Мальвіль - Сторінка 11

Називали її "рівновагою страху".

Треба сказати також, що нічого, нічогісінько не відбувалося протягом тижнів, які передували дневі "Д", завдяки чому можна було б його передбачити. Правда, були війни, голод і різанина. То тут, то там траплялися всілякі звірства. Але взагалі не було нічого такого, чого б ми не бачили вже за минулі тридцять років. До речі, все це відбувалося на безпечній відстані від нас — у далеких народів. Ми хвилювалися, звичайно, обурювалися, підписували відозви, траплялося навіть, що давали трохи й грошей. Та водночас у глибині душі, поділивши для годиться з ними страждання, заспокоювалися. Смерть завжди була для інших.

Mass media (в мене збереглися останні номери газети "Монд", і одного дня я їх перечитав) тоді особливо не били на сполох. Вони непокоїлися, але за далеке майбутнє. Наприклад, за забруднення навколишнього середовища. Передбачалося, що за сорок років воно поставить планету на грань загибелі. Сорок років! Тільки мріяти можна! Чом же вони ще не попереду!

Це факт, кажу без іронії, бо вона б тут була недоречною: газета, радіо, телебачення, жоден з великих органів інформації, що нас так добре інформували — в усякому разі, так багато, — не передчував цієї події. І коли вона звалилася на світ, вони не змогли навіть прокоментувати її, бо й самі перестали існувати.

Втім, цілком імовірно, що ця подія могла бути непередбаченою. Фатальна помилка в розрахунках якогось державного діяча, якого військові штаби примусили повірити, що він володів страхітливою зброєю? А може, раптове божевілля якоїсь відповідальної особи або якогось підлеглого, причому навіть досить низького рангу, що дав наказ, який, зрештою, ніхто вже не міг скасувати? Можливо, ядерний нещасливий випадок викликаний ланцюговими реакціями, що виникали автоматично, а вони спричинили інші, в супротивників, і так далі, аж до остаточного знищення?

Можна робити багато здогадів. Ніколи ми не дізнаємося правди: засоби до її розгадки знищені.

Настає ніч великоднього дня, коли історія обривається, бо немає об'єкту: цивілізація, про життя якої вона розповідала, загинула.

*

О восьмій годині я пішов по пошту до надбрамної башти, де мешкали Мену й Момо. Як і кожного ранку, я застав там листоношу Будно, вродливого кучерявого молодика, який уже трохи розчервонівся й сп'янів від вина, що ним його частували від ферми до ферми. Він сидів за столом на кухні й пив моє вино, а побачивши мене, злегка підвівся, щоб привітатися. Я сказав йому, щоб він не вставав, узяв зі столу свої листи, а Мену дістала зі стінної шафи склянку й налила вина для мене. Як і завжди, я відмовився, а щоб "воно не пропало", Мену випила його сама.

Захмелівши, Мену повела мову про серйозні речі. "Емманюелю, все ж таки треба було б сьогодні вранці націдити вина, бо незабаром воно в нас скінчиться". Я нетерпляче знизав плечима. "Ходімо зараз же, — мовив я — о десятій годині маю вирушати з Жерменом до Ла-Рока". — "Що ж, я йду собі", — озвався Будно, поважно підводячись. Я знов уявляю собі його смолянисте кучеряве волосся, широку посмішку й веселі очі, коли вдруге він подає мені руку. Будно міцно стоїть на ногах, вино булькоче в його животі. Він радий бачити стільки людей кожного ранку й їздити в маленькому жовтому автомобілі ПТТ , стискаючи сигарету в зубах і зручно сидячи на подушці сидіння: гарне ремесло для вродливого молодика, який має освіту й не "помиляється", коли виплачує поштові перекази, а одного дня, коли піде на пенсію, "скористається" з цього. Відтак він круто обертається на закаблуках, і я бачу його широкі плечі в отворі низеньких дверей.

Пізніше нам удалося розпізнати той жовтий автомобільчик "2-CV", погнутий і обгорілий. Однак від Будно не лишилося жодного сліду, нічогісінько, ані кісточки.

