Мальвіль - Сторінка 13

Водночас в мозку мені засіла безглузда думка. Я запитував себе з обуренням, хто перекинув мою склянку, що тепер лежала за два метри від мене. Я запитував себе також, чому Момо розпростерся долілиць на кахлях, упершись обличчям у землю й поклавши руки на потилицю, й чому Мену, яка торсала його за плечі, роззявила так широко рота, але не було чути жодного звуку.

Я говорив "гуркіт, оглушливий шум, грім", але нічого не сказав про тривалість цього шуму. Він припинився за якусь мить, одразу. Гадаю, що він тривав кілька секунд. Я помітив це, коли перестав тремтіти й коли Колен, який сидів па долівці праворуч від мене, сказав мені щось на вухо, в чому я розрізнив лиш о слово "шум". Водночас почув жалібне скиглення. То скиглив Момо.

Я відірвав обережно руки від закладених вух, і скиглення стало гучнішим, злившись із доріканнями, що їх кидала місцевою говіркою Мену. Відтак скиглення припинилося, Мену замовкла, й після незвичного гуркоту, що так раптово звалився на нас, у льоху запала тиша, така глибока, дивна й болісна, що мені забаглося заволати. Здавалося, що досі я опирався на цей шум і тепер, коли він припинився, мовби повис у порожнечі. Водночас я відчував, що не в змозі поворухнутися й поле мого зору звузилося: крім Мену й Момо, що розпростерлися переді мною, не бачив більше нікого, навіть Колена, хоч той пізніше запевняв мене, що й не ворухнувся з місця.

Мене опосів страх. Я душився й заливався потом. Скинув, а скорше здер із себе пуловер з відкритим комірцем, що його вдягнув, коли йшов до льоху. Однак майже не відчував полегкості. Піт рясно виступав у мене на чолі й котився по щоках, під пахвами й по хребті. Мене мучила спрага, губи пересохли, й язик прилип до піднебіння. По якійсь хвилі помітив, що я роззявив рота й важко хекаю, мовби собака, — швидкими короткими видихами, але ніяк не можу позбутися враження, ніби я задихаюсь. Водночас мене охопила страшенна втома, й, сівши долі та зіпершись плечима на якусь бочку, я відчув, що мені несила ні розмовляти, ні навіть ворухнутися.

Ніхто не промовив ані слова. Тепер у льоху було тихо, як у могилі, й, крім важкого сапання, не чути було більше нічого. Я побачив нарешті своїх приятелів, але то була зворушлива картинка, і я відчув таку немічність і нудоту, мовби починав непритомніти. Я заплющив очі. Здавалося, не мав сили й озирнутися навколо себе. Ні про що не думав, не ставив собі ніяких запитань, і навіть не цікавило мене, чому я задихався. Нерухомий, скоцюрбившись у своєму кутку, наче тварина в агонії, важко хекав, вбирав у себе повітря й відчував цілковите безсилля. Я був певен, що скоро помру.

В полі мого зору з'явилося обличчя Тома й потроху вималювалося виразніше. Тома був до пояса голий, блідий, увесь спітнілий. Він вимовив одним подихом: "Роздягнися". Я здивувався, що раніше не подумав про це. Скинув верхню й спідню сорочки. Мені допоміг Тома. На щастя, я yе був у кавалерійських чоботях, бо ж навіть з його допомогою не скинув би їх. Найменший порух мене виснажував. Тричі я брався скидати штани й скинув їх тільки завдяки Тома. Він знову наблизив рота до мого вуха, і я почув:

— Термометр... над краном... сімдесят градусів.

Я почув це цілком виразно, але перечекав якусь хвильку, доки збагнув: він констатував лише те, що термометр, почеплений над краном, показував температуру в льоху — вона підскочила з плюс тринадцяти до плюс сімдесяти градусів.

Здавалося, що мені полегшало. Я помирав не від якоїсь незрозумілої хвороби, я помирав од спеки. Але я ще не подумав про те, що температура може піднятися вище й стати смертельною. Нічого з мого попереднього досвіду не могло навіяти мені думки про те, що можна загинути від спеки в льоху.

Мені вдалося стати на коліна й ціною великих зусиль доповзти до цебра, в який стікала вода з машинки для миття пляшок. Вхопився обома руками за цебер, і серце закалатало в моїх грудях, в очах потьмарилося, потім мені вдалося підвестися і занурити в воду руки й голову. Вона викликала в мене приємне відчуття прохолоди, це означало, що вона ще не встигла досягти температури навколишнього середовища. Я тримав голову у воді так довго, що міг би й утопитися, якби мої руки не намацали дно цебра, від якого я відштовхнувся й випірнув. Я помітив, що нахлебтався цієї брудної води, яка натекла в цебер з машинки для миття пляшок. Потім мені вдалося випростатися й виразно побачити приятелів. Крім Колена, який, либонь, почув, що мені казав Тома, всі були ще вдягнені. Момо, річ незвичайна, мав на собі ще светр. Він розпростерся, знесилено поклавши голову на коліна Мену. Вона ж сама зіперлася на бочку, очі в неї були заплющені, обличчя бліде, як у мерця. Мейссоньє дивився на мене очима, в яких відбилися відчай і немічність. Я здогадався, він бачив, як я пив воду, йому також хотілося пити, але бракувало сили доповзти до цебра.

Я сказав:

— Скиньте з себе одяг.

Хотів говорити поважно, але мене здивував мій голос. Він був тонкий, приглушений, кволий. Я докинув з безглуздою чемністю:

— Прошу вас.

