Мальвіль - Сторінка 45

У вікнах починають з'являтися людські обличчя. Я наказую Жаке зупинитися біля м'ясної крамнички Лянуайя, щоб занести туди половину бичка. З дверей тієї ж миті повагом починають виходити люди.

Вони здаються мені змарнілими й надто упередженими. Я сподівався на радісну зустріч. І хоч у їхніх очах з'являться блиск, коли Жаке завдає собі на плечі половину Принца й за допомогою Лянуайя чіпляє його на гак, цей блиск у ту ж мить згасає. Те саме відбувається, коли я беру два буханці хліба та масло і віддаю їх Лянуайю, який бере все це з якимсь ваганням і трохи злякано, а жителі Ла-Рока, оточивши нас, пильно дивляться на хліб сповненими смутку очима.

— Ти даєш нам усе це задарма? — різким голосом запитує мене Марсель Фальвін, який вивільнився з обіймів сестри та племінниці й наближається до мене, розмахуючи своїм шкіряним фартухом.

Мене дивує його войовничий тон, і я вражено дивлюся на нього. Знаю його давно, але найчастіше бачився з ним у його майстерні, де він лагодив взуття. Йому років шістдесят, він лисуватий, чорноокий, на правій ніздрі великого носа бородавка. Але найбільше мене вражає контраст між його куцими, кривими ногами і богатирськими плечима.

— Так, — відповідаю я, — вам усім.

— У такому разі, — каже Марсель рішучим голосом, обернувшись до Лянуайя, — не варто чекати. Діли негайно. Починай із хліба.

— Не знаю, чи панотець схвалить це, — зауважує Фабрелятр. — Краще почекаймо.

Фабрелятр — торговець залізним товаром. Високий, як тичка, з блідим, брезклим обличчям, маленькою щіточкою посивілих вусиків, очі його безперестану кліпають за окулярами в залізній оправі.

— Ми залишимо його частку, — махав рукою Марсель, навіть не глянувши на нього. — А також частку Армана, Газеля й Жозефи. Можете бути певні, ми нікого не скривдимо. Ну, Лянуайю, чого ти, до дідька, гаєшся?

— Не треба лаятися, — владним тоном мовить Фабрелятр.

Западав мовчанка. Лянуай, молодик років двадцяти п'яти, такий же дебелий, як Жаке, з повними щоками й чесними очима, дивиться на мене, ніби просить, щоб я висловив свою думку. Наскільки я розумію, вів згоден з Марселем, але не наважується знехтувати думку Фабрелятра.

Нас оточує осіб двадцять. Обличчя одних мені знайомі, інших ні, але з усіх очей на мене дивиться голод, страх і смуток. Перш ніж утрутитися в суперечку, я вирішую хвильку почекати, щоб краще зрозуміти ситуацію.

Якийсь чоловік виходить раптом уперед. Це — Пімон. Він тримав крамницю по продажу тютюну, паперу й газет. Я добре знаю його, але ще краще знайома мені його дружина Аньєса.

— Відкладати поділ немає рації, — каже він напруженим, як струна, голосом. — Ми гарантуємо, що він буде справедливий.

— І все-таки краще зачекати, — сухо мовить Фабрелятр, кліпаючи очима за скельцями окулярів у залізній оправі.

Я помічаю, що ні Пімон, ні Марсель, ні Лянуай не дивляться на Фабрелятра, коли той говорить, а також те, що Марсель, хоч він запальний і не врівноважений, не огризнувся, коли Фабрелятр прилюдно присоромив його за лайку. Побачивши голодні очі, якими юрба дивиться на хлібини, я доходжу висновку, що вона схвалює негайний поділ. Та, крім Марселя й Пімона, ніхто не насмілюється щось сказати. Брезклий, насуплений Фабрелятр тримав в страху двадцять душ!

— Та що там, починай, — звертається раптом місцевою говіркою старий Пужес до Лянуайя, і я зразу ж переконуюся, що Фабрелятр не розуміє його, — діли, голубе, бо в мене вже аж слинка котиться, такий гарний цей хліб! — каже старий Пужес жартівливим тоном і сміється.

