вбито, не знаємо, чи намагались вони знищити літак з вантажем.

Джон Ховінг підняв руку, і Бейєрсдорф кивнув йому.

— Чи не скажете ви, підполковнику, як вони змогли підняти літак у повітря і як він залетів так далеко, перш ніж упав?

Відповів генерал Шерідан:

— Знов-таки лише припущення, але досить вірогідне, мїстере Ховінг.