Маленькі трагедії (збірка) - Сторінка 2
- Олександр Пушкін -
О, якби з могили
Прийти я міг і, вартовою тінню
На скрині сівши, від людей живих
Мої скарби тут стерегти, як нині!..
СЦЕНА ТРЕТЯ
В палаці.
Альбер, герцог.
Альбер
Повірте, найясніший пане, довго
Терпів я сором бідності гіркої.
Якби не скрутний стан, моєї скарги
Ви не почули б.
Герцог
Вірю, вірю вам:
Такий, як ви, шляхетний рицар, батька
Без крайньої потреби не оскаржить...
Таких розпусних мало... Будьте певні:
Я батька вашого усовіщу
На самоті, без шуму. Я чекаю
На нього. Ми не бачились давно.
Він другом був ще дідові мойому.
Пригадую, як на свого коня
Мене, мале хлоп'я, він садовив
I покривав своїм важким шоломом,
Немовби дзвоном...
(Дивиться в вікно)
Хто це? Чи не він?
Альбер
Так, пане мій, це він.
Герцог
Ідіть же ви
В той покій. Я покличу вас.
Альбер виходить, входить барон.
Бароне,
Який же радий я, що бачу вас
Бадьорим і здоровим.
Барон
Я щасливий,
Мій пане, що на ваш наказ мав сили
Явитися.
Герцог
Давно, давно вже ми
Не бачились. Мене ви не забули?
Барон
Я, пане мій? Я мов тепер вас бачу.
О, ви були дитина жвава. Герцог
Покійний говорив було мені:
"Філіппе (так і звав мене він завжди
Філіппом просто), що ти скажеш? Га?
Десь літ за двадцять, певно, ти та я —
Ми будем дурні перед цим малим".
Виходить, перед вами...
Герцог
Ми знайомість
Тепер відновим. Ви мій двір забули.
Барон
Старий вже я, мій пане. При дворі
Що я робитиму? Ви молоді ще:
Турніри, свята любі вам. А я
До них не здатен вже. Бог дасть війну,
То я готовий злізти, крекчучи,
Знов на коня, — ще сили в мене стане
Мій меч старий тремтячою рукою
За вас, мій пане, вийняти з піхов.
Герцог
Бароне, щирість ваша нам відома.
Ви другом дідові були; мій батько
Вас поважав. I я вас завжди мав
За рицаря хороброго; присядьмо.
У вас, бароне, діти є?
Барон
Є син.
Герцог
Чому ж його я при собі не бачу?
Вам двір докучив, а в його літах
I стані слід йому при нас би бути.
Барон
Мій син не любить світського життя:
Він дикої і мовчазної вдачі.
Круг замку по лісах він все блукає,
Як молодий олень.
Герцог
Не випадає
Йому людей цуратись. Ми привчим
Його до свят веселих і турнірів.
Пришліть його до мене. Відповідне
Свому становищу призначте сину
Утримання... Ви супитесь — з дороги
Стомились ви?
Барон
Я не стомився, пане,
Але мені ви завдали стиду.
Я перед вами не хотів признатись,
Та змушуєте ви мене сказать
Про сина те, що хтів я потаїти.
На жаль великий, пане, він не гідний
Ні ласки вашої, ані уваги:
Він молодість свою проводить буйно,
В низькій розпусті.
Герцог
Це тому, бароне,
Що він один. Самотність і безділля
Звичайно гублять молодих людей.
Пришліть його до нас — і він забуде
Ті звички, що на самоті засвоїв.
Барон
Простіть мені, мій пане, але справді
Я згодитись на це не можу...
Герцог
Чом же?
Барон
Звільніть старого...
Герцог
Я жадаю знати
Причину вашої відмови.
Барон
Гнів я
На сина маю.
Герцог
За що?
Барон
За лихе
Злочинство.
Герцог
В чім же є воно, скажіть?
Барон
Облиште, герцоге!..
Герцог
Це дуже дивно.
