Мальвіль - Сторінка 62

Беручи пиріг, він по-синівському всміхається Мену и щиро дякує. Я вже склав собі думку про нього, хоча ще ніяк не виявляю своїх почуттів.

Кинувши погляд на Колена, бачу, що він, мабуть, думає так само, як і я.

Полонений попоїв, поклав обидві руки на стіл і чекає. Схоже на те, що він почуває себе тут зовсім непогано, більше того, здається, йому приємно бути в нашому товаристві. Приємно й радісно.

Допитую його. Він відповідає зразу ж, без найменшого вагання, нічого не приховуючи. Він немовби радіє з того, що може стати нам у пригоді.

Ми набагато менше радіємо, коли довідуємося, що маємо справу з ватагою з сімнадцяти чоловік на чолі з якимсь Вільменом, котрий видає себе за колишнього офіцера парашутних військ. Ватага різко поділяється на ветеранів і новобранців, останні — раби перших. Буквальні палична дисципліна. Застосовують три види покарання: паличні удари, карцер без води і їжі, різанину перед строєм. Вільмен має базуку з дюжиною невеличких снарядів і двадцять рушниць.

Ерве Легран — так звати полоненого — розповідає нам, як його втягли до ватаги. Вільмен захопив його село, що лежить на південному заході від Фюмеля. Він зазнав чималих втрат під час чергового нападу і схотів поповнити своє військо.

— Вони схопили нас, — каже Ерве, — Рене, Моріса й мене. Нас повели на сільський майдан. І Вільмен спитав Рене: "Погоджуєшся вступити до моєї ватаги?" Рене відповів: "Ні". Брати Фейраки зразу ж поклали його на коліна, й Бебель перерізав йому горло.

— Бебель — якесь ім'я жіноче...

— Яка там жінка!..

— Розкажи, який він на вигляд.

— Метр шістдесят п'ять на зріст, довгий білявий чуб, обличчя дрібне. Стрункий. Ноги й руки невеликі. Полюбляє переодягатися жінкою.

— Хлопці бояться Вільмена?

— Вони особливо бояться Бебеля. — І додає: — Він дуже майстерно кидає ножа. Найкраще з усіх ветеранів.

Я дивлюсь на Ерве.

— Яким чином новобранець стає ветераном?

— Скажу словами Вільмена: тільки не за стажем.

— Тоді як?

— Коли зголошується добровольцем для виконання доручень.

Я сухо кажу:

— Тому ти зголосився йти в розвідку до Мальвіля?

— Ні. Ми з Морісом хотіли вас попередити й дезертирувати.

— То чому ж ти не зробив цього?

Він відповів без будь-якого вагання:

— Бо то не Моріс був зі мною. Ось як усе сталося: сьогодні вранці Вільмен попросив чотирьох чоловік виконати два доручення: одне — в Курсежаку, друге — в Мальвілі. Тільки Моріс і я вийшли зі строю. Два новобранці. Вільмен почав лаяти ветеранів, і нарешті двоє з них зголосилися. Вільмен послав мене з одним, а Моріса — з другим у Курсежак.

— Щось я ніяк не збагну: сьогодні вранці Вільмен послав розвідку до Курсежака й Мальвіля. А чому не послав її також до Ла-Рока?

Якусь хвилину Ерве дивиться на мене.

— Таж ми в Ла-Році квартируємо, — повільно відповідає він.

— Що?! — вигукую я і мимоволі підводжуся на стільці. — Що? Ви квартируєте в Ла-Році? З якого часу?

Моє запитання безглузде. Мало важить те, коли Вільмен там засів. Важливо, що він там. З гвинтівками моделі 36, обстріляними молодиками, базукою й досвідом.

Бачу, як друзі бліднуть.

— Ватага взяла Ла-Рок учора ввечері після заходу сонця, — каже Ерве.

Я підводжуся, приголомшений. Учора вдосвіта я посилав людей розвідати, як укріпився Ла-Рок, а ввечері Ла-Рок захоплено, але не нами! А якби сьогодні я не взяв полоненого, то був би з'явився під ла-рокськими мурами з друзями, впевнений у легкій перемозі. Фантазія моя розігрується, і я бачу, як сімнадцять гвинтівок нищівним вогнем приковують нас до голого вигону.

