Мальвіль - Сторінка 47

— Жаке й Тома, відпустіть Армана! Хай він пояснить, у чому річ.

Тома й Жаке підкоряються. Щиро кажучи, обидва задоволені, що я втрутився, бо, хоч вони й скрутили Армана, Колен ніяк не наважується оглушити його.

— Це все він, — каже Арман з полегкістю, показуючи на Колена. — Твій товариш мене образив.

Я дивлюся на нього. Відтоді, як я востаннє бачив його, Арман розповнів. Його широкі плечі й міцна шия свідчать про те, що сили йому не бракує. До вибуху бомби він здобув собі тут таку славу, що варто було йому з'явитися десь на танцях, як усі звідти кидалися врозтіч.

— Та невже? А що він тобі такого сказав?

— Він сказав: "Я на тебе чхаю", — відповідає злопам'ятний Арман, — "Чхаю на тебе й на твій указ".

— Ти сказав це? — питаю я, повертаючись на закаблуках, і підморгую Коленові.

— Так, — відповідає він, ще не заспокоївшись. — Я сказав це, і...

Я перебиваю його:

— Ти, бачу, погано вихований. Як тобі не соромно? — голосно кажу місцевою говіркою. — Зараз же проси пробачення. Ми ж приїхали сюди не для того, щоб когось ображати,

— Гаразд, я беру свої слова назад, — каже Колен, приєднуючись зрештою до моєї гри, — Але, до речі, — провадить він далі, — Арман теж назвав мене "курдуплем".

— Це правда? — обертаюсь я до Армана й окидаю його суворим поглядом.

— Він мене довів, — відповідає той.

— Справа в тому, що "курдупель" набагато гірше, ніж "я чхаю на тебе". В усякому разі, ми гості ларокського священика, і тобі, Армане, все-таки не варт переходити межі. Ми привели вам корову, привезли півбичка, два буханці хліба й кілограм масла, а ти називаєш нас "курдуплями"!

— Я його назвав "курдуплем", а не вас, — каже Арман.

— Ми і він — одне ціле. Тому раджу тобі, Армане, зробити так само, як він, — забрати свої слова назад.

— Якщо це тебе задовольнить, — неохоче відказує Арман.

— Браво! — вигукую я. — Ну, а тепер, коли ви помирилися й коли можна розмовляти спокійно, я хочу знати, про що мова. Що це за указ?

Арман починає мені пояснювати.

— І ти, звичайно, — кажу я, коли він замовкає, — хотів застосувати указ Фюльбера й перешкодити Коленові забрати речі зі своєї майстерні, бо вона, згідно з указом, належить тепер парафії.

— Саме так, — каже Арман.

— Що ж, голубе, я тебе ні в чому не звинувачую. Ти тільки виконував свій обов'язок.

Арман дивиться на мене з подивом і не без підозри, кліпаючи очима. Я веду далі:

— Але розумієш, Армане, тут є одна заковика. Річ у тому, що в Мальвілі ми також видали один указ, згідно з яким усе майно, що було колись власністю мешканців Мальвіля, належить тепер замкові, де б воно не було. Отож Коленова майстерня в Ла-Році теж належить тепер Мальвілю. Сподіваюсь, ти не будеш заперечувати? — суворо питаю я Колена.

— Навіть гадки не маю, — відповідає той.

— Так вирішив пан Фюльбер, а не я, — пихато каже Арман.

Я беру його за руку, прагнучи допомогти ввічливо зійти зі сцени.