Чи вам за нього сором?
Барон
Сором... так...
Герцог
Що він зробив?
Барон
Він... він мене убити
Хотів.
Герцог
Убити! Так його віддам я
На карний суд, як чорного злочинця.
Барон
Доводити не стану я, хоч знаю,
Що, певно, прагне він моєї смерті,
Хоч знаю, що мене він замишляв...
Герцог
Що?
Барон
Обікрасти.
Альбер впадає в кімнату.
Альбер
Клевета, бароне!
Герцог
Як сміли ви?
Барон
Ти тут! I ти, ти смів!..
Ти міг таке на батька слово мовить!..
Я клевещу! і перед нашим паном?
Мені, мені... чи вже не рицар я?
Альбер
Ви клеветник!
Барон
I ще не вдарив грім!
О Боже правий! Підійми ж свій меч
І розсуди нас!
(Кидає рукавичку, син хапливо її підіймає)
Альбер
Дякую. Ось перший
Дарунок батъка!
Герцог
Що я бачив? Що
Було переді мною? Син прийняв
Від батька виклик. У які часи
Я герцогський ланцюг надів на себе!
Мовчи, ти, тигреня! I ви, безумче,
Вгамуйтесь.
(До сина)
Киньте це; віддайте зараз
Цю рукавичку.
(Відбирає її)
Альбер
(Набік)
Шкода!
Герцог
Так і вп'явся
Кігтями в неї! Нелюд! Геть з очей
I не являйтесь доти, доки сам я
Вас не покличу.
Альбер виходить.
Ви, старий, нещасний,
Чи вам не сором?
Барон
Пане мій, простіть...
Не можу встояти: мої коліна
Ослабли... Душно!.. Душно! Де ключі?
Ключі, ключі мої!..
Герцог
Умер він. Боже!
О, що за вік! Які страшні серця!
Моцарт і Сальєрі
Сцена І
Кімната.
Сальєрі
Всі кажуть: правди на землі нема,
Та правди й вище теж нема. Мені
Це ясно так, немов звичайна гама.
Родився я з любов'ю до мистецтва;
Іще дитям, коли із високості
Звучав орган у давній церкві нашій,
Я слухав пильно — і солодкі сльози
Несамохіть з очей моїх текли.
Пусті забави рано я покинув;
Не зв'язані з музикою науки
Мені обридли; вперто і гордливо
Я зрікся їх, музиці я одній
Віддався весь. Важкий лиш перший крок,
Нудна лиш перша путь. Я подолав
Усі знегоди ранні. Ремесло
Поставив я підніжжям для мистецтва;
Ремісником зробився: набули
Покірливу, суху рухливість пальці,
А вухо — певність. Звуки я вмертвив,
Неначе труп, розтяв музику. Звірив
Гармонію на алгебрі. Тоді
Насмілився, досвідчений в науці,
Віддатися розкошам творчих мрій.
Я став творить; але таємно й нишком,
Не сміючи ще марити про славу.
Бувало так, що в келії німотній
Сидівши кілька день без сну та їжі,
Зазнавши захвату і сліз натхнення,
Свій труд палив і холодно дививсь,
Як мисль моя і звуки, що родив їх,
Палаючи, з легким димком зникали.
Що я кажу? Коли великий Глюк
Відкрив для нас незнані таємниці
(Привабливі, глибокі таємниці),
Чи я не кинув те, що знав колись,
Що так любив, у що так палко вірив,
Чи вслід за ним бадьоро не пішов,
Покірливий, мов мандрівник, якого
На путь правдиву спрямував зустрічний?
Напруженим, усталеним зусиллям
Я врешті у безмежному мистецтві
Досяг високих ступенів. І слава
Мені всміхнулась; я в серцях людей
До власних творів виявив співзвучність.
Я був щасливий: я втішався мирно
З труда свого, із успіху та слави,
Також з трудів і успіху моїх
Товаришів у чарівнім мистецтві.