Пейссу навіть не ворухнувся. Мену розплющила очі й докладала зусиль, щоб зняти з Момо светр, але не зуміла підвести свого сина й, обливаючись потом, знову звалилася на бочку. Вона розтуляла й стуляла рот, мов риба, що задихається. Мейссоньє глянув на мене, й пальці його стали розстібати сорочку, але так повільно, що я подумав: він ніколи не розстебне її до кінця.

Я ж опустився на землю біля цебра, важко дихаючи, але очима втупився в очі Мейссоньє й вирішив допомогти йому, якщо в мене вистачить сили. Зіпершись на лікоть, я натрапив на один з дротяних кошиків на шість гнізд, з яким недавно снував від мене до матері Момо. Нарахував там шість пляшок. Мій мозок працював так погано, що довелося двічі лічити. Вхопив найближчу від мене. Вона видалася надто важкою. З величезним зусиллям підніс її до губ і пив, дивуючись, що я надудлився брудної води в той час, як навколо мене стільки вина. Рідина була тепла й ядуча. Вихлебтав я майже півпляшки. Піт так рясно котився мені з чола, що мої густі брови не спроможні були затримати його. Він безперестанку заливав очі й засліплював мене. Я відчув, що до мене повернулося трохи сил, й поповз до Мейссоньє, не навкарачки, а лівим боком, тримаючи в правій руці недопиту пляшку.

Кахлі піді мною були гарячі. Зупинився, щоб перевести віддих, рясний піт заливав мені обличчя й усе тіло, ніби я щойно вийшов з лазні. Відкинув голову назад, щоб піт не засліплював очі, й побачив над собою ребристе склепіння. Я погано бачив його, бо світло від свічок було слабке, але склалося враження, що склепіння випромінювало стільки тепла, мовби його розпекли до білого. Й тоді, розгубившись, задихаючись і побачивши, як на розпечені кахлі з мене капають краплини поту, я подумав, що нас зачинили в цьому льоху, наче курчат у печі, коли їх підсмажують і на них здувається шкіра та вилискує розтоплений жир. Навіть у ту хвилину, коли я цілком правильно оцінив становище, я почувався так, мовби дивився на якусь картину; моє мислення було настільки паралізоване, що й на мить не уявляв собі, що коїлося надворі. Навпаки, якби в мене вистачило сил відчинити двоє дверей до склепистих коридорчиків, піднятися сходами й вийти надвір, то я зробив би це, бувши певним, що знайду там прохолоду, як і годину тому.

Я доповз до Мейссоньє, подав йому пляшку, але помітив, що він не в змозі втримати її. Тоді я встромив шийку пляшки між його пересохлі губи. Спершу чимало вина розлилося, але тільки-но його рот зволожився, губи чимдуж обхопили шийку пляшки, й він став ковтати швидше; я відчув велику полегкість, побачивши, що пляшка порожніє, бо, щоб утримати її біля його рота, потрібні були неабиякі зусилля, і я ледве спромігся покласти її на землю, коли він скінчив пити. Тоді Мейссоньє мовчки повернув до мене голову, але з такою жалісливою й водночас дитинною вдячністю, що я, незважаючи на безсилля, в якому опинився, розчулився до сліз. Воднораз той факт, що я допоміг йому, додав мені сили. І я допоміг йому роздягнутися. Відтак підсунув одяг під нього й під себе, щоб захиститися від розпечених кахлів, і, зіпершись головою поряд з ним на бочку, я, мабуть, знепритомнів на якусь хвилину, бо раптом запитав себе, де перебуваю, що роблю тут. Усе переді мною потьмарилося й розпливлося, я здогадався, що мене засліплює піт. Ціною неабияких зусиль провів рукою собі по очах, але ще якусь мить темрява не розсіювалася: мені бракувало навіть сил зосередитися.

Коли мені знову розвиднілося в очах, я побачив Колена й Тома, які вовтузилися біля Пейссу, щоб роздягти та напоїти його, і, силоміць повернувши голову праворуч, помітив Момо та його матір, що сиділи голісінькі пліч-о-пліч, мов ті скелети доісторичного періоду, що їх викопують з могил. Я запитав себе, звідки в неї взялися сили, щоб самій роздягтися й, особливо, роздягти сина, та тут же перестав думати про це, бо в мене раптом з'явився намір, що вимагав напруження всіх моїх сил: доповзти до цебра й пірнути в нього. Яким чином я здійснив свій намір, не знаю, бо кахлі були розпечені, а коли опинився біля цебра, то безнадійно намагався підвестися, опираючись долонею лівої руки на стіну, але негайно одірвав її, бо мені вдалося, що я торкнувся металевої плитки, розпеченої до червоного. Однак я, мабуть, таки домігся успіху, бо сидів у воді, підборіддям спираючись на коліна, що правили за підпорки моїй голові, бо тільки вона була на поверхні. Згадуючи все це пізніше, був певен, що то була найгарячіша лазня, в якій я будь-коли купався, але тієї миті відчував приємну прохолоду. Пам'ятаю, що багато разів пив ту воду. Припускаю, що, мабуть, я таки задрімав, бо прокинувся раптово, рвучко підстрибнувши, коли побачив, як відчинилися двері й до льоху ввійшов якийсь чоловік.

Я дивлюся на нього. Він ступає два кроки вперед і стоїть, погойдуючись. Голий. У нього зникли брови й волосся, тіло також червоне й одутле, мовби його щойно вийняли з окропу, й особливо жахним видається мені те, що воно все потріскалося. Та, незважаючи на це, він стоїть, сам не знаю як, дивиться на мене, й хоч його обличчя — суцільна кривава рана, по очах пізнаю: це ж Жермен, мій робітник із ферми "Сім буків".

Я гукаю:

— Жермене!

Й відразу ж, наче він тільки й чекав цього оклику, Жермен падає, котиться по підлозі й непорушно застигає горілиць, витягши ноги й розкинувши руки.