Мальвіль - Сторінка 49

Набоїв до них також вистачає. Ми кладемо в мішок зі зброєю й набої, і я прошу Жаке зав'язати його. Потім Газель хапає другого мішка і, просячи нас залишитися в першій половині льоху ("Такий тут порядок", — каже він, вибачаючись), іде на другу половину. За хвилину Газель повертається звідти й додає мені наповнений мішок.

Трохи перегодя я йду до конюшні. Обидві кобили здаються мені худими, а також брудними. Я чищу їх скребницею й щіткою. Арман стежить за мною своїми білуватими очима, але не допомагає мені. І мовчить. Він вступає в розмову тільки тоді, коли побачив, що я пішов до комірчини, вибрав два сідла й поклав їх одне біля одного на перегородку.

— А що ти збираєшся робити з оцими сідлами? — запитує він сухим тоном.

— Звичайно ж, сідлати коней.

— О ні, — каже він, — Я не дозволяю цього! Я маю наказ дати тобі дві кобили, а не сідла. Хіба що ти принесеш їх сюди після своєї вистави.

— А як я зможу повести без сідла таких коней до Мальвіля?

— Це мене не хвилює. Ти мав би привезти своє спорядження.

— В Мальвілі є сідла тільки для тих коней, що в мене залишилися. А для цих нема.

— Тим гірше.

— Та ну ж бо, Армане, я не грабую Ла-Рок. У вас лишається три сідла для трьох меринів.

— А що буде, коли вони зносяться? Чим їх замінимо? До того ж ти вибрав не найгірші. Сідла Ермесової фірми, що їх я купив з батьком Лормйо в Парижі! Двісті тисяч франків дав за кожне. О, ти не помилився! Око в тебе набите! Але в мене також!

Я не відповідаю. Починаю знову чистити скреблом кобилу. Щось не схоже на Армана, щоб він боронив інтереси свого господаря — чи то Лормйо, чи Фюльбера. А чому він упирається? Мститься за Коленову майстерню.

— Не розумію, чому ти так стараєшся, — кажу я по хвилі. — Фюльберові начхати на сідла.

— Я згоден, — мовить Арман. — Усьому неїстівному Фюльбер не знає ціни. Але якщо я скажу йому: "Обережно, сідла не слід давати, кожне з них коштує двісті тисяч франків", — тоді можеш бути впевнений, що ти їх не одержиш. У всякому разі, задарма.

З його слів я довідуюсь про дві речі. По-перше, він намагається трохи пригрозити мені шантажем. І потім, Арман зовсім не шанує свого священика. Це дозволяв зробити висновок про таємний поділ влади між двома шахраями, коли не брати до уваги Газеля й Фабрелятра, але надто прихований, без жодного натяку.

— Та що ж бо ти, Армане, — підводжусь я, тримаючи в одній руці скребло, а в другій — щітку, — ти не скажеш цього Фюльберові!

— Думаєш, я посоромлюся?

— Тобі не буде ніякої користі з цього.

— Мені тим більше не буде ніякої користі з того, якщо я не скажу йому.

Ну нарешті. Всміхаюся йому, щоб показати, що я все зрозумів і готовий на пожертву. Але він мовчить. Я знову починаю чистити щіткою кобилу. Її біла масть тільки виграла від того, що наші переговори затяглися. Вона могла б позмагатися з Газелевою блузою.

Арман зіперся ліктями на перегородку й дивиться на мене, кліпаючи очима.

— У тебе гарний золотий перстень, — нарешті озивається він.

— Хочеш приміряти його?

Я знімаю перстень з пальця й даю Арманові. Він розглядає його, пожадливо віддувши вперед повні губи, й йому вдається після тривалого обмацування натягнути перстень на малий палець. Потім він кладе руку на перегородку й захоплено милується обручкою. Я одразу ж починаю сідлати коней. Жодного слова ми не промовили один одному.