Ні! я ніколи заздрості не знав,
Ніколи! — ні тоді, коли Пуччіні
Вмів полонить слух диких парижан,
Ані тоді, як вперше я почув
До "Іфігенії" вступні акорди.
Хто скаже, що Сальєрі гордий був
Хоч коли-небудь заздрісником ницим,
Гадюкою, розчавленою людом,
Яка гризе пісок та пил в безсиллі?
Ніхто!.. А нині — сам скажу — я нині
Став заздрісний. Я заздрю; і глибоко,
І боляче так заздрю я.— О небо!
Де ж правота, коли священний дар,
Коли безсмертний геній — не благанням,
Не саможертві, не палкій любові
І не труду дається в нагороду,
А осяває голову безумця,
Гульвіси марного?.. О Моцарт, Моцарт!
(Входить Моцарт).
Моцарт
Ага! побачив ти! хотів розважить
Я жартом несподіваним тебе.
Сальєрі
Ти тут! — Давно?
Моцарт
Ось тільки. Я тобі
Збирався дещо показать нове;
Але, проходячи повз корчму, враз
Почув я скрипку... Друже мій, Cальєрі!
Кумеднішого зроду ти не чув...
Сліпий скрипаль так вигравав старанно.
Voi che sapete1 грав собі. Чудово!
Не витерпів, привів я скрипаля,
Почастувать тебе його мистецтвом.
Ввійди!
Входить сліпий дідусь із скрипкою.
Із Моцарта що-небудь нам!
Старий грає арію з Дон-Жуана;
Моцарт регоче.
Сальєрі
І ти сміятись можеш?
Моцарт
Ах, Сальєрі
Невже і сам ти не смієшся?
Сальєрі
Ні.
Мені не смішно, як маляр нікчемний
Мені бруднить Мадонну Рафаеля,
Мені не смішно, як ганебний блазень
В пародії глузує з Аліг'єрі.
Іди, старий.
Моцарт
Стривай-но: ось тобі,
Пий за моє здоров'я.
Старий виходить.
Ти, Сальєрі,
Не в добрім дусі щось. Прийду до тебе
Я іншим часом.
Сальєрі
Щось же ти приніс?
Моцарт
Ні — так, дрібницю. Уночі недавно,
Коли мене безсоння все томило,
У голові з'явились дві, три мислі.
Оце накидав їх. Твоєї думки
Спитать хотів, але тепер мені
Не радий ти...
Сальєрі
О, Моцарте, коли,
Коли ж тобі не радий я? Сідай;
Я слухаю.
Моцарт
(за фортепіано)
Нехай в твоїй уяві
Постане... хто? Ну, я — молодший трохи,
Закоханий — не надто, а ледь-ледь,—
Красуня тут, чи друг — такий, як ти —
Веселий я... І раптом: нагла тьма,
Мара з труни, чи інше щось подібне...
Ну, слухай же.
(Грає).
Сальєрі
Ти з цим до мене йшов
І міг спинитися побіля корчми
І слухать скрипаля сліпого! — Боже!
Ти, Моцарте, не гідний сам себе.
Моцарт
Що ж, добре?
Сальєрі
О, яка глибочина!
Яка сміливість і яка доладність!
Ти, Моцарте, є бог, але не знаєш
Цього ти сам. Я знаю, я.
Моцарт
Хай так...
Та божество моє вже зголодніло.
Сальєрі
Послухай: пообідаємо разом
У корчмі Золотого Лева.
Моцарт
Добре;
Я згоден. Ось додому лиш піду
Сказати жінці, щоб мене з обідом
І не чекала.
(Виходить)
Сальєрі
Жду тебе, гляди ж.
Ні! долі власній більше я не можу
Противитись: приречено мені
Його спинить,— інакше ми загинем,
Ми всі, жерці музики, не один
Лиш я з моєю славою глухою...
Яка користь, що Моцарт буде жить
І досягне височини нової?
