Мальвіль - Сторінка 14

Водночас із відчинених дверей на мене дихнуло таким гарячим повітрям, що я вирішую вискочити з цебра й піти зачинити їх, і я таки дістаюся до них, плазуючи й ідучи навкарачки, налягаю всім тілом на розсувні важкі дубові двері, зрештою вони піддаються, і я з великою полегкістю чую, як клацає засув.

Я важко дихаю, обливаюся потом, кахлі обпікають мене, і я запитую себе з невимовним почуттям страху, чи зумію доповзти до свого цебра. Знесилений, опускаюся на лікті й коліна за кілька кроків од Жермена, не здатний наблизитися до нього. Та дарма. Я вже знаю. Він помер. І тут раптом, хоч мені несила підвести голову, лікті й коліна, що їх обпікає кахлева підлога, переборюю бажання відійти вбік, дивлюся на труп Жермена й уперше, в раптовому осяянні розумію, що ми оточені вогненним океаном, який пожер усе — людей, тварин, рослинність...

IV.

Я щойно знову прочитав свою розповідь, і мені впали в око деякі деталі, які не помітив до того, як сів писати. Наприклад, я запитую себе, як сердешний Жермен, агонізуючи, попечений, знайшов у собі сили дістатися до нас. Припускаю, що він одержав на фермі "Сім буків" невідкладне доручення від якогось клієнта й не міг подзвонити мені, бо я був у льоху, тому він поїхав мотоциклом, і коли в'їздив до Мальвіля, його захопило це лихо саме в тому місці, де його вже трохи захищала скеля від моря вогню. За цією гіпотезою, його, так би мовити, лише краєчком лизнув велетенський язик полум'я, що, наче блискавка, пробіг з півночі на південь. Гадаю, саме тому його й не зжер вогонь, як мешканців Мальжака, від яких під товщею попелу лишилися тільки обвуглені кістки.

Якби Жермен зумів дістатися до двору біля головної башти на кілька секунд раніше, то, мабуть, врятувався б. Сам замок, по суті, не пошкоджений: величезна скеля, що височить з північного боку, захистила його від вогненного урагану.

Ще одна річ дивує мене: починаючи з тієї миті, коли пролунав у льоху гуркіт поїзда (знову ж таки цей вислів здається мені сміховинним), після якого настала жахлива пекельна спека, моїх товаришів і мене мовби паралізувало, ми не здатні були рухатись, говорити, навіть думати. Ми розмовляли дуже мало, рухалися ще менше, й що найбільш дивно, як я завважив, я ніяк не міг втямити, що відбувалося за межами льоху, аж доки не з'явився Жермен. Мій мозок працював дуже мляво й не робив ніякого висновку з того, що перестав надходити струм, замовкли радіостанції, пролунав нечуваний грім і страхітливо підвищилася температура.

Водночас разом зі здатністю міркувати я втратив і відчуття часу. Навіть сьогодні не можу сказати, скільки збігло хвилин після того, як погасло електричне світло й відчинилися двері, в які ввійшов Жермен. Гадаю, це тому, що час од часу я втрачав здатність сприймати навколишній світ, мій мозок мовби завмирав.

Я втратив навіть людську гідність. Втратив її не одразу, бо спочатку спробував допомогти Мейссоньє. Але це було, якщо можна так сказати, останнім її відблиском. Мені й на думку не спало, що то зовсім негуманно захопити єдиний цебер, що був у нас, пірнути в нього й надовго лишатися зануреним у воді. З іншого боку, якщо б я не зробив цього, то хіба в мене вистачило б сили поповзти й причинити двері, які залишив відчиненими Жермен? Пізніше помітив, що ніхто з моїх товаришів і не ворухнувся, хоч їхні сповнені смутку очі прикипіли до відчинених дверей.