Але його ніхто не підтримує. Западає мовчанка. Лянуай дивиться на мене, а відтак зиркає на темно-зелений портал замку, ніби побоюється, що брама ось-ось розчахнеться.

Я розумію, що настав час утрутитися мені.

— Годі сперечатися! — кажу я, весело посміхаючись. — Ви з дрібниці робите цілу історію! Мені здається, що коли вже ви потрапили в таку безвихідь, то не лишається нічого іншого, як вирішити справу більшістю голосів присутніх тут людей. Ну, то як, — підвищую я голос, — хто за негайний поділ?

На якусь хвильку всі ціпеніють. Відтак Марсель і Пімон підносять руки. Марсель рішуче, а Пімон повільніше, проте цілком упевнено. Лянуай зніяковіло опускає очі. За хвилину старий Пужес ступає крок уперед і піднімає вгору вказівний палець, по-змовницькому дивлячись на мене, але не наважується відірвати його від грудей, щоб не побачив Фабрелятр, який стоїть позаду нього. Мені стає соромно за цю його невеличку хитрість. І я не рахую його голос.

— Двоє "за", — констатую я, не даючи йому змоги запротестувати. — А тепер, хто проти?

Тільки один Фабрелятр піднімає палець, і Марсель шкірить зуби, зиркаючи на нього. Глумливо посміхається й Пімон.

— Хто утримався?

Ніхто не ворухнеться. Я окидаю очима цих людей. Неймовірно — вони не наважуються навіть утриматись!

— Двома голосами проти одного проголосовано за негайний поділ, — кажу я байдужим тоном, — Поділ провадитиметься під контролем дарувальників. Відповідальні за це Тома й Жаке.

Тома, який жваво розмовляв з Каті (детальніше про неї я розповім пізніше), виходить уперед, за ним ступає Жаке. Натовп покірно розступається, пропускаючи їх до Лянуайєвої крамнички. Я кидаю погляд на спантеличеного Фабрелятра. Мабуть, він скаженіє в душі, що погодився з моєю пропозицією про голосування й навіть сам голосував, викривши в такий спосіб своє нутро. Я розумію, що цей простачок діє з наказу інших.

Лянуай охоче береться до роботи, й саме в ту хвилину, коли він починає розрізати буханці хліба, я помічаю Аньєсу з немовлям на руках, яка стоїть осторонь, залишивши в черзі чоловіка. Вона помітно змарніла, але така ж гарна, як і колись. Її біляве волосся виблискує на сонці, світло-карі очі здаються голубими. Я рушаю до неї. Відчуваю, що в мені прокидається давня пристрасть. А вона дивиться на мене сумними очима, ніби промовляє: "От бачиш, сердешний Емманюелю, якби ти був трохи рішучіший десять років тому, я б сьогодні була у Мальвілі". — "Так. Це теж промах, і я часто думаю про нього". Я гладжу щічку дитинці, яка могла б бути моєю. Аньєса каже, що це дівчинка і що їй скоро буде вже вісім місяців.

— Чи правда це, Аньєсо, що ти не віддала б свою маленьку донечку до Мальвіля, якби ми не дали корову Ла-Року?

Вона вражено дивиться на мене.

— Хто тобі це сказав? У нас і мови не було про це.

— Сама знаєш хто.

— Він! — каже вона, тамуючи гнів. Але я помічаю, що вона також стишує голос.

У цю хвилину я бачу, як Фабрелятр поволі віддаляється до зеленого порталу.

— Пане Фабрелятр! — гукаю я.

Він зупиняється, обертається до мене, й усі ларокці пильно дивляться на нього.

— Пане Фабрелятр, — весело всміхаюсь я, прямуючи до нього, — мені здається, що вам не слід би йти звідси, поки тут не скінчиться поділ.

Далі посміхаючись, я беру його під руку, щоб він навіть не встиг зреагувати на мої слова, й кажу байдужим тоном:

— Не треба будити Фюльбера. Самі знаєте, що в нього здоров'я погане. Йому потрібно спати довго.