Я купив цих кобил в одного циркача. Одна називалась Морганою, а друга — Мелюзіною. Обидві були зовсім білі, з довгими хвостами й густою гривою.

Коли пан Лормйо побачив їх у мене, то, крім трьох коней, вирішив купити і їх. Даремно я доводив йому, що вони циркові й небезпечні для того, хто не вміє з ними розмовляти. Він наполіг на своєму й поставив мене перед вибором: або бере всі п'ять, або жодного. Я поступився. Але він мені добре заплатив.

Ларокці вже зібралися на терасі замку, коли я вийшов на майданчик з Морганою; Арман вивів Мелюзіну.

Трава на майданчику в день події трохи підсмалилася, але не зовсім обгоріла, і я двічі пройшов з Морганою по кругу, перевіряючи твердість землі під ногами. Дощ пом'якшив її, але не перетворив на губку. Я стрибнув у сідло й зробив два круги, а третій — з низкою поворотів, аби пересвідчитися, чи Моргана не забула вже, що її колись дресирували. Почавши четвертий круг, я стиснув її боки ногами, переклав повіддя в ліву руку й раптово викинув правицю вперед і вгору; Моргана почала підстрибувати по-баранячому, і в глядачів склалося враження, що вона хоче скинути мене. Насправді ж вона тільки виконувала мою команду, мені не загрожувала ніяка небезпека.

Я тричі виконав цей номер, після кожного з них переходячи на спокійний крок, потім повільно зробив ще один круг і зістрибнув на землю.

Фюльбер, який сидів у першому ряду між Фабрелятром і Газелем, зіпертись на кам'яне поруччя, крикнув мені "браво!" й плеснув у долоні. Й тут сталося несподіване. Ларокці бурхливо зааплодували: оплески тривали довго ще після того, як він перестав удавати, що це його теж зацікавило. Я краєчком ока зиркнув на Фюльбера. Він зблід, міцно стулив губи, очі його занепокоєно забігали. Чим довше тривали оплески, тим більше, мабуть, він переконувався, що ці оплески спрямовані проти нього.

З Мелюзіною я мав виконати інший номер. Тут мені доведеться падати з сідла. Яка добра й гарна кобила ця Мелюзіна! І скільки вона заробила грошей своєму господареві, коли на зйомках кінофільму падала під кулями! Вступна частина тривала довгенько. Треба було як слід розім'яти її м'язи, щоб вона могла падати без будь-якої небезпеки. Коли я відчув, що вона вже розім'ялася, я скинув з ніг стремена, зав'язав повіддя, щоб під час падіння Мелюзіна не заплуталася в ньому, й помчав галопом. Я вирішив виконати трюк на закруті, якраз навпроти самого замку. Опинившись там, я смикнув лівий повід, а сам, щоб не втратити рівноваги, перехилився на правий бік. Мелюзіна в ту ж мить, мов підтята, впала на землю.

Я перелетів через її голову й кілька разів перевернувся. Публіка злякано скрикнула. А коли підвівся, всі полегшено зітхнули. Мелюзіна тим часом лежала на боці "мертва", поклавши голову на землю й зажмуривши очі. Я підійшов до неї, взяв у руки повіддя й цмокнув. Вона зразу підвелася.

Я повторив цей трюк ще раз. Потім вирішив, що цього часу для Каті, мабуть, вистачило цілком, зістрибнув на землю й не без виклику простяг повід Арманові, який з гідністю взяв його. Оскільки він тримав уже й Моргану, то тепер у нього були зайняті обидві руки.

Ларокці гучно зааплодували. Побачивши, що Арман стоїть бездіяльно, вони кинулися сходами вниз, на майданчик, і, оточивши мене, почали гучно вітати. На терасі лишилися тільки Фюльбер, Газель і Фабрелятр — жалюгідна самотня жменька. Арман стояв на травнику, міцно тримаючи за поводи двох кобил, які злякалися натовпу, що раптом кинувся до мене. Скориставшись із цього, ларокці посміливішали. Їм замало було оплесків, і вони почали скандувати моє ім'я. Дехто намагався сховатися від очей Фюльбера, який непорушно й мовчки стояв на терасі, але всі голосно кричали: "Дякуємо, Емманюелю, за подарунки!"

