Мальвіль - Сторінка 50

Й зараз же, коли я їм усім разом скажу "До побачення!" — Фюльбер стримався й не сказав мені цих слів, — вони відповідатимуть тільки поглядами, але здалеку, не зважуючись помахати рукою або промовити якесь слово. Річ зрозуміла, приборкання пастви почалося. Ларокці відчувають, що Фюльбер примусить їх дорого заплатити за цей справедливий поділ. І це цілком правильно, що вони, ще не перетравивши мій хліб і масло, вже прагнуть якнайшвидше розлучитися зі мною...

Їхня поведінка мене засмучує, але я не гніваюся на них. Рабство має свою жахливу логіку. Я слухаю Марселя — Марселя, який залишився з ними, щоб їх боронити, до кого ніхто в Ла-Році не промовляє й слова, хіба що Пімон та Жюдіта. Остання — це якийсь небесний дар! Таємна радниця революції! Наша Жанна д'Арк! Тільки що не дівчина, з цього приводу вона постаралася "уникнути непорозумінь". Мабуть, Жюдіта помітила Марселів сму ток, бо виростає біля нього й зразу ж хапає його за біцепс, він не пручається, здається, це йому приносить якусь утіху, лише завдячливо міряє чорними очима велетенську статуру цього вікінга в спідниці.

Пімон виглядає не таким пригніченим. Бачу, як він розмовляє з двома чоловіками, що скидаються на хліборобів.

Я шукаю очима Аньєсу. Та ось вона. Колен, передавши Моргану мовчазному й збудженому Тома й ледве сам тримаючи Мелюзіну, все-таки знаходить можливість вельми жваво розмовляти з Аньєсою. Колись ми були суперниками. Потім він сам відійшов убік, як сказав Расін , "поніс своє серце далі". Таким чином, Аньєса, яка мала аж двох коханців, залишилася без жодного, коли й я кинув її. Було чого озлоблятися, якщо вона взагалі здатна на це. Я помічаю, що Аньєса таки люб'язна з Коленом, який увесь час намагається триматися осторонь від Мелюзіни; М'єтта, скориставшись з того, що Аньєса розважається, заходиться голубити її немовля. Дивна річ, я не відчуваю більше ніяких ревнощів. Почуття, що пройняло мене, коли я побачив її, вже розвіялося.

Я полишаю Марселя, наближаюсь до Тома й тихим голосом кажу йому:

— Сідай на Моргану.

— Ти збожеволів! Після того, що вона виробляла з тобою?

— Це був тільки цирк. Моргана навіть занадто слухняна.

Я коротко пояснив йому, як слід поводитися в сідлі, забираю в Колена Мелюзіну й від'їжджаю трохи вперед. Тома одразу ж рушає за мною. Коли дістаємося до першого повороту, я переходжу на повільну ступу. Тома наздоганяє мене й мовчки повертає до мене своє обличчя.

— Тома!

— Що? — питає він, затамувавши подих.

— За наступним поворотом ти перейдеш на рись. За п'ять кілометрів звідси є роздоріжжя з камінним хрестом. Там ти зачекаєш на мене.

Він секунду нічого не розуміє, а тоді про все здогадується. Обличчя його радісно сяє, і він пускає Моргану учвал. Божевільний! Хоча б звернув на узбіччя!

Я стримую Мелюзіну, яка й собі хоче перейти на галоп. Я задоволений, що лишився на самоті, щоб обміркувати своє гостювання в Ла-Році. Всього якихось п'ятнадцять кілометрів од Мальвіля, але вже зовсім інший світ. Інший суспільний лад. Усі низинні квартали, які не змогла захистити або захистила недостатньо північна скеля, зруйновані. Три чверті населення загинуло. Голод, неробство, тиранія. Й до того ж непевність. Місто захищене вкрай погано, незважаючи на його міцні укріплення. Зброї вистачає, але її не наважуються роздати людям. Найбагатші в кантоні землі, але, якщо вони і вродять, продукти ділитимуться несправедливо. Нещасне, голодне місто, шанси якого на те, щоб вижити, мізерні.

Ларокців я більше не боюся. Тепер я знаю, що Фюльберові не вдасться підбурити їх проти мене. Однак мені шкода їх, і я вирішую, що в майбутньому допомагатиму їм, чим тільки зможу.