— Гаразд, ти зараз підеш і поясниш все від мого імені Фюльберові. Водночас повідомиш його, що ми тут і що вже не рано. А ви, — кидаю через плече Жаке й Тома, — вантажте далі, поки не надійде нове розпорядження... Не буду тобі хвалитися, Армане, — з притиском кажу я, коли ми віддалились на кілька кроків, — але скажу відверто: ти, Армане, припустився серйозної помилки, зачепивши цих хлопців. Мабуть, не знаєш, що це дуже лихі хлопці, особливо малюк Колен. Я просто дивуюсь, що він не провалив тобі голову тією залізякою. Розумієш, звичайно, не за те, що ти забороняв йому забрати начиння з майстерні. А за те, що ти назвав його "курдуплем". Колен низенького зросту, і йому дуже не подобається, коли йому зайвий раз нагадують про це. До того ж ще й кепкують з нього. О ні, цього він не прощає... Все ж таки, Армане, — веду далі я, міцно стискаючи йому руку, — не варто Ла-Рокові й Мальвілеві починати війну між собою за якусь купу залізяччя! Ось уяви собі, що Фюльбер відмовиться визнати право за Мальвілем на Коленову майстерню й що конфлікт загостриться й тоді ми вдамося до перестрілки. Правда, безглуздо платити життям за це? До того ж ви не знаєте, чи ларокці воюватимуть проти нас, хоч ви, можливо, й озброїте їх. У вас такої певності немає.

— Не розумію, з чого ти це взяв, — зупиняється Арман і пильно дивиться на мене, весь збліднувши з гніву.

— Тоді озирнися довкола себе, голубе мій. Ви своєю сваркою зчинили чималий галас. Але подивися! Подивись! Ні душі на вулиці! — Я посміхаюсь. — Можна сказати, що ларокці просто на крилах прилетіли тобі на допомогу, коли мої хлопці накинулися на тебе.

Я замовкаю, даю змогу йому проковтнути цей кухоль жовчі, й він мовчки ковтає його, не відкидаючи мого прихованого ультиматуму.

— Ну гаразд, — кажу я згодом. — Мені треба йти. Сподіваюсь, Армане, ти розтлумачиш Фюльберові, яке склалося становище.

— Спробую, — відповідає Арман, силкуючись приховати свою образу.

ХІІ.

Як тільки Арман пішов, у вікнах знов з'являються обличчя ларокців, а за хвильку всі вони висипають на головну вулицю. Побачивши, що Арман утік, мов побитий собака, вони підбадьорюються. Проте страх їхній остаточно ще не розвіявся, вони крадькома позирають на Фабрелятра, ніхто з них не відважується прокоментувати сварку або потиснути руку Коленові. Але всі розмовляють голосно, жваво жестикулюючи. Очі в них збуджено блищать. Я піднімаюся східцями до Лянуайєвої крамнички, стукаю в двері й голосно кажу:

— Перш ніж забрати до Мальвіля цих кобил, я хочу трохи розім'яти їх, оскільки їх давно ніхто не сідлав. Це, певне, буде цікаве видовище. Що, коли я попрошу Фюльбера дозволити вам прийти подивитися?

Усі з радістю схвалюють мою пропозицію. Мене це дивує. Хоча в мене часу обмаль, я вирішую затриматися тут ще трохи.

Лівої долоні торкається чиясь тепла рука. Це Евеліна. Я нахиляюся до неї.

— Йди до воза й скажи Каті, що я чекаю на неї в її дядька. Хай приходить негайно.

Улучивши момент, коли Фабрелятр відвернувся, я біжу до будинку шевця. Трохи пізніше туди приходить і Марсель. Він також повеселішав.

— Можеш вважати, Емманюелю, що ти здорово потішив ларокців своєю витівкою! Крім того, що їх тут утискують, доймає ще й нудьга. Роботи ніякої. Я ще потроху шевцюю. Доки вистачить шкіри. А інші? Пімон, Лянуай, Фабрелятр? А хлібороби, які зможуть виїхати в поле не раніше жовтня? Немає ні радіо, ні телебачення, ні навіть програвача. Спершу люди ходили до церкви лише задля того, щоб зібратися разом і когось послухати. В перші дні Фюльбер заміняв їм телебачення. На жаль, те, що розповідає Фюльбер, швидко всім набридло, бо він розповідає одну й ту саму казку. Найстрашніше, що ми всі сидимо по домівках. І чекаємо прочуханки! Якщо так триватиме й далі, ми незабаром перестанемо бути схожі на людей.

Я не встигаю йому щось відповісти, бо до кімнати разом з Евеліною вбігає Каті.

— Каті, — кажу я, — в мене дуже мало часу. І я не стану виголошувати перед тобою довгих промов. Якщо бажаєш, можеш перебратися разом з Евеліною до Мальвіля. Твій дядько не заперечує.