Це почало скидатися на бунт. "Що, коли скористатися з цього і повалити владу Фюльбера?" — подумав я. Але Арман був озброєний, а я перед тим, як мав сідлати кобил, віддав свою рушницю Коленові. Колен гомонів про щось із Аньєсою Пімон, Тома заглибився в свої думки, Жаке я теж ніде не бачив. Я вийшов з натовпу й попростував до Фюльбера.

Він у супроводі Газеля й Фабрелятра спустився сходами з тераси мені назустріч. Фюльбер ішов і свердлив очима ларокців, які хвилину тому радісно вітали мене, а тепер, коли він наближався до них, замовкали й розступалися перед ним. Фюльбер холодно поздоровив мене з успіхом, але навіть не глянув у мій бік, бо не зводив очей зі своєї пастви, прагнучи повернути її на праведний шлях. Хоч я вважав його справжнім негідником, мушу сказати, що спокій Фюльбера викликав у мене повагу. Він мовчки провів мене аж до брами.

Коли він зі мною попрощався, улесливість його мов вітром змело. Фюльбер більше не запрошував мене ще приїхати до нього. Коли останній мешканець Ла-Рока вийшов через замкові ворота, вони одразу ж зачинилися, Я зрозумів, що там відбудеться негайне засідання парафіяльної ради, щоб обміркувати, як знову швиденько приборкати паству.

Жаке поїхав трохи раніше й чекав на нас за містом, боячись, що Силач почне рватися до кобил у тісній вуличці посеред людського натовпу. Біля південних воріт я помітив на стіні поштову скриньку. Колись вона була гарного жовтого кольору, а тепер стала якась безбарвна, потемніла, напис зітерся.

— Бачиш? — каже Марсель, який проводжає мене. — Ключ і досі стирчить у замочку. Сердешний поштар згорів у ту мить, коли хотів забрати зі скриньки листи.

Марсель повертає ключика в замочку. Дверцята відчиняються й знову зачиняються. Я веду Марселя до мальжакського шляху. Розмовляю з ним ще кілька хвилин. Знаю, яким самотнім почуватиме він себе без Каті й Евеліни, коли повернеться додому. До того ж його чекає маловтішна перспектива постати перед Фюльбером, щоб пояснити свою поведінку під час поділу харчів. За хвилину всі думки мої заполонює Мальвіль. Без його мурів я такий же беззахисний, як черепаха без свого панцира.

Поки ми розмовляємо, я дивлюся на людей, які оточили нас; тут зібралися всі без винятку жителі Ла-Рока, які вціліли, навіть двоє немовлят: одне — Марії Лянуай, дружини молодого м'ясника, а друге — Аньєси Пімон: М'єтта в захопленні ходить від одного до іншого, лише Фальвіна, яка досхочу натеревенилася то там, то тут у містечку, вже вмостилася на воза біля Жаке, який щосили стримує Силача, що вибрикується й ірже.

Ларокці, зігріті яскравим полудневим сонцем, раді, що бодай на кілька хвилин вийшли зі своїх задушливих мурів. Однак я помічаю, що навіть за відсутності Фабрелятра вони не наважуються сказати щось ні про свого пастора, ні про поділ харчів, ні про Арманову поразку. Підозрюю, що Фюльберові вдалося шляхом підступного обману й обміркованої демагогії створити тут атмосферу запроданства, недовіри й непевності. Мені впадає в око, що вони не відважуються навіть наблизитися до Жюдіти, Марселя й Пімона, мовби релігійні власті їм це заборонили. Навіть мене вони більше не оточують так, як це зробили на майданчику, ніби Фюльбер своїм холодком, з яким проводжав мене, застеріг їх, що до мене наближатися небезпечно.