Мелюзіна піднімає вуха, нашорошує їх, і тієї ж миті за кілька метрів од мене на шляху виринає Евеліна.

— Я знала, що зустріну тебе, — каже вона й без будь-якого страху підходить до Мелюзіни. — Я покинула тих двох. Вони весь час цілуються й нітрохи не зважають на мене!

Я сміюся й подаю їй руку.

— Сідай сюди, ми зараз під'їдемо до них.

Я садовлю її попереду себе в сідло.

— Візьмись ручками за луку сідла. Отак. А тепер притулися до мене.

Я пускаю Мелюзіну риссю й відчуваю, що Евеліна вся тремтить.

— Ну як?

— Трошечки страшно.

— Нічого не бійся! І не напружуйся так. Розслабся!

— Дуже трясе.

Я притискую її до себе, й метрів двісті чи триста ми їдемо мовчки.

— А тепер як?

— Чудово! — відповідає вона тремтячим голосом. — Я — наречена вельможі, який везе мене до свого замку.

Кажучи це, Евеліна повертає до мене голову. Перегодя веде далі:

— Ти мусиш завоювати Ла-Рок і Курсежак.

— Як завоювати?

— Зі зброєю в руках.

— А що від цього зміниться? — питаю я.

— Ти знищиш мечем Армана та священика й сам станеш королем країни.

Я сміюся.

— Ця програма підходить мені цілком. Особливо "знищувати мечем".

— Отже, ти згоден? — обертається Евеліна й побожно дивиться на мене.

— Я подумаю.

Мелюзіна починає іржати. Силач, який біжить метрів за тридцять-сорок, одразу ж відгукується. За поворотом ми бачимо Моргану, яка стоїть, безцеремонно поклавши морду на голову Тома, а той палко цілує Каті.

— Ой, які вони всі троє смішні! — скрикує Евеліна.

— Емманюелю, — озивається Тома, зиркаючи на мене трохи винуватими очима, — чи можна мені взяти Каті в своє сідло?

— Ні, не можна.

— А ти ж посадовив Евеліну.

— В неї не та вага й не ті габарити.

За хвилину нас наздоганяє віз. Колен зістрибує на землю, щоб Каті могла сісти біля бабусі. Вихідці зі "Ставка" неймовірно раді їй, а особливо М'єтта, яка, тільки-но виїхавши з Ла-Рока, знайшла під мішками валізи й, відкривши їх, упізнала сестрині речі.

— Тома, давай від'їдемо трохи вперед, — кажу я. — Інакше Жаке взагалі не зможе втримати Силача. Бачиш, як він рветься до кобил?

Коли віз залишається позаду, я переходжу на повільну ступу.

— Емманюелю, — озивається Тома, відсапуючись, ніби він теж біг. — Каті хоче, щоб ти завтра повінчав нас.

Я вражено дивлюся на нього. Ще ніколи Тома не здавався мені таким вродливим. Вогонь життя б'є з його очей, ніздрів і напіврозтулених уст. Я недовірливо перепитую:

— Каті хоче, щоб я вас повінчав?

— Еге ж.

— А ти?

Він здивовано дивиться на мене.

— Я, звичайно, теж.

— Але ж ти атеїст.

— Ти теж несправжній священик, — парирує він мій удар.

— Ти тут трохи помиляєшся, — швидко відповідаю я. — Я не самозванець, як Фюльбер. Мене обрали віруючі. І я сумлінно виконуватиму їхню волю.

Тома дивиться на мене, роззявивши рота.

Але ж ти також атеїст, — каже він трохи перегодя.

— Ми з тобою ніколи не дискутували з приводу моїх релігійних почуттів, — сухо відповідаю я. — У всякому разі, вірю я в бога чи не вірю — це не має нічого спільного з моїми обов'язками.

Тома хвилю мовчить, а тоді питає тремтячим голосом:

— Невже ти відмовишся повінчати нас тільки тому, що я атеїст?

— Ну що ти, навпаки. Ваш шлюб буде дійсним саме тому, що ви його бажаєте. Вас єднає взаємна воля. — За хвилину додаю: — Можеш бути спокійний, я вас повінчаю. Хоч де й безглуздя, але я вас повінчаю.