Чи піднесе він тим мистецтво? Ні;
Воно впаде ізнов, коли він зникне:
Наступника він не залишить нам;
Що в нім за користь? Наче херувим,
Він декілька приніс нам співів райських,
Щоб, збуривши безкриле поривання
В нас, дітях праху, одлетіти геть!
Так одлітай же! Що скоріш, то краще.
Отруту цю, останній дар Ізори,
Я вісімнадцять літ ношу з собою —
Відтоді часто я вважав життя
За рану нестерпучу, був я часто
Із безтурботним ворогом на учті,
Але ніколи шепоту спокуси
Не слухав я, хоч я не боягуз,
Хоч глибоко образу почуваю,
Хоча життя й немиле. Я вагавсь.
Як смерті палко я жадав тоді!
Що вмерти? Думав: може, це життя
Ще дасть мені негадані дари;
Можливо, я ще звідаю і захват,
І творчу ніч, і радощі натхнення:
Можливо, нам сучасний Гайден дасть
Великий твір — порозкошую ним...
Частуючи ненависного гостя,
Гадав я: може, ще лютіший десь
Знайдеться ворог, ще лютіша кривда
На мене вдарить з гордих верховин —
Ізорин дар тоді не згине марно.
І сталось так! і ворога свого
Я тут знайшов, і цей сучасний Гайден
Мене чудовим захватом пойняв.
Тепер — пора! кохання тайний дар
Нехай перейде нині в келих дружби!
Сцена II
Окрема кімната в корчмі; фортепіано.
Моцарт і Сальєрі за столом.
Сальєрі
Чому сьогодні хмурий ти?
Моцарт
Я? Ні!
Сальєрі
Що, Моцарте, смутить тебе сьогодні?
Обід добірний, славне і вино,
А ти мовчиш і хмуришся.
Моцарт
По правді,
Мій Requiem мене турбує.
Сальєрі
А!
Ти компонуєш Requiem? Давно вже?
Моцарт
Щось тижнів зо три.
Прийти я міг і, вартовою тінню
На скрині сівши, від людей живих
Мої скарби тут стерегти, як нині!..
СЦЕНА ТРЕТЯ
В палаці.
Альбер, герцог.
Альбер
Повірте, найясніший пане, довго
Терпів я сором бідності гіркої.
Якби не скрутний стан, моєї скарги
Ви не почули б.
Герцог
Вірю, вірю вам:
Такий, як ви, шляхетний рицар, батька
Без крайньої потреби не оскаржить...
Таких розпусних мало... Будьте певні:
Я батька вашого усовіщу
На самоті, без шуму. Я чекаю
На нього. Ми не бачились давно.
Він другом був ще дідові мойому.
Пригадую, як на свого коня
Мене, мале хлоп'я, він садовив
I покривав своїм важким шоломом,
Немовби дзвоном...
(Дивиться в вікно)
Хто це? Чи не він?
Альбер
Так, пане мій, це він.
Герцог
Ідіть же ви
В той покій. Я покличу вас.
Альбер виходить, входить барон.
Бароне,
Який же радий я, що бачу вас
Бадьорим і здоровим.
Барон
Я щасливий,
Мій пане, що на ваш наказ мав сили
Явитися.
Герцог
Давно, давно вже ми
Не бачились. Мене ви не забули?
Барон
Я, пане мій? Я мов тепер вас бачу.
О, ви були дитина жвава. Герцог
Покійний говорив було мені:
"Філіппе (так і звав мене він завжди
Філіппом просто), що ти скажеш? Га?
Десь літ за двадцять, певно, ти та я —
Ми будем дурні перед цим малим".
Виходить, перед вами...
Герцог
Ми знайомість
Тепер відновим. Ви мій двір забули.
Барон
Старий вже я, мій пане. При дворі
Що я робитиму? Ви молоді ще:
Турніри, свята любі вам. А я
До них не здатен вже. Бог дасть війну,
То я готовий злізти, крекчучи,
Знов на коня, — ще сили в мене стане
Мій меч старий тремтячою рукою
За вас, мій пане, вийняти з піхов.
