Мальвіль - Сторінка 61

То був невеликий квадрат фанери, пофарбований у біле, на якому Колен чорною фарбою написав: "Якщо ваші наміри дружні, вдарте у дзвін. Ми стрілятимемо в кожного, хто спробує перелізти паркан".

Це був справді мистецький витвір. Перш ніж зафарбовувати, Колен накреслив літери олівцем, а пензлика підстриг ножицями, щоб не розмазувати фарби. Він хотів також намалювати мертву голову з великими кістками, і але я сказав, що досить самого тексту.

Обоє чоловіків марно шукали якоїсь щілини, щоб побачити щось по той бік паркана. Один з них навіть дістав з кишені ножика й заходився довбати тверді дубові дошки. Мейссоньє саме дивився в бінокль.

Я взяв бінокль, але той чолов'яга вже відмовився від своєї спроби. Він підійшов до товариша. Нахилившись один до одного, вони, здавалося, радилися. У мене склалося враження, що вони не дійшли згоди; високий кілька разів махнув рукою у напрямку шляху, мабуть, хотів піти собі геть, а низький, навпаки, мав намір діяти далі. Але як діяти? Не збираються ж вони удвох штурмувати Мальвіль?

У всякому разі, вони нарешті щось вирішили, бо я побачив, як обидва закинули рушниці за плечі. Потім високий присів під парканом і, зчепивши руки на рівні пояса, кивнув низькому: мовляв, лізь. У цю мить я зрозумів зауваження Мейссоньє про те, що ніхто з них не мав клунка. Ці люди діяли не самі по собі. Вони не мали наміру штурмувати Мальвіль, ані навіть проникати в замок. Вони належали до якоїсь ватаги і, перш ніж напасти на Мальвіль, прийшли вивчити місцевість, — так, як учора ми ходили до Ла-Рока.

Я поклав бінокль і тихо сказав, звертаючись до Мейссоньє:

— Зараз спробую застрелити низького й зловити високого.

— Це суперечить нашим правилам, — відповів Мейссоньє.

— Я змінюю правила! — відрубав я, подивився на нього й трохи не зареготав, таким кумедним видалося мені його обличчя, на якому відбивалася боротьба між пошаною до правил і звичкою коритися командирові. Додав так само суворо:

— Ти не стрілятимеш. Це — наказ.

Я підняв рушницю. В оптичному прицілі "спрінгфілда" виразно побачив профіль низького, коли той, стоячи ногами на плечах товариша й ухопившись руками за верх паркана, намагався зазирнути по той бік. Поцілити в нього з такої відстані із снайперської гвинтівки — річ нескладна. Мені спало на думку, що цьому чоловікові, такому молодому й дужому, лишилося жити якусь мить. Нe тому, що він спробував перелізти через паркан, у нього такого наміру не було, а тому, що тепер він мав у своїй голові відомості, потрібні ворогові. Й цю голову куля з "спрінгфілда" мала розтрощити, мов горішок.

Поки низький старанно вивчав місцевість, не відаючи, що зібрані ним відомості вже нікому не здадуться, я старанно прицілився й вистрелив. Низький підстрибнув угору і якось кумедно крутнувся в повітрі, перш ніж упасти. Його товариш на якусь мить завмер на місці, потім круто обернувся й побіг униз мальвільським шляхом. Я гукнув:

— Стій!

Він біг далі.

— Стій, кажу тобі!

Я знову підняв "спрінгфілд", і в цю мить, на превеликий мій подив, він зупинився. Я крикнув:

— Поклади руки на потилицю! І повернись до паркана.

Він повільно побрів назад. Рушниця була в нього за плечима. Саме на неї я пильно дивився, готовий будь-якої миті вистрелити.

Незнайомець не чинив опору. Він зупинився на деякій відстані від паркана, і я зрозумів, що він не хоче бачити розтрощений череп свого товариша. В цю хвилину вдарив на сполох дзвін надбрамної башти. Я почекав, поки замовкне дзвін, і крикнув:

— Стань обличчям до скелі й не ворушись.