Я пішов до своєї кімнати, щоб одягти пуловер і зателефонувати Жермену на ферму "Сім буків". Попередив його, що прийду по нього не раніш, як о пів на одинадцяту, щоб разом вирушити до Ла-Рока. Вийшовши з головної башти, в дворі за другою огорожею я зустрів Мену й порадив їй одягтися тепліше, бо в льоху холоднувато. "О, — озвалася вона, — мені не холодно. Хіба що Момо". Поки вона говорила, я дивився на неї згори, міряючи очима всю її постать. І цієї миті мене вразила одна безглузда деталь у її зовнішності. Вона була вдягнена в якусь робочу блузу, що світилася дірками, й під самісіньким квадратним вирізом декольте цієї блузи я помітив навіть шкіру, що визирала з-за цілої низки англійських шпильок. Пригадую, що з подивом запитав себе, навіщо вони там, до якого нижнього одягу вони прищеплені, звісно, не могли вони підтримувати їй, бідоласі, ліфик? "Але ти також, Мену, — мовив я, втупившись очима в шпильки, — вдягни пуловер. У льоху холодно, не варто простуджуватися". — "Ні, ні, мені не холодно", — відказала Мену суворо чи пихато, сам не можу визначити.

З досить поганим настроєм я прилаштовую лійку-пістолет і сідаю на табуреті за двадцять кроків від Мену. Адже льох величезний, "більший, ніж крите шкільне подвір'я". Він освітлюється електричними лампами, що їх я замаскував у нішах, а в разі якогось пошкодження — великими свічками, що їх повстромляв у бра. Тут не надто сухо й не так уже вогко, температура взимку й улітку однакова — тринадцять градусів тепла, про що свідчить настінний термометр над краном. "Чудовий холодильник, — мовить Мену, — в ньому добре зберігаються наші консерви та почеплені під стелею ковбаси".

Біля крана Мену порозкладала своє "знаряддя": машинку для миття пляшок, прикріплену до бачка, в який подавалася вода з крана, підставку для сушіння посуду й автоматичний закорковувач. Вона цілком захопилася працею, настрій у неї зовсім не такий, як у мене. Для Мену, хоч пила вона дуже мало, цідити вино — священний ритуал, справжнє свято, ствердження нашого достатку, провісник майбутніх веселощів. Для мене ж — це справжнє ярмо. Ярмо, з якого не можу вивільнитися. Для цієї справи досить було б і двох осіб: одна могла б цідити, а друга закорковувати; проте ні для першої, ні для другої операції Момо не годиться. Якщо він цідить, то ще до того, як вино має потекти, встромляє шланг собі в рот, а потім уже опускає його в шийку літрової пляшки. Якщо ж він закорковує, то відсьорбує ковток з кожної пляшки, перш ніж її закоркувати.

Отже, я ціджу, Мену закорковує, а Момо носить до мене порожні й до неї наповнені вином пляшки. Навіть і тепер виникають сутички. Час од часу чую, як Мену бурмоче: "Момо, хочеш одержати потиличника?" Мені не треба підводити голову, бо й так знаю, що Момо похапцем кладе надпиті пляшки в дротяні кошики. Знаю, бо тої ж миті він обурено вигукує: "Я нічо не зло!" ("Я нічого не зробив!") .

Коли я ціджу, то вино наливається в пляшку так швидко, що слід бути дуже пильним. Хоч як дивно, але ручна праця, навіть така машинальна, заважає думати про щось важливе. Правда, сонна мелодія, яка лине з транзистора, що його Момо тримає на ремінці через плече (недавній і дуже невдалий подарунок Мену), не допомагає зосередитись.

Потроху в мене розвіюється поганий настрій, одначе я не дуже захоплююся цією працею. Цідити вино — справа не така вже й приємна, хіба що для Момо. Але ж треба не зробити. Вино ж бо моє. Я пишався ним, радо мені працювалося з Мену, проте водночас мене дратували витівки Момо та його музика. Одне слово, то були звичайні, як і щодня, хвилини мого життя.

