Мальвіль - Сторінка 51

Я знаю, що мені скажуть: своєю вдячністю ти благаєш у природи життєдайної сили. Так, але я сам не усвідомлюю цього до кінця. Наприклад, якби я не побоювався видатися смішним, то охоче впав би на коліна на полі в Рюнах і сказав би: "Спасибі тобі, тепла земле! Спасибі, сонечко гаряче! Спасибі, зелені паростки!"

Після нас увесь Мальвіль піде в Рюни, навіть Тома й Каті, які триматимуться за руки, щоб помилуватися пшеницею.

Пополудні, коли я розпрягаю Силача, в стійлі біля мене стоїть Евеліна. Вона зіперлася на перегородку, опустивши жорстке біляве волосся собі на обличчя, в неї під очима ще виразніше вималювалися синці, дівчинка безперестанку заходиться сухим кашлем, і я хвилююся, бо Каті попередила мене, що так завжди буває перед нападом астми.

Прибігає Тома, розпашілий і засапаний.

— Як? — запитую я. — Ти прийшов без Каті?

— Розумієш... — починає він і замовкає.

Я виходжу зі стійла, несу сідло до комірчини, за мною мовчки йде Тома. Еге ж, у нього є якась справа до мене. І, мабуть, незвичайна, бо він прийшов сам. Безперечно, це Каті послала його.

Я причиняю дверці стійла, спираюся спиною на них і, всунувши руки в кишені, дивлюся на свої чоботи.

— Постає питання про кімнату, — нарешті мовить Тома безбарвним голосом.

— Про кімнату? — перепитую я. — Про яку кімнату?

— Про кімнату для Каті й для мене, коли ми одружимося.

— Хочеш мою? — байдуже запитую я.

— Та що ти, ні, — обурено відповідає Тома. — Ми не маємо наміру забирати в тебе кімнату.

— Тоді М'єттину?

— Та ні, ні, М'єтті потрібно мати свою кімнату.

Це дивно, що він не забув про неї. Однак, судячи з його тону, він уже тримається на певній відстані від М'єтти. Від мене також, тільки з іншої причини. Як Тома змінився! Я радий за нього, навіть опечалений, заздрю йому. Дивлюся на нього. Він дуже хвилюється.

— Якщо я тебе правильно зрозумів, — усміхаюсь я йому, й у нього обличчя одразу ж веселішає, — ти хотів би кімнату на третьому поверсі, що поруч з моєю. Чи не так?

— Так.

— І ти хотів би також, щоб я попрохав друзів забратися геть і поселитися на третьому поверсі надбрамної башти.

Тома відкашлюється.

— Зрештою так, але я зовсім не хочу сказати, щоб вони "забиралися геть".

Я сміюся з цього дріб'язкового лицемірства.

— Гаразд. Побачу, може, щось придумаємо. Ти вже виконав доручення? — весело запитую я. — Інших прохань у тебе нема?

— Ні.

— Чому Каті не прийшла з тобою?

— Вона ніяковіє перед тобою. Ти здаєшся їй холоднуватим.

— З нею?

— Так.

— Не можу ж я упадати коло твоєї майбутньої дружини!

— О, я не ревнивий, — усміхається Тома.

Бачите, який упевнений у собі цей молодий півник.

— Біжи. Я щось придумаю.

Він справді біжить, а в моїй руці, сам не відаю як, опиняється маленьке тепле рученя.

— Як гадаєш, — озивається Евеліна, підводячи заклопотане обличчя, — в мене виростуть груди? Як у Каті? Або як у М'єтти, в неї вони ще більші.

— Не хвилюйся, Евеліно, виростуть.

— Ти віриш? Річ у тім, що я така худа, — розчаровано каже вона й кладе собі на груди ліву руку. — Подивись, я така плоска, наче хлопець.

— То все дарма, худа ти чи повна, вони виростуть.

— Ти впевнений у цьому?

— Авжеж.

— От добре, — зітхає вона й починає кашляти.

В цю хвилину хтось дуже несміливо дзвонить біля надбрамної башти. Я підскакую. За одну мить опиняюся біля брами, відсуваю на кілька міліметрів заслінку потайного вічка. Бачу Армана на одному з ла-рокських меринів, він понурий, з рушницею через плече.

