Мальвіль - Сторінка 63

Я організовую дві бригади. Одна на чолі з Пейссу носить до місця будівництва муру кам'яні брили, яких за першою огорожею маємо цілі купи. Друга, до якої ввійшли чотири жінки та Евеліна, наповнює мішки піском, зав'язує й тягне їх до рову, де ми маємо їх поскладати. В нас є також дві тачки, якими возимо все необхідне до місця роботи.

Прагнучи зекономити час, а також мати людей поблизу паркана, я даю розпорядження, щоб ніхто нікуди далеко не ходив: відтепер ми по черзі обідатимемо на кухні надбрамної башти. А Мену й Фальвіна хай подають нам на обід тільки ковбасу. Треба працювати. Зараз нема часу кухарити.

До того як Пейссу поклав перший камінь, я витягнув два вози — наш і той, зі "Ставка", й поставив їх біля рову, там, де немає пасток. Тут вони не заважатимуть стріляти й не залишаться замкнені за споруджуваним муром. На мою думку, цей мур має стати постійним елементом укріплення замку. Бо коли навіть припустити, що одного дня на нас нападе ватага, яка не матиме базуки, великий дерев'яний портал надбрамної башти все одно лишається найвразливішою ланкою Мальвіля: супротивник може його підпалити або виламати. Отже, слід перегородити ворогові дорогу муром, за який він може проникнути тільки через вузенький прохід, що легко перекривається інтенсивним рушничним вогнем.

Мені впадає в око, що середньовічні муляри полюбляли великі кам'яні брили. Брили, якими ми мурували, лежали на місці зруйнованих будиночків для челяді, вони справді важкі. Їх не так уже й легко піднімати й класти в тачку. Іноді доводиться братися за брилу удвох. Я тому й послав на варту Колена, щоб він не надривався тут. Але Тома, хоч зовні й виглядає фізично міцним, втомлюється. Мейссоньє весь мокрий. Лише Жаке з горилячими руками без особливих зусиль жбурляє ці каменюки. Я теж ледве піднімаю їх і нишком думаю собі, що вже старію. О тринадцятій годині Мейссоньє згадує про наше нічне вартування і йде спати. О п'ятнадцятій годині, задовольнившись тим, що я побив рекорд витривалості Мейссоньє на сто двадцять хвилин, і собі кидаю роботу. До речі, в Пейссу того каміння є вже більше ніж треба, і він просить Жаке допомогти йому мурувати стіну. Я покладаю командування на Мейссоньє, який за дві години знову з'являється тут, оголошую, що також іду трохи відпочити. Коли вже трохи відійшов, почув, як Мейссоньє посилав Тома змінити Колена на нашому передньому посту — на ла-рокському шляху.

У своїй кімнаті я ледве зібрався на силі, щоб роздягтись. Я розпростерся на ліжку й одразу заснув. Той пообідній сон був дуже неспокійний, сповнений кошмарів. Я не буду їх переказувати, бо подібне сниться всім: вас переслідують якісь люди, що прагнуть вашої смерті. Коли вони наздоганяють вас, ви відбиваєтеся, але всі удари зовсім безсилі. І ще сниться мені вдягнений у спідницю Бебель з ножем у руці, з довгим білявим волоссям, що розсипалося в нього на спині.

Саме в ту мить, коли лезо Бебелевого ножа торкається мого горла, я прокидаюся. Розплющую очі. В моїй кімнаті є якась жінка, однак, дякувати богові, то не Бебель. То — Каті.

Вона стоїть біля мого ліжка, лукаво усміхається й мовчить. Та враз кидається до мене й притискає свої вуст до моїх.

Я не зовсім прокинувся, і мені