Я сказав, що, знесилений, стоячи навкарачки з опущеною головою за якийсь метр від Жермена, не міг зібратися з силами, щоб наблизитися до нього. Мабуть, слід повести мову скоріше про відвагу, ніж про сили, оскільки їх мені таки вистачило, щоб дістатися до цебра. Справді ж, я ще перебував у полоні того страху, що опосів мене тоді, коли я побачив, як випросталася кривава й одутла Жерменова постать й напіводірвані клапті тіла звисали з неї, наче лахміття з порваної під час бійки сорочки. Жермен був високий і кремезний, і, можливо, тому, що я скоцюрбився, а на склепіння льоху відкинулася від свічок надмірно видовжена його тінь, він видався мені велетом і страховищем, мовби сама смерть, а не її жертва щойно ввійшла до льоху. До того ж він стояв на ногах, а ми, безсилі, валялися на землі. І, нарешті, він похитувався, втупивши в мене пронизливі голубі очі; здавалося, він збирався кинутися на мене.

Я дістався до цебра, однак, на свій великий подив, не став пірнати в нього, бо вода видалася мені гарячою. Мав би дотямкувати, що навколишнє повітря почало охолоджуватися, але я не замислився над цим ні на хвилину, тим більше не здогадався поглянути на термометр над краном. Мені хотілося лише одного: уникнути гарячих кахлів. Не без труднощів я виліз на дві бочки, що лежали поряд. Я розпростерся на них. Дерево було прохолодним, але недовго, страхітливі муки тривали, хоч вони й зменшилися. Я не так уже пітнів і не задихався, але долоні, коліна, стегна, одне слово, всі частини тіла, що раніше торкалися землі, боліли. Почув біля себе тихий стогін, якусь мить занепокоєно подумав про своїх товаришів, але тут же із соромом збагнув, що то стогнав я сам. Пізніше я зрозумів: ніщо не буває таким суб'єктивним, як біль.

Мої опіки були не такі вже й серйозні, бо я задрімав і, мабуть, спав довгенько: прокинувшись, помітив, що великі свічки на бра згоріли й хтось трохи далі засвітив інші. Тоді відчув усім тілом крижаний холод, особливо змерзла в мене спина. Я тремтів. Пошукав очима свій одяг, але не побачив його, тоді я вирішив злізти з бочок і піти подивитися на термометр. Пересуватися мені було дуже важко. М'язи напружилися, майже задерев'яніли, від кожного руху боліли долоні. Термометр показував плюс тридцять градусів, однак дарма я намагався переконати себе, що це ще тепло й нема підстав так тремтіти, але озноб не припинявся. Обернувшись, я побачив Пейссу, який, зіпершись на бочку, одягався. Цікава річ, я бачив тільки його одного, хоч решта п'ятеро теж були там. Мабуть, мої стомлені очі могли сприймати тільки один об'єкт.

— Одягаєшся? — спитав я безглуздо.

— Так, — відповів він тихо, але цілком природно, — одягаюся. Піду додому. Моя Іветта, певне, хвилюється.

Я подивився на нього. Коли Пейссу заговорив про дружину, мені в очах зовсім розвиднілося. Я дивився, як Пейссу одягався, й ось тут уперше справді зрозумів, що сталося.

— Чому ти так дивишся на мене? — войовниче запитав Пейссу.

Я опустив голову. Не знаю чому, але я почував себе страшенно винним перед ним.

— Та нічого, друже Пейссу, нічого, — відказав я тихим голосом.

— Ти подивився на мене, — мовив Пейссу так само спокійно, але у нього так тремтіли руки, що він ніяк не міг натягти штани.

Я не відповів.

— Ти подивився на мене, цього не можеш заперечити, — сказав він знову, кинувши на мене лютий, сповнений ненависті погляд.

Я мовчав. Хотів щось сказати йому, але не знаходив потрібних слів. Озирнувся довкола. Й ураз побачив усіх своїх приятелів.