— Це ти, Армане, — озиваюсь я люб'язно. — Тобі доведеться почекати трохи, поки я принесу ключа.

Я опускаю заслінку. Ключ, звичайно, в щілині замка, але я хочу трохи приготуватися до зустрічі. Швиденько йду від брами й кажу Евеліні:

— Йди до будиночка й скажи Мену, щоб вона принесла мені до надбрамної башти склянку й пляшку вина.

— Арман хоче забрати мене? — запитує Евеліна, збліднувши й кашляючи.

— Та ні. До речі, це само собою зрозуміло. Якщо він схоче тебе забрати, ми негайно знищимо його мечем.

Я сміюся, й вона теж сміється тоненьким голоском, закашлявшись.

— Слухай-но, скажи Каті й Тома, щоб вони не показувалися. Й ти залишишся з ними.

Вона йде від мене, а я простую до комори на першому поверсі головної башти. Вони всі тут, крім Тома, складають Коленове майно.

— Маємо гостя. Прийшов Арман. Я хотів би, щоб до надбрамної башти пішли з рушницями Пейссу й Мейссоньє. Звичайна пересторога, він ніби спокійний.

— Хотів би побачити цю тварюку, — мовить Колен.

— Ні, ти не підеш туди, ні Жаке, ні Тома. Сам знаєш чому.

Колен регоче. Приємно бачити його веселим. Коротка розмова з Аньєсою Пімон підняла йому настрій.

Коли я перетинаю другий двір, Тома, наче буря, вилітає з будиночка.

— І я йду.

— Куди? — сухо питаю я. — Я ж переказував тобі, щоб ти не йшов.

— Це моя дружина чи н;? — спалахують у нього очі. Судячи з його вигляду, бачу, що мені його не втримати.

— Ти підеш тільки за однієї умови: будеш мовчати.

— Слово честі.

— Хоч що б я казав, ти не розтулиш рота.

— Сказав же тобі: слово честі.

Я швидко йду до порталу. А там вовтузюсь із замком, аж потім відчиняю. Переді мною з'являється Арман. Я тисну йому руку — руку, на малому пальці якої мій перстень. Він у військовій уніформі, очі невиразні, білі брови, обличчя в прищах. Поряд з ним стоїть мій гарний бідолашний Фараон. Я гладжу його й заговорюю до нього. Кажу бідолашний, бо як не пожаліти коня, якого кривдить вершник. Я дістаю з кишені, незважаючи на нашу сувору ощадливість, грудку цукру, й Фараонові губи одразу ж хапають її. А оскільки разом з Мену прийшов Момо, принісши склянки й пляшку, я передаю йому Фараона, наказую розгнуздати його й дати миску ячменю. Мену починає щось бурмотіти — розумію, це з мого боку марнотратство.

І ось ми сидимо вже на кухні в надбрамній башті, до нас приєдналися Мейссоньє та Пейссу, добродушні й озброєні. Як тільки Арман узяв у руку склянку, зніяковівши — не через склянку, а через те, що мав нам сказати, — я вирішую спритно повести справу й іду в наступ.

— Я дуже радий бачити тебе, Армане, — цокаючись з ним, я не збираюсь випивати цілу склянку, бо не п'ю о цій порі дня, — вже сам хотів послати до вас гінця, щоб заспокоїти Марселя. Сердешний Марсель, певне, хвилюється.

— Отже, вони тут? — мовить Арман, не то запитуючи, не то звинувачуючи.

— Звісно ж, де ж бо вони могли б бути? О, вони добре обміркували свій вчинок! Ми зустріли їх з валізками на роздоріжжі Рігуді. Старша сказала мені: "Я хочу побути два тижні з бабусею". Уяви себе на моєму місці, не міг же я їх спровадити назад.

— Вони не мали права, — злісно сичить Арман.

Настав час гримнути на нього, але зробити це слід м'яким тоном. Я піднімаю руки вгору.

— Не мали права! Не мали права! Облиш, Армане! Не мають права побути два тижні в бабусі?

Тома, Мейссоньє, Пейссу й Мену дивляться на нього з мовчазним осудом. Я теж утуплююся очима в нього.