Він скорився. Я передав "спрінгфілд" Мейссоньє, взяв його карабін і сказав:

— Триматимеш його на мушці, поки я не зайду з того боку. А як тільки дістанусь туди, ти теж приходь.

— Гадаєш, вони з якоїсь ватаги? — запитав Мейссоньє, облизнувши губи.

— Я впевнений у цьому.

В цю мить хтось, здається Пейссу, закричав з фортечних мурів надбрамної башти:

— Конт! Мейссоньє! Все гаразд?

— Так!

Мені довелось витратити цілу хвилину, щоб збігти з пагорка, на якому колись стояла ферма "Сім буків", і знов піднятися на інший. Незнайомець навіть не ворухнувся. Він стояв обличчям до скелі, тримаючи руки на потилиці. Я помітив, що в нього тремтять ноги. За парканом почувся голос Пейссу:

— Відчинити?

— Ще ні. Я чекаю на Мейссоньє.

Я глянув на незнайомця. Приблизно метр вісімдесят, густий чорний чуб, юнацька потилиця. Поставою схожий на Жаке, лише трохи тонший. Міцний, але стрункий. Одягнений так, як у будні вдягаються молоді хлібороби в наших краях: джинси, черевики й картата вовняна сорочка. Але на ньому цей одяг виглядав вишуканим. Навіть його зовнішність була вишукана. І в тій досить принизливій позі — обличчям до скелі, руки на потилиці — він зберігав гідність.

Коли Мейссоньє підійшов до мене, я сказав йому:

— Забери в нього зброю.

Я приклав дуло карабіна полоненому до спини. Він зразу, не чекаючи, коли йому скажуть, підвів руки, щоб Мейссоньє було легше перекинути ремінець рушниці через його голову.

— Військова гвинтівка, — поважно мовив Мейссоньє. — Модель 36.

Я дістав з кишені носовичок, згорнув його і сказав:

— Зараз зав'яжу тобі очі. Опусти руки.

Він підкорився.

— А тепер можеш обернутися.

Він обернувся, і я нарешті побачив його обличчя. Років двадцять, не більше. Щоки поголені, невеличка гостра борідка дбайливо підстрижена. От тільки не роздивився, які в нього очі.

— Мейссоньє, — сказав я, — забери в убитого рушницю, забери також патрони.

Мейссоньє щось невдоволено пробурмотів. Досі він намагався не дивитися на труп. Я також.

— Пейссу, можеш відчинити.

Грюкнув верхній засув, потім — нижній, за ним поперечні засуви. Клацнув висячий замок.

— Ще одна рушниця моделі 36, — сказав Мейссоньє, підводячись.

З'явився Пейссу, зиркнув на труп, його засмагле обличчя зблідло, він узяв у Мейссоньє обидві рушниці.

— Це з "спрінгфілда" так його почастували? — запитав Пейссу.

Мейссоньє не відповів.

— То ти стріляв? — доскіпувався Пейссу, побачивши "спрінгфілд" у руках Мейссоньє.

Той заперечливо похитав головою.

— Ні, то я, — відповів я гостро.

Поклавши руку на спину молодикові, я підштовхнув його вперед. Пейссу знову зачинив потайний хід. Я взяв полоненого за руку, обернув його двічі чи тричі навколо себе, перш як повести в зону без пасток. По дорозі до надбрамної башти я повторив цю процедуру разів три чи чотири. Пейссу й Мейссоньє мовчки ішли за мною. Мейссоньє не мав бажання розмовляти після того, як опорожнив кишені вбитого, а Пейссу мовчав, бо я грубо обірвав його.

Два дерев'яні щити, що затуляли на мурі надбрамної башти отвори між колишніми зубцями, були відхилені, з-за них визирали чиїсь обличчя.

Колен відчинив браму. Я почекав, поки він зачинить її знову, відпустив руку незнайомця, відвів убік Мейссоньє й шепнув йому:

— Веди полоненого до будиночка зигзагами, а я йтиму позаду.

Коли Мейссоньє з молодиком відійшли, я кивнув Коленові й Пейссу, щоб вони йшли за Мейссоньє, але не розмовляли.