Я сідаю й коротко кажу:

— Розповідай далі.

Ерве розповідає, як було взято Ла-Рок. З настанням ночі Бебель, переодягнувшись жінкою, з клуночком у руці з'явився перед південною брамою. Дивак, який стеріг башту — пізніше ми довідаємося, що то був Лянуай, — впустив його, й Бебель, пересвідчившись, що Лянуай сам, перерізав йому горло. Потім відчинив браму для інших. Містечко було захоплено без жодного пострілу.

Мейссоньє щось хоче сказати, і я обертаюся до нього.

Скільки у вас гвинтівок моделі 36? — запитує він полоненого.

— Двадцять.

— А набоїв багато

— Гадаю, що так. Їх бережуть, але не дуже пильно. — Ерве додає: — Принцип Вільмена — завжди мати двадцять чоловік на свої двадцять гвинтівок.

На прохання Мейссоньє Ерве докладно описує базуку. Коли він закінчує, я запитую:

— Треба дещо уточнити. Вас двадцять чи сімнадцять?

— Взагалі нас було двадцять. Але ми втратили трьох у Фюмелі. І нас залишилося сімнадцять. Одне слово, сімнадцять. Тепер, коли ти вбив ще одного, тільки шістнадцять! А оскільки взяв мене в полон, то вже п'ятнадцять!

Схоже на те, що він таки справді радий, що опинився серед нас.

Я питаю далі:

— Ти давно знаєш отого Моріса, якого разом з тобою взяли до ватаги?

— Ще б пак! — вигукує Ерве. — Він мій друг дитинства. Я гостював у нього, коли вибухнула бомба.

— Дуже любиш його?

— Ще б пак! — мовить Ерве.

Я міряю його поглядом.

— Отже, ти не можеш залишити його в одному таборі, а сам перейти до іншого. Це неможливо. Адже тобі доведеться стріляти в нього, якщо Вільмен наступатиме на нас!

Я легенько ляскаю долонею по столу.

— Ерве, я скажу тобі, що ми зробимо. Ми відпустимо тебе.

Пильно дивлюсь на Ерве. Він блідне.

— Щось у тебе не гаразд? — питаю його.

Він киває головою.

— Якщо відпустиш мене, не віддавши моєї зброї, — каже він глухо, — то це однаково, що ти засудив мене на смерть.

— Я подумав про це. Коли йтимеш, забереш свою зброю.

Товариші збуджено заворушилися. Але я вдаю, що не помічаю цього, й веду далі:

— Ось що ти маєш зробити. Звичайно, ти не скажеш, що тебе взяли в полон. Скажеш, що твого товариша вбили, коли він підвів голову над парканом, і що ти втік під градом куль. — І додаю: — Скажеш, що, на твою думку, стріляли з даху головної башти.

Я зовсім не хотів би, щоб Вільмен здогадався перед наступом про існування невеличкого бліндажа на пагорку ферми "Сім буків".

— Запам'ятай, це важливо.

— Запам'ятаю, — мовить Ерве.

— Гаразд. А тоді за першої-ліпшої нагоди ти й Моріс…

— Не треба мені розтлумачувати, — каже Ерве.

Останнє запитання, Ерве: як ти йшов з Ла-Рока?

— Шляхом, — дивується Ерве. — Хіба є інша дорога?

Я не відповідаю. На цьому край. Нам більше нічого сказати один одному. Він дивиться на нас лагідними чорними очима. Йому дуже пасує ота борідка клинцем. Вона надає йому солідності. Він переводить погляд на Мену — відчув її прихильність до себе, — на склепіння вікон, старовинну зброю між вікнами, монументальний камін. Він судорожно ніби ковтає щось, і, хоча його обличчя спокійне, я знаю добре, що цей хлопчак — він ще справжній хлопчак — дуже хвилюється. Він боїться втратити людей, які вже прийняли його. Втратити Мальвіль.

Я підводжуся.

— Час іти, Ерве.