Щоб приховати ніяковість, Арман суне свого плескатого носа в склянку й випорожнює її.

— Налити ще, Армане?

— Не відмовлюся.

Мену бурмоче, але наливає. Я цокаюся, однак не п'ю.

— Вина їхня в тому, — кажу я розсудливо, — що вони не попросили дозволу в Марселя.

І в Фюльбера, — озивається Арман, якраз допивши До половини склянку.

Але тут я не хочу підтримати його.

— У Марселя, який міг би сказати про це Фюльберові.

Арман не такий уже йолоп, щоб не вловити відтінку. Однак він не наважується говорити в Мальвілі про ла-рокські укази. Випиває одним ковтком і ставить свою склянку.

— Гаразд, а що далі? — запитує Арман.

— А далі, — підводжусь я, — за два тижні ми привеземо їх назад до Ла-Рока. Можеш від мого імені переказати це Марселеві.

Я не наважуюся подивитися в куток, де сидить Тома. Арман зиркає на пляшку, але я не збираюся запропонувати йому третю склянку, тому він підводиться, не прощаючись і не дякуючи, виходить з кухні. На мою думку, це в нього звичайна поведінка: коли він не нагонить страху на людей, тоді не знає, як треба поводитися з ними.

Момо надягає вуздечки повеселілому коневі. Миска біля його ніг не лише порожня, а й вилизана. Вершник і кінь, перекусивши, вирушають. Кінь сповнений вдячності. Він не забуде Мальвіля.

— До побачення, Армане.

— До побачення, — бурмоче вершник.

Я не одразу зачиняю браму. Дивлюсь, як Арман віддаляється. Мені не хочеться, щоб він почув, як Тома почне лаятися. Я повільно причиняю обидві стулки й обертаю великого ключа в замку.

Та Тома розлютився так, що я й не сподівався.

— Що за підлість! — вигукує він і, витріщивши очі, наступає на мене.

Я випростовуюсь, мовчки зиркаю на нього, повертаюсь і прямую до звідного моста. Чую, як позаду Пейссу картає Тома:

— Слухай, хлопче мій, чи варто було тобі стільки вчитися, щоб бути таким дурнем! Знаєш добре, що Емманюель не віддасть цих дівчат! Ти ж його знаєш!

— Тоді навіщо, — кричить Тома (бо він кричить!), — влаштовувати всі ці інтриги?

— Поспитай у нього, — суворо відповідає Мейссоньє.

Я чую, як хтось позад мене біжить. Це Тома. Він іде поряд зі мною. Звичайно, я не бачу його, бо дивлюсь на звідний міст. Іду швидко, сховавши руки в кишені, задерши підборіддя.

— Пробач, — каже він глухим голосом.

— Начхати мені на твоє пробачення, ми не в якомусь світському товаристві.

Початок розмови мало втішний. Але що лишається йому робити, як не відстоювати своє право.

— Пейссу каже, що ти не віддаси дівчат.

— Пейссу помиляється. Завтра я повінчаю тебе й за два тижні випроваджу Каті до Ла-Рока, хай Фюльбер удавиться нею.

Хоч цей тон не дуже певний, однак заспокоює його.

— А навіщо вся ця комедія? — питає він не характерним для нього жалібним тоном. — Я нічого не розумію.

— Не розумієш нічого, бо думаєш тільки про себе.

— Я думаю тільки про себе?

— А ти подумав про Марселя?

— А чому я мав би думати про Марселя?

— Бо це все на нього звалиться.

— Що звалиться?

— Репресії, зменшення порцій тощо.

Тома якусь хвилину мовчить.

— Я ж не знав цього, — каже він зажурено.

Я проваджу далі:

— Ось чому я подав руку цій погані й обернув справу так, ніби дівчиська повтікали. Щоб зняти вину з Марселя.

— А що буде за два тижні?

Знову він, йолоп, хвилюється.

— А що? Я напишу Фюльберові, що Каті й ти покохали одне одного, що я повінчав вас і що, звісна річ, Каті повинна залишитися зі своїм чоловіком.

— А що завадить у такому разі Фюльберові мститися Марселеві?

— Навіщо йому мститися? Розвиток подій пішов несподіваним шляхом, що й обеззброїть його.