Тома ображено дивиться на мене.

— Чому?

— Бо Каті додержується традицій старого світу й прагне з тобою повінчатися, хоч і зовсім не збирається бути тобі вірною дружиною.

— Ти вважаєш, що вона буде мене зраджувати? — питає Тома більше з острахом, ніж з іронією.

— Ти добре знаєш мою точку зору: в общині, де є лише дві жінки на шістьох чоловіків, моногамія неможлива.

Западає мовчанка.

— Каті мені подобається, — каже Тома.

— Мені вона теж подобається! І Мейссоньє! Й Коленові! Пейссу, гадаю, теж не буде до неї байдужий, коли побачить її.

— Я зовсім не це маю на увазі, — каже Тома.

— Ні! Якраз це! Особливо коли зважити, що відтоді, як ти познайомився з нею, не минуло й двох годин.

Я чекаю відповіді, але Тома, видно, вже втратив бажання сперечатися.

— Коротше кажучи, — сухо питає він, — ти повінчаєш нас чи ні?

— Повінчаю.

Він скупо дякує мені й замикається в собі, наче устриця.

З годину не чути майже ніяких звуків, лише глухе тупотіння кінських копит і гуркіт воза.

Чому щоразу, коли я знов бачу Мальвіль, у мене так шалено калатає серце? За п'ятсот метрів від надбрамної башти переді мною виростає Пейссу з рушницею за плечем; він широко усміхається. Я зупиняюся.

— А ти що тут робиш? Що трапилося?

— Сама тільки радість, — усмішка його розпливається ще ширше, і він урочисто виголошує: — В Рюнах зійшла пшениця.

ХІІІ.

Справді, вона зійшла. Я нашвидку з'їдаю шматок шинки, й Пейссу широкими кроками веде нас — Колена, Жаке, мене і, звичайно, Евеліну, яка не відступає від мене, на поле в Рюнах. Ми йдемо туди з рушницями через плече, хоча вже й не боїмося Ла-Рока.

Спускаючись кам'янистою доріжкою по дну колишнього потічка, бачимо вдалині лише ріллю. Чудову чорну ріллю, а не шар чорного пилу, як було до дощу. І треба справді підійти дуже близько, щоб помітити прорість. О, вони малесенькі, зовсім крихітні, ці стебельця! Якихось кілька міліметрів. Та все ж можна заплакати з радощів, побачивши ніжні зелені пагінці, що пробиваються з чорнозему! Правда, ми цю нивку добре обробили й не пошкодували гною. Але коли подумаєш, що дощ випав тільки чотири дні тому, сонце гріє лише три дні і за такий короткий час зерно проросло, — мимоволі дивуєшся. Я торкаюся ріллі. Вона тепла, наче людське тіло. Мені навіть здається, що в ній пульсує кров.

— Тепер вона врятована, — весело озивається Пейссу.

"Вона" — то, певне, земля. Або нивка в Рюнах. Або пшениця.

— Еге ж, — мовив Колен, — вона росте, тут нічого не скажеш, але... Навіть якщо вона не забариться викинути стебло...

— За два тижні вона викине стебло, — поважно перебиває його Пейссу.

— Гаразд, припустімо, але зверни увагу, який уже пізній час. Треба, щоб пшениця вчасно достигла.

Коленові слова здаються Пейссу блюзнірством.

— Не мели дурниць, Колене, — суворо каже Пейссу. — Пшениця, яка так швидко росте, завжди своє візьме.

— За умови, що... — озивається Жаке.

Пейссу роздратовано обертається до нього.

— За умови, що?..

— Що сонце грітиме далі, — зухвало відповідає "кріпак".

І що йтимуть дощі, — докидає Колен.

Цей скептицизм незрозумілий Пейссу, і він знизує широкими плечима.

В усякому разі, ми матимемо хоч трохи сонця й дощу після того, що пережили, — підводить Пейссу голову, дивиться на небо, мовби закликає його засвідчити, що його прохання дуже скромні.

Я стою з товаришами перед полем в Рюнах, тримаючи в руці Евелінине рученя, й відчуваю те невиразне, але незбориме почуття вдячності, яке охопило мене тоді, коли почав іти дощ.