Дві бабусі, М'єтта, Каті, Евеліна, Тома й Жаке спускалися кам'яними сходами з фортечного муру. Я подав і їм знак, щоб мовчали. Почекав, поки наблизилися до мене, й шепнув:

— Тома, М'єтта й Каті залишаться на мурі. Евеліна теж. Жаке, віддай свою зброю М'єтті. Ти підеш з нами. Мену й Фальвіна також.

— А я чому ні? — запитала Каті.

— Ставитимеш свої запитання потім, — сухо відрубав Тома.

Евеліна кусала губи, але дивилася на мене, не промовивши жодного слова.

— Це несправедливо, — мовила Каті тихим гнівним голосом. — Усі побачать зараз полоненого! А ми ні!

— Так, — відказав я. — Я не хочу, щоб полонений побачив М'єтту й тебе.

— Ти збираєшся відпустити його? — жваво мовила Каті.

— Якщо зможу.

— Ох, і люди! — обурено вигукнула Каті. — Вони збираються відпустити полоненого, а ми його навіть не побачимо!

— Ти ж мене бачиш! — гнівно мовив я. — Цього тобі замало? Тобі хочеться ще пококетувати перед цим типом? Власне, перед ворогом!

— А хто сказав тобі, що я хочу пококетувати? — На очах у Каті заблищали сльози. — Мені вже набридли ці твої докори.

М'єтта, яка осудливо стежила за цією сценою, раптом лівою рукою обняла за плечі Каті, а правицею затулила їй рота. Каті відбивалася, наче пума. Але М'єтта міцно притиснула її до себе, ошелешену й занімілу.

Я помітив, що Евеліна весь час дивилася на мене. Вона скорилася без жодного слова. Я навіть посміхнувся цій і маленькій лицемірці.

— Ідеш, Жаке?

Жаке розгубився. Я звелів йому віддати рушницю М'єтті, але в неї обидві руки були зайняті.

— Віддай рушницю Тома, — кинув я йому через плече.

Мене наздогнав Жаке.

— Вона завжди була така, — сказав він півголосом. — Навіть у дванадцять років. Як та кішка. Саме з цього й почалося в неї з батьком у "Ставку". Але це не стало для неї уроком. — І по паузі додав: — Ех, вона не варта М'єтти! О ні!

У великій залі будиночка епохи Відродження полонений із зав'язаними очима сів спиною до каміна, біля столу, де колись сидів Момо, а потім — Жаке. Надворі вже розвиднілося, але сонце ще не зійшло. Бабусі залишилися стояти. Фальвіна цього разу була мовчазна. Сніданок був уже готовий. Молоко на вогнищі закипіло, кухлі стоять на столі, тут же й пиріг з домашнім маслом. Тільки тепер я відчуваю, як ссе в мене під грудьми.

— Колене, розв'яжи йому очі.

Очі полоненого. Вони безперестану кліпають і поволі призвичаюються до світла. Він дивиться на мене, зиркає на товаришів, а також на кухлі, пиріг і масло. Мені сподобалися його очі. Сподобалася і його поведінка. Він блідий, але не розгублений. Губи пересохли, проте обличчя тверде й рішуче.

— Хочеш пити? — буденним тоном питаю я.

— Так.

— Чого бажаєш? Вина чи молока?

— Молока.

— Хочеш їсти?

Він вагається. Я повторюю:

— Хочеш їсти?

— Дуже.

Він розмовляє пошепки. Віддає перевагу молоку перед вином. Отже, він не хлібороб, хоч, на мою думку, прийшов не з далеких країв.

Я киваю Мену. Вона наливає йому кухоль молока, відкраює скибку пирога, значно більшу від тієї, що колись була кинула старому Пужесові. Як я уже зазначав, Мену відчуває симпатію до вродливих юнаків. А полонений вродливий, з чорними очима, чорним чубом і чорною гострою борідкою. Худий, але міцний. Мену, оцінюючи чоловіка, завжди враховує, який з нього працівник.

Вона кладе на скибку пирога масло й подає полоненому.