Я відчуваю, як його брезкла, зовсім без м'язів рука боязко тремтить, і, не випускаючи її, веду повільним кроком Фабрелятра до крамнички.

— Та все ж треба попередити пана священика про ваш приїзд, — відповідає він безбарвним голосом.

— Не поспішайте, пане Фабрелятр. Зараз лише пів на дев'яту! Йдіть допомагати Тома роздати порції ларокцям.

І ця висока жердина підкоряється мені! Цей Фабрелятр такий дурний, що сам бере участь у поділі, проти якого він щойно голосував. Марсель, схрестивши руки на своєму фартусі, іронічно посміхається, але, крім Пімона, більше ніхто не зважується посміхнутися. Мені трохи соромно дивитися тепер на Пімона після тих своїх думок, коли я дивився на його дружину.

Я хотів підійти до Каті, але мені перетнув шлях старий Пужес. Я знаю його добре. Якщо мене не зраджує пам'ять, йому недавно сповнилося сімдесят п'ять років. Він низенького зросту, худий, зовсім лисий, беззубий, до того ж не дуже беручкий до праці. Єдине, чим він може пишатися, — це його білі, трохи жовтуваті, на галльський зразок підкручені вуса. Я гадаю, що він таки пишається ними, бо раз по раз, лукаво посміхаючись, їх підкручує.

Колись давно я зустрів його в Мальжаку, й він, бувши в доброму гуморі, сказав мені:

— Я, Емманюелю, на вигляд не дуже примітний, але хитрощів мені не треба позичати ні в кого. Я всіх своїх недоброзичливців круг пальця обвів. Насамперед зробив усе для того, щоб звести з цього світу свою дружину. Це було головне. Ти ж знаєш, вона ж гадючка була. Потім, коли мені сповнилося шістдесят п'ять років, я кинув хліборобську справу й продав свою ферму за довічну ренту, А тепер спокійнісінько живу собі в Ла-Році, одержуючи грошики. Як той казав, живу собі за чужий рахунок. Це просто здорово! Десять років я вже так живу! І це ще не кінець. Адже я помру не раніше як у дев'яносто років. Стільки прожив мій татусь. Ще п'ятнадцять років мені залишилося такого райського життя! А тим, що купили в мене ферму, платити!

Я зустрічався з вусатим Пужесом в Мальжаку тому, що він майже кожного дня, навіть у сніговицю, долав на велосипеді п'ятнадцять кілометрів, які відділяють Ла-Рок від Мальжака, щоб випити дві склянки білого вина в шинку, який до пізньої ночі не зачиняла Аделаїда. Він пив тільки дві склянки, не більше. Одну за гроші, а другою частувала Аделаїда, дуже щира дівчина до своїх завсідників. І Пужес використовував це. Але безкоштовну склянку він пив дуже довго.

— Як це трапилося, — запитує Пужес, підкручуючи вуса й лукаво позираючи на мене, — що ти не зарахував мого голосу?

— Я не побачив тебе, — посміхаюсь я. — Мабуть, ти не дуже високо підняв руку. Наступного разу будь рішучішим.

— Усе ж таки, — відводить він мене вбік, — я голосував "за". Я не погоджуюся з тим, що тут твориться.

— Мабуть, тобі бракує прогулянок на велосипеді та двох склянок білого в Мальжаку, — чемно мовлю я.

Він дивиться на мене, похитуючи головою.

— Прогулянок мені не бракує. Емманюелю, ти не повіриш, але, як і раніше, я щодня їжджу департаментським шляхом на велосипеді. Це скорше тому, що в мене більше немає ніякого іншого дозвілля. Бо я не можу просити, щоб оті негідники з замку дали мені хоч наперсток вина! — веде він далі зі стриманим гнівом.

— Слухай-но, — кажу я місцевою говіркою, — а чому б тобі тепер, коли шлях розчищено, час від часу не приїздити до Мальвіля? Мену не вимагатиме з тебе плати за склянку червоного вина, яке набагато смачніше, ніж Аделаїдине біле.

— О, я не відмовлюся.