Герцог
Бароне, щирість ваша нам відома.
Ви другом дідові були; мій батько
Вас поважав. I я вас завжди мав
За рицаря хороброго; присядьмо.
У вас, бароне, діти є?
Барон
Є син.
Герцог
Чому ж його я при собі не бачу?
Вам двір докучив, а в його літах
I стані слід йому при нас би бути.
Барон
Мій син не любить світського життя:
Він дикої і мовчазної вдачі.
Круг замку по лісах він все блукає,
Як молодий олень.
Герцог
Не випадає
Йому людей цуратись. Ми привчим
Його до свят веселих і турнірів.
Пришліть його до мене. Відповідне
Свому становищу призначте сину
Утримання... Ви супитесь — з дороги
Стомились ви?
Барон
Я не стомився, пане,
Але мені ви завдали стиду.
Я перед вами не хотів признатись,
Та змушуєте ви мене сказать
Про сина те, що хтів я потаїти.
На жаль великий, пане, він не гідний
Ні ласки вашої, ані уваги:
Він молодість свою проводить буйно,
В низькій розпусті.
Герцог
Це тому, бароне,
Що він один. Самотність і безділля
Звичайно гублять молодих людей.
Пришліть його до нас — і він забуде
Ті звички, що на самоті засвоїв.
Барон
Простіть мені, мій пане, але справді
Я згодитись на це не можу...
Герцог
Чом же?
Барон
Звільніть старого...
Герцог
Я жадаю знати
Причину вашої відмови.
Барон
Гнів я
На сина маю.
Герцог
За що?
Барон
За лихе
Злочинство.
Герцог
В чім же є воно, скажіть?
Барон
Облиште, герцоге!..
Герцог
Це дуже дивно.
Чи вам за нього сором?
Барон
Сором... так...
Герцог
Що він зробив?
Барон
Він... він мене убити
Хотів.
Герцог
Убити! Так його віддам я
На карний суд, як чорного злочинця.
Барон
Доводити не стану я, хоч знаю,
Що, певно, прагне він моєї смерті,
Хоч знаю, що мене він замишляв...
Герцог
Що?
Барон
Обікрасти.
Альбер впадає в кімнату.
Альбер
Клевета, бароне!
Герцог
Як сміли ви?
Барон
Ти тут! I ти, ти смів!..
Ти міг таке на батька слово мовить!..
Я клевещу! і перед нашим паном?
Мені, мені... чи вже не рицар я?
Альбер
Ви клеветник!
Барон
I ще не вдарив грім!
О Боже правий! Підійми ж свій меч
І розсуди нас!
(Кидає рукавичку, син хапливо її підіймає)
Альбер
Дякую. Ось перший
Дарунок батъка!
Герцог
Що я бачив? Що
Було переді мною? Син прийняв
Від батька виклик. У які часи
Я герцогський ланцюг надів на себе!
Мовчи, ти, тигреня! I ви, безумче,
Вгамуйтесь.
(До сина)
Киньте це; віддайте зараз
Цю рукавичку.
(Відбирає її)
Альбер
(Набік)
Шкода!
Герцог
Так і вп'явся
Кігтями в неї! Нелюд! Геть з очей
I не являйтесь доти, доки сам я
Вас не покличу.
Альбер виходить.
Ви, старий, нещасний,
Чи вам не сором?
Барон
Пане мій, простіть...
Не можу встояти: мої коліна
Ослабли... Душно!.. Душно! Де ключі?
Ключі, ключі мої!..
Герцог
Умер він. Боже!
О, що за вік! Які страшні серця!
МОЦАРТ І САЛЬЄРІ
Перекладач: Микола Бажан
Моцарт і Сальєрі
Сцена І
Кімната.
