Мальвіль - Сторінка 44

Стаю перед вогнем, тримаючи руки в кишенях. Сьогодні день був незвичайний. Я досі ходжу в "жалобному костюмі". Почуваю себе майже так само гідно, як Фюльбер.

— Мену, чи можу я також запитати тебе про деякі речі?

— Авжеж, — відповідає вона, — ти ж знаєш, що ми не соромимося одне одного.

Мену пильно міряє мене поглядом з ніг до голови, тримаючи в руці ополоника. Вона справді дуже крихітна. Аж занадто. Зате який у неї погляд! Гострий, проникливий, невгамовний!

— Мену, коли ти сповідалася, чи сказала Фюльберові, що іноді буваєш несправедлива до Фальвіни?

— Я?! — обурено вигукує вона. — Я несправедлива до Фальвіни? Як це розуміти? Це вже переходить усілякі межі! Я щодень вимолюю в господа собі місце в раю, терплячи оцю копицю, — вона зиркає на мене й, ніби раптом засоромившись, провадить далі: — Еге ж, я несправедлива, але не до Фальвіни, а до Момо! З ним поводжуся підло! Весь час гримаю на нього, псую йому життя. І бідоласі в такому віці навіть стусанів даю! Мені докоряє сумління, хоч я й розповіла про це Фюльберові, — й суворо додає: — Таке не прощається.

Я сміюсь.

— Чому ти смієшся? — роздратовано запитує вона.

Але цієї миті до великої зали входять дебелий Пейссу й Колен, і їхній прихід завадив мені відповісти їй. А шкода. Однак при нагоді я скажу Мену, що сповідь не дуже очистила її.

Цього ж вечора, коли ми гуртом повечеряли й заспокоїлися після від'їзду нашого гостя, біля каміна відбулися збори.

По першому питанню приймаємо ухвалу: в жодному разі не пускати до себе вікарія, якого нам призначить Фюльбер. Другим питанням на наших зборах були вибори. За пропозицією Пейссу й Колена мене одностайно обрали мальвільським абатом.

Примітка Тома

Я щойно прочитав цей розділ і для очистки сумління наступний теж. Емманюель більш ніде не згадує про нараду, на якій за пропозицією Пейссу й Колена його одностайно обрали мальвільським абатом.

Я гадаю, що читача це трохи здивує. Мене також здивувало, бо є чого дивуватися, коли читаєш коротке повідомлення, буквально в кількох рядках, про нараду, яка тривала три години.

Може виникнути також запитання, як Пейссу й Колен додумалися висунути таку пропозицію й особливо як це сталося, що Мейссоньє і я голосували "за".

Отож я відповідаю на ці два запитання.

Перше. Ось свідчення Колена, з яким я розмовляв наступного дня після наради, коли Емманюель тренував Силача за першою огорожею. Цитую Коленову розповідь слово в слово: "Емманюель сам попросив Пейссу й мене, щоб ми запропонували його на мальвільського абата. Ти сам знаєш, що нам таке й на думку не спало б! Він попросив нас про це в своїй кімнаті. А які він висунув для цього аргументи, то ти й сам знаєш. Учора ввечері ми їх довгенько перебирали. По-перше, ні в якому разі не можна пустити до себе шпигуна, якого Фюльбер прагне нам нав'язати. По-друге, не можна також кривдити тих мешканців Мальвіля, що хочуть слухати месу. Інакше вони щонеділі ходитимуть до Ла-Рока, і в замку більше не буде єдності". — "Але ж ти знаєш, що Емманюель невіруючий", — заперечую я. "А я не певен цього, — відповідає Колен. — Я навіть сказав би, що, на мою думку, Емманюеля завжди приваблювала релігія. Справа тільки в тому, що він хотів бути священиком, так би мовити, для себе. — Відтак Колен посміхається й додає: — Ну, ось він і домігся свого!"