Він встає, я наближаюсь до нього й знову зав'язую йому очі. Ми всі разом проводжаємо Ерве до надбрамної башти, а звідси Мейссоньє і я ведемо його до паркана. Випускаємо Ерве через потайний прохід. Я подаю йому в отвір рушницю, і, підвівшись, він махає нам рукою, по-дитячому щиро всміхаючись. Ерве йде широкими кроками. Я дивлюсь на нього у потайне віконце.

— Можливо, ми втратили одну рушницю, — шепоче Мейссоньє.

Я зиркаю на нього.

— А може, заволодіємо ще двома.

І що найважливіше, матимемо ще двох бійців. Бо тепер у нас рушниць, рахуючи ту, що забрали в убитого, аж вісім. Є чим озброїти шість чоловік, М'єтту й Каті. Ні, нам більше потрібні чоловіки. Якщо Ерве й Морісові пощастить, у Вільмена залишиться лише чотирнадцять бійців. А ми матимемо десять.

Саме це я пояснюю на зборах, які скликаю у надбрамній башті зразу ж після відходу Ерве, тим часом Жаке копає могилу для вбитого за парканом, й Пейссу з рушницею причаївся трохи далі, метрів за сто, на узбіччі шляху, щоб у разі потреби прикрити Жаке. "І затям собі, Пейссу, — сказав йому Мейссоньє, — ти маєш там сховатися. Так, щоб сам бачив усе, а тебе — ніхто".

Мейссоньє — наш експерт. Унтер-офіцер надстрокової служби. Комуніст усім своїм єством, він пройшов добру військову підготовку. Безперечно, вважав Мейссоньє, завжди корисно набувати знання, незалежно від того, хто тобі їх дає. І на початку зборів він розповідає нам, що гвинтівками моделі 36 була озброєна французька армія під час другої світової війни. Звичайно, після того виготовлялися й кращі гвинтівки, але й ця непогана. Щодо базуки, на думку Мейссоньє, то її випустили американці; десь року 1942-го, щоб стріляти з неї в танки. Мальвільським мурам вона не страшна.

— Гірші справи з парканом! — каже Мейссоньє, похитуючи головою. — І з брамою в першій огорожі! І з звідним мостом у другій...

Ми перезираємось.

— Нема ніякої проблеми, — рішуче кажу я. — Звичайно, доведеться пожертвувати парканом, хоч і він відіграє свою роль: адже ворог, руйнуючи його, тим самим викриє себе. Я пропоную збудувати перед порталом надбрамної башти, щоб захистити його, кам'яний мур з метр завтовшки й заввишки метрів три: ми ж маємо у дворі пісок, а в льоху мішки. Наповнимо їх піском і складемо перед муром.

На мою велику радість, Мейссоньє схвалює цю пропозицію й, зробивши деякі технічні зауваження, замовкає. Тоді всі інші пристають на мою пропозицію.

Перш ніж перейти до конкретного втілення нашого плану, я виголошую ще кілька слів. Наперекір усім я виставив минулої ночі варту. Отже, зробив правильно. Не хочу нагнітати атмосферу, але наголошую, що вчорашня поведінка товаришів була ще одним виявом недисциплінованості. Особливо неправильно поводилася Каті перед допитом полоненого, коли я посилав її вартувати на фортечний мур. Тут я підвищую голос:

— Віднині я більше не терпітиму такого! Сподіваюсь, що мені не доведеться витрачати час на суперечки з якимись занудами, коли даватиму наказ!

Я підводжусь. Збори не тривали й десяти хвилин. Зайвим балачкам зараз немає місця.

Каті не пустила й пари з вуст, тільки обпалила мене своїм поглядом. Не знаю, що й сказати про цей погляд. Він не був сповнений ні ненависті, ні зухвалості. Вона ніби хотіла сказати мені: "Я зануда? Що ж, ти ще побачиш!" Однак оте "ти ще побачиш" аніскілечки не було погрозою. То скорше було чимсь багатообіцяючим.

Вбитого поховано, і я забираю з переднього поста на ла-рокському шляху потрібного мені Пейссу, натомість посилаю туди Колена, бо не хочу, щоб на нас напали зненацька серед дня, в розпал роботи.