Сальєрі
Всі кажуть: правди на землі нема,
Та правди й вище теж нема. Мені
Це ясно так, немов звичайна гама.
Родився я з любов'ю до мистецтва;
Іще дитям, коли із високості
Звучав орган у давній церкві нашій,
Я слухав пильно — і солодкі сльози
Несамохіть з очей моїх текли.
Пусті забави рано я покинув;
Не зв'язані з музикою науки
Мені обридли; вперто і гордливо
Я зрікся їх, музиці я одній
Віддався весь. Важкий лиш перший крок,
Нудна лиш перша путь. Я подолав
Усі знегоди ранні. Ремесло
Поставив я підніжжям для мистецтва;
Ремісником зробився: набули
Покірливу, суху рухливість пальці,
А вухо — певність. Звуки я вмертвив,
Неначе труп, розтяв музику. Звірив
Гармонію на алгебрі. Тоді
Насмілився, досвідчений в науці,
Віддатися розкошам творчих мрій.
Я став творить; але таємно й нишком,
Не сміючи ще марити про славу.
Бувало так, що в келії німотній
Сидівши кілька день без сну та їжі,
Зазнавши захвату і сліз натхнення,
Свій труд палив і холодно дививсь,
Як мисль моя і звуки, що родив їх,
Палаючи, з легким димком зникали.
Що я кажу? Коли великий Глюк
Відкрив для нас незнані таємниці
(Привабливі, глибокі таємниці),
Чи я не кинув те, що знав колись,
Що так любив, у що так палко вірив,
Чи вслід за ним бадьоро не пішов,
Покірливий, мов мандрівник, якого
На путь правдиву спрямував зустрічний?
Напруженим, усталеним зусиллям
Я врешті у безмежному мистецтві
Досяг високих ступенів. І слава
Мені всміхнулась; я в серцях людей
До власних творів виявив співзвучність.
Я був щасливий: я втішався мирно
З труда свого, із успіху та слави,
Також з трудів і успіху моїх
Товаришів у чарівнім мистецтві.
Ні! я ніколи заздрості не знав,
Ніколи! — ні тоді, коли Пуччіні
Вмів полонить слух диких парижан,
Ані тоді, як вперше я почув
До "Іфігенії" вступні акорди.
Хто скаже, що Сальєрі гордий був
Хоч коли-небудь заздрісником ницим,
Гадюкою, розчавленою людом,
Яка гризе пісок та пил в безсиллі?
Ніхто!.. А нині — сам скажу — я нині
Став заздрісний. Я заздрю; і глибоко,
І боляче так заздрю я.— О небо!
Де ж правота, коли священний дар,
Коли безсмертний геній — не благанням,
Не саможертві, не палкій любові
І не труду дається в нагороду,
А осяває голову безумця,
Гульвіси марного?.. О Моцарт, Моцарт!
(Входить Моцарт).
Моцарт
Ага! побачив ти! хотів розважить
Я жартом несподіваним тебе.
Сальєрі
Ти тут! — Давно?
Моцарт
Ось тільки. Я тобі
Збирався дещо показать нове;
Але, проходячи повз корчму, враз
Почув я скрипку... Друже мій, Cальєрі!
Кумеднішого зроду ти не чув...
Сліпий скрипаль так вигравав старанно.
Voi che sapete1 грав собі. Чудово!
Не витерпів, привів я скрипаля,
Почастувать тебе його мистецтвом.
Ввійди!
Входить сліпий дідусь із скрипкою.
Із Моцарта що-небудь нам!
Старий грає арію з Дон-Жуана;
Моцарт регоче.
Сальєрі
І ти сміятись можеш?
Моцарт
Ах, Сальєрі
Невже і сам ти не смієшся?
Сальєрі
Ні.
Мені не смішно, як маляр нікчемний
Мені бруднить Мадонну Рафаеля,
Мені не смішно, як ганебний блазень
В пародії глузує з Аліг'єрі.
Іди, старий.
Моцарт
Стривай-но: ось тобі,
Пий за моє здоров'я.