Я гадаю, що в цьому Коленовому свідченні треба підкреслити: перше — Емманюель домовляється нишком з Коленом і Пейссу, щоб вони запропонували його на абата; і друге — Емманюеля завжди приваблювала релігія.

Перший факт, який потвердив і Пейссу, незаперечний. А от щодо другого, можна було б посперечатися.

Друге. Під час наради голосували не раз, а двічі. Перший раз проголосували "за" Пейссу, Колен, Жаке, Мену, Фальвіна й М'єтта. Мейссоньє і я утрималися.

Емманюель дуже боляче сприйняв те, що ми утрималися. Мовляв, ми не усвідомлюємо, що робимо! Послаблюємо його позиції! Фюльбер витлумачить це мешканцям Ла-Рока як вияв недовір'я! Одне слово, ми розкололи єдність Мальвіля! Щодо нього, то він, якщо ми й надалі наполягатимемо на своєму, відмовиться стати мальвільським абатом і не чинитиме перешкод Фюльберовим підступам.

Коротше кажучи, Емманюель удався до деякого тиску. І оскільки, з одного боку, на нас почали дивитися у Мальвілі як на двох отруйних гадюк, а з другого — ми й самі побачили, що Емманюель і справді ладен махнути на все рукою, то вирішили скоритися. Мейссоньє і я відмовилися від свого попереднього рішення і вдруге проголосували "за".

Таким чином, Емманюель домігся одностайності, якої прагнув.

ХІ.

У ніч після обрання мене абатом дощ ллє як з відра і довго не дає заснути; заважає мені не його шум, а майже егоїстичне почуття вдячності до нього. Я завжди любив джерельну воду і вважав, що так воно й повинно бути. Але ніщо не дароване нам назавше, одного чудового дня все може зникнути. Усвідомивши це лише тепер і знов побачивши воду, я почуваюсь так, ніби я був невиліковно хворий і раптом почав одужувати.

Я обрав собі цю кімнату за спальню тому, що її високе вікно виходить на схід — на Рюни й чудовий замок родини Рузі, що нині лежить у руїнах по той бік долини. Саме в це вікно наступного дня заглядає сонце й будить мене. Я не вірю своїм очам. Усе сталося так, як передбачав Пейссу. Я встаю, щосили торсаю плече Тома, й ми разом милуємося ранковим сонцем, якого не бачили вже кілька місяців.

Я пригадую одну нічну прогулянку за двадцять п'ять кілометрів, яку здійснили ми з друзями з "Гуртка" на велосипедах за якихось півтори години, бажаючи дістатися на найвищу точку в департаменті (512 мерів) і зустріти там схід сонця. Такі мандрівки в п'ятнадцять років робляться з великим захопленням, яке з роками згасає. А шкода. Ми мусили б приділяти більше уваги своєму життю. Воно не таке довге.

Ходімо, — звертаюсь я до Тома. — Зараз осідлаємо коней і помилуємося сонцем з Пужади.

І ми поїхали, не вмиваючись і не снідаючи. Пужада — найвищий пагорок у нашій місцевості, що височіє над Мальжаком. Я беру Силача, Бурку, як завжди, даю Тома, бо із Силачем треба бути обережним, а Бурка спокійна.

Ця вранішня прогулянка з Тома на Пужаду запам'яталася мені, хоч на Пужаді нічого особливого й не сталося (там було тільки сонце й ми), нічого важливого не було сказано — ми й рота не розтулили. І навіть те, що ми побачили з Пужади, не відзначалося красою: звичайна спалена місцевість, зруйновані ферми, почорнілі поля, скелети дерев. Але все ж таки над усім цим сяяло сонце!