Хтось гучно закалатав у двері, наче в Шекспірових трагедіях, і в супроводі Колена та дебелого Пейссу ввійшов трохи вже заспокоєний Мейссоньє — я одразу помітив це.

— Ми тебе всюди шукали, — мовив він, ступаючи до мене в глибину льоху в супроводі двох товаришів.

Я з досадою завважив, що він залишив відчиненими обоє дверей склепистого коридора, який вів до льоху.

— Ну й заховався ж ти. На щастя, ми зустріли Тома, який сказав нам, де ти.

— Тобто як? — вигукнув я, подаючи йому через плече ліву руку, не спускаючи очей з пляшки, в яку лилося вино. — Хіба Тома ще не поїхав?

— Ні, він сидів на осонні на сходах головної башти й читав свої карти.

Мейссоньє говорив з приязню в голосі, бо з пошаною ставився до молодика, який витрачав стільки часу на вивчення свого кременю.

— Моє шанування, пане Конт, — озвався Колен. Він так звертався до мене відтоді, як я купив Мальвіль, і це його розважало.

— Вітаю, — мовив дебелий Пейссу.

Я не дивився на них. Стежив, як піднімалося вино в пляшці. Запала напружена мовчанка.

— Що ж, — озвався дебелий Пейссу, — твоя німкеня повертається?

Ось принаймні та невинна тема. В усякому разі, так він думав.

— Вона не приїде, — відказав я грайливо. — Виходить заміж.

— Ти не казав мені цього, — з докором кинула Мену, — Бачили таке! — повела вона далі з гнівом. — Вона виходить заміж!

Я збагнув, що їй закортіло прочитати мораль, одначе, мабуть, згадала, в який спосіб сама віддавалася за свого чоловіка, й замовкла.

— Та невже? — вигукнув дебелий Пейссу. — Вона виходить заміж? Ох, і справді шкодую, що не зробив їй того, чого прагнув.

— Ти зостанешся без допомоги, — мовив Колен.

Я не міг обернутися, щоб подивитися на Мейссоньє, бо вино дуже швидко піднімалося в пляшці. Але помітив, що він і рота не розтулив.

— Наприкінці місяця матиму аж трьох "по номінальній ціні", — сказав я перегодя.

— Дівчат чи хлопців? — спитав Пейссу.

— Одного хлопця й двох дівчат.

— Двох дівчат! — вигукнув Пейссу. Але він замовк, і знову запала тиша.

— Мену, — сказав я, — принеси три склянки для цих панів.

— Не турбуйтеся, — мовив Пейссу, облизуючи губи.

— Момо, — сказала Мену, — йди принеси склянки, бачиш, я зайнята.

Насправді ж їй не хотілося полишати льох саме тоді, коли розмова ставала дедалі цікавішою.

— Неду! (Не піду!), — сказав Момо.

— Хочеш одержати потиличника? — спитала Мену, підводячись із загрозливим виглядом.

Момо відскочив од неї, щоб вона не могла до нього дотягтися, й повторив, гнівно гарцюючи на землі:

— Неду!

— Підеш! — вигукнула Мену, ступивши крок до нього.

— Момо неду! — заволав Момо з викликом, поклавши руку на ручку дверей, наготувавшись утекти.

Мену зміряла очима відстань, що відділяла її від нього, й спокійно сіла.

— Якщо підеш, — сказала вона примирливо, натискуючи на важіль закорковувала, — то сьогодні ввечері насмажу тобі картоплі.

Пристрасним бажанням спалахнуло погано поголене обличчя Момо й заблищали його маленькі чорні очі — жваві й наївні очі тварини.

— Цясш? — бадьоро спитав він, встромляючи одну руку собі в кудлатий чорний чуб, а другу — в ширіньку.

— Обіцяю, — відказала Мену.

— ...ду, — мовив Момо, зачаровано всміхаючись.