Мертвотно-бліда Мену, в якої на колінах лежала голова Момо, сиділа й худими пальцями ніжно гладила його брудне волосся. Мейссоньє й Колен, закоцюблі, суворі, сиділи пліч-о-пліч, поопускавши очі. Тома стояв, зіпершись на бочку, в одній руці тримав увімкнутий транзистор Момо, а другою безперестану крутив ручку, марно шукаючи, чи не озветься яка радіостанція. Він скидався на кам'яну статую.

Ніхто з них і не глянув на мене. Пригадую, тієї хвилини я страшенно зненавидів їх, мене пойняла непогамовна лють, така сама, з якою Пейссу подивився на мене. Ми довго мовчали, замкнувшись кожен у собі.

Я вирішив дати Пейссу спокій, хай діє на власний розсуд. Я роздратовано подумав: "Що ж, баба з воза — кобилі легше". Але враз засоромився цієї своєї підлості й навіть розчулився: "Пейссу, мій друже Пейссу".

Я похнюпив голову. Вкрай розгубився. Моє зворушення було надмірним, і воно анітрохи не пасувало мені.

Я промовив трохи засоромлено, ніби відчував, що помиляюся:

— Можливо, зараз ще небезпечно виходити.

Тільки-но я вимовив цю фразу, вона видалася мені майже комічною. Але навіть і вона розгнівала Пейссу, який, зціпивши зуби, люто, але так само тихо, як і я, мовив:

— Небезпечно? Чому небезпечно? Що ти знаєш про небезпеку?

Тон цих слів видався мені ще фальшивішим. Здавалося, розігрувалася якась комедія. Я розумів, яка саме, й мені захотілося плакати. Я опустив голову, а коли підвів її знову, стрівся з очима Пейссу. Вони були несамовиті, але водночас у них прозирало якесь благання. Вони просили мене не казати нічого, залишити Пейссу якнайдовше в невіданні, наче мої слова могли навіки зробити його дуже нещасливою людиною.

Тепер я переконався, що він усе зрозумів, як Колен і Мейссоньє. Однак вони намагалися забути про свої непоправні втрати, були мовчазні й нерухомі, а Пейссу рвався вперед, заперечував усе й готовий був бігти наосліп до свого дому, що перетворився на попіл.

Я починав подумки багато речень і майже зупинився на одному з них: "Розумієш, Пейссу, коли зважити на температуру, яка була тут..." Та ні, я не міг цього сказати. То було б надто виразно. Опустив голову й уперто сказав:

— Ти не можеш піти так просто.

— А що, ти мені станеш на заваді? — сказав Пейссу з викликом. Він говорив тихо й водночас докладав чимало зусиль, щоб розправити широкі плечі.

Я не відповів. Мені в ніздрі й у глибину горла вдарив якийсь солодкуватий запах, що викликав у мене огиду. Коли двоє бра, на кожному з яких було по дві свічки, погасли, хтось, певне Тома, засвітив наступне бра, причому так удало, що та частина льоху, де біля крана стояв я, майже цілком опинилася в темряві. Лише за якусь хвилину я здогадався, що той запах, який викликав у мене відразу, ішов од Жерменового тіла, що лежало біля дверей.

Я помітив, що навіть забув про нього. Пейссу, очі якого, сповнені ненависті й благання, втупилися в мої, також зиркнув у той бік, що й я, і, загледівши труп, здавалося, на мить заціпенів. Потім він швидко відвів очі й засоромився, що ніби раніше хотів заперечити те, що тільки-но побачив. Тепер серед нас лише він був одягнений, але, хоч шлях до дверей був вільний і я не міг йому перешкодити вийти, Пейссу навіть не ворухнувся.

Я повторив наполегливо, проте не настирно:

— Справді, Пейссу, ти не можеш піти так просто.

Однак я припустився помилки, заговоривши, бо моя фраза тільки підштовхнула його, й він, не обертаючись до нас спиною, але й не задкуючи, ступив кілька несмілих і незграбних кроків до дверей.

Цієї миті я одержав підтримку з того боку, звідки найменше сподівався.