Коли ми виїхали на пагорок, сонячний диск уже підбився над обрієм, змінюючи своє забарвлення з червоного на рожеве, з рожевого на блідо-рожеве. Хоч сонечко вже добре пригріває, на нього ще можна дивитися, не мружачи очі. Земля, напившись досхочу води, повсюди парує. Наші коні стоять поряд головами на схід, ми мовчки чекаємо, коли зникне навколо сонця золотий ореол. Коли це сталося — а сталося раптово, — кобила й жеребець нашорошили вуха. Бурка навіть боязко негучно ірже й обертає голову до Силача. Той пощипує їй писок, мовби заспокоює її. Голова Бурки обернена до мене, й я помічаю, що вона часто кліпає очима. Тома наставив дашком руку на очі. Я роблю так само. Світло таке сліпуче, що ми ледве витримуємо його. Розуміємо: воно ріже нам очі тому, що ми прожили два місяці в напівтемряві, наче в льоху. Нараз діється щось незрозуміле. Груди в мене розширюються. Я ледь вдихаю повітря. У мене складається враження, що очі мої розплющуються так широко, як ніколи раніше вони не розплющувалися, й що разом з ними я сам увесь розкриваюся. Водночас, купаючись у цім промінні, я почуваюся надзвичайно вільно й легко. Я розвертаю Силача, щоб сонце пригріло мені спину й потилицю. А щоб сонце рівномірно зігрівало мене зо всіх боків, я починаю повільним кроком кружляти на вершечку пагорка, й за мною одразу ж вирушає Бурка, не чекаючи команди Тома. Я дивлюся на землю під ногами. Масна, змочена дощем, вона більше не схожа на порох. Вона набрала природного вигляду. Я шукаю навіть свіжу порость і дивлюся на не дуже обгорілі дерева, ніби справді сподіваюся побачити на них бруньки.

З цієї нагоди ми вирішуємо принести в жертву бичка Принца. В Мальвілі є вже Геркулес — бик із "Ставка". Ларокці також мають одного бугая. Нема ніякого сенсу тримати Принца, й оскільки ми збираємося віддати Смуглянку ларокцям, а Маркіза годує двох телят, то Принцесине молоко нам дуже знадобиться.

Принц мав уже понад два місяці, і коли Жаке розібрав його тушу, ми вирішили половину віддати ларокцям і попросити в них за це цукру й мила. Ми взяли у подарунок для них два буханці хліба й масла, а також три в'язки мін, щоб розчистити шлях, захаращений стовбурами дерев.

В середу на світанку ми запрягли у воза Силача; в мене стискалося серце, що я на цілий день кидаю Мальвіль. Колен радів, що побачить свою майстерню, Тома хотів розвіятися трохи. У всіх нас висіли через плече рушниці.

Люди зі "Ставка" раділи, що знову побачать Каті й дядька Марселя. М'єтта помила волосся й надягла коротеньку сукню з вибивної тканини. Жаке поголився і підстригся. А Фальвіна нетямилася з радості, що не тільки побачиться з братом, а й здихається на кілька годин домашніх клопотів і тиранії Мену.

О восьмій годині ми вже під'їжджали до південної брами Ла-Рока. Й раптом побачили, що невеличкі дверцята, вирізані в брамі, відчинені. Я штовхнув їх, відсунув засуви й розчахнув обидві стулки брами. Зайшов на майдан, але ніде ані душі. Гукаю. Ніхто не відповідає. Щоправда, брама стоїть у долішній частині спаленого й зруйнованого міста, отож не дивно, що тут нікого нема. Але те, що брама не охороняється й навіть не замкнена, свідчить про самозаспокоєність Фюльбера.

Ла-Рок — невеличке містечко, що притулилося до скелі, а з боку долини його захищають фортечні мури.

Коли входиш у південну браму, перед тобою відкривається цілий лабіринт вузьких вуличок. Головна вулиця лише трошки ширша від інших, і головною її називають через крамнички й ремісницькі майстерні, які стоять обабіч неї. Цю вулицю називають ще "Путівцем".

Головна вулиця круто здіймається аж до порталу замку, декорованого, величного, але без надбрамної башти, галерей і бійниць — ці "захисні прибудови" в пізнішу епоху, коли він споруджувався, були вже не в моді.

Силачеві копита й колеса воза оглушливо гуркочуть на бруківці головної вулиці.