Вона червоніє, і в очах у неї з'являється пожадливий блиск. Але вона зразу ж гасить його.

— Ох, я... я не знаю, що мені робити, — відповідає Каті, опустивши очі, й знов починає кокетувати.

Я бачу, що тобі не дуже хочеться їхати з нами до Мальвіля, — кажу я. — Зрештою, Каті, ти можеш і не їхати, Ти вільна в своєму виборі. Я тебе не примушую.

— Ні, ні, — каже Каті, — ти мене не зрозумів. Я не маю нічого проти цього. Мені просто не хочеться кидати тут дядечка самого.

— Ти ба! — розчулився Марсель.

— Якщо тобі й справді не хочеться кидати тут дядечка самого, то, мабуть, краще залишайся в Ла-Році. Більше не повертатимемося до цієї теми.

Саме тепер Каті зрозуміла, що я глузую з неї, і на її обличчі з'являється посмішка, а потім вона із зухвалістю селянки, що мені набагато більше подобається, ніж її примхливе кокетування, каже:

— Тобі смішно! Правда ж? А мені дуже хочеться поїхати з вами до Мальвіля!

Мені справді стає смішно. Сміється й Марсель. Певне, він звернув увагу, як Каті біля м'ясникової крамнички розмовляла з Тома, пильно втупившись у нього очима.

— Отже, ти їдеш з нами? — питаю я. — Не дуже жалкуєш за Ла-Роком?

— І кидаєш тут дядечка самого? — озивається Марсель.

Вона також починає сміятися — щиро, весело, й од сміху вся її постать здригається: плечі, груди й навіть стегна. Мені це дуже подобається, і я прикипаю очима до Каті. Звичайно, вона зразу ж помічає мій пильний погляд і ще більше заходиться витанцьовувати, пускаючи мені бісики.

Я швидко веду далі:

— Ти сама знаєш, що, коли ми попрохаємо про це дозволу в Фюльбера, він нам його не дасть. Через те вам треба вирушити потай. За кілька хвилин, мабуть, усі жителі міста зберуться на майданчику, щоб подивитися виставу, яку я влаштую з кіньми. Ти туди не підеш. Залишишся вдома. Як тільки люди підуть до замку, ти спакуєш свої та Евелінині речі, віднесеш їх на воза й старанно прикриєш порожніми мішками. Відтак ви обидві вийдете у південні ворота і, пройшовши кілометрів з п'ять, зачекаєте нас на роздоріжжі Рігуді.

— Я знаю, де це, — мовить Каті.

— І не показуйтесь, поки не впізнаєте нас. А ти, Евеліно, в усьому слухайся Каті.

Евеліна згідливо киває головою, пильно дивлячись на мене. Западає мовчанка.

— Ну, Марселю, я кидаю тебе, не хочу, щоб Фабрелятр побачив мене в твоєму домі. Це тебе скомпрометує.

На вулиці до мене підходить висока, огрядна жінка в синьому пуловері й широких штанях. В неї густе коротке й посивіле волосся, велика нижня щелепа й голубі очі.

— Пане Конт, — поважно мовить вона, — дозвольте відрекомендуватися: Жюдіта Медар, викладачка математики, незаміжня. Кажу, незаміжня, а не стара дівка, щоб уникнути непорозумінь.

Такий початок розмови здається мені цікавім, і, оскільки її говірка не схожа на тутешню, я питаю, звідки вона.

— Родом я з Нормандії, — відповідає жінка, міцно хапаючи мене за праву руку, трохи вище ліктя. — А живу в Парижі. Точніше — жила тоді, коли Париж іще існував. Та в Ла-Році в мене також є будинок, і завдяки йому я уціліла.

Вона знову стискає мій біцепс, Я роблю непомітний рух, щоб звільнитися від ручища цього вікінга в спідниці, але вона ще дужче стискає мої м'язи.

— Завдяки йому я вціліла, — провадить вона далі, — й попала під владу теократичного диктатора.

Нарешті! Принаймні хоч одна людина не боїться тут Фабрелятрових вух.