Старий виходить.
Ти, Сальєрі,
Не в добрім дусі щось. Прийду до тебе
Я іншим часом.
Сальєрі
Щось же ти приніс?
Моцарт
Ні — так, дрібницю. Уночі недавно,
Коли мене безсоння все томило,
У голові з'явились дві, три мислі.
Оце накидав їх. Твоєї думки
Спитать хотів, але тепер мені
Не радий ти...
Сальєрі
О, Моцарте, коли,
Коли ж тобі не радий я? Сідай;
Я слухаю.
Моцарт
(за фортепіано)
Нехай в твоїй уяві
Постане... хто? Ну, я — молодший трохи,
Закоханий — не надто, а ледь-ледь,—
Красуня тут, чи друг — такий, як ти —
Веселий я... І раптом: нагла тьма,
Мара з труни, чи інше щось подібне...
Ну, слухай же.
(Грає).
Сальєрі
Ти з цим до мене йшов
І міг спинитися побіля корчми
І слухать скрипаля сліпого! — Боже!
Ти, Моцарте, не гідний сам себе.
Моцарт
Що ж, добре?
Сальєрі
О, яка глибочина!
Яка сміливість і яка доладність!
Ти, Моцарте, є бог, але не знаєш
Цього ти сам. Я знаю, я.
Моцарт
Хай так...
Та божество моє вже зголодніло.
Сальєрі
Послухай: пообідаємо разом
У корчмі Золотого Лева.
Моцарт
Добре;
Я згоден. Ось додому лиш піду
Сказати жінці, щоб мене з обідом
І не чекала.
(Виходить)
Сальєрі
Жду тебе, гляди ж.
Ні! долі власній більше я не можу
Противитись: приречено мені
Його спинить,— інакше ми загинем,
Ми всі, жерці музики, не один
Лиш я з моєю славою глухою...
Яка користь, що Моцарт буде жить
І досягне височини нової?
Чи піднесе він тим мистецтво? Ні;
Воно впаде ізнов, коли він зникне:
Наступника він не залишить нам;
Що в нім за користь? Наче херувим,
Він декілька приніс нам співів райських,
Щоб, збуривши безкриле поривання
В нас, дітях праху, одлетіти геть!
Так одлітай же! Що скоріш, то краще.
Отруту цю, останній дар Ізори,
Я вісімнадцять літ ношу з собою —
Відтоді часто я вважав життя
За рану нестерпучу, був я часто
Із безтурботним ворогом на учті,
Але ніколи шепоту спокуси
Не слухав я, хоч я не боягуз,
Хоч глибоко образу почуваю,
Хоча життя й немиле. Я вагавсь.
Як смерті палко я жадав тоді!
Що вмерти? Думав: може, це життя
Ще дасть мені негадані дари;
Можливо, я ще звідаю і захват,
І творчу ніч, і радощі натхнення:
Можливо, нам сучасний Гайден дасть
Великий твір — порозкошую ним...
Частуючи ненависного гостя,
Гадав я: може, ще лютіший десь
Знайдеться ворог, ще лютіша кривда
На мене вдарить з гордих верховин —
Ізорин дар тоді не згине марно.
І сталось так! і ворога свого
Я тут знайшов, і цей сучасний Гайден
Мене чудовим захватом пойняв.
Тепер — пора! кохання тайний дар
Нехай перейде нині в келих дружби!
Сцена II
Окрема кімната в корчмі; фортепіано.
Моцарт і Сальєрі за столом.
Сальєрі
Чому сьогодні хмурий ти?
Моцарт
Я? Ні!
Сальєрі
Що, Моцарте, смутить тебе сьогодні?
Обід добірний, славне і вино,
А ти мовчиш і хмуришся.
Моцарт
По правді,
Мій Requiem мене турбує.
Сальєрі
А!
Ти компонуєш Requiem? Давно вже?
Моцарт
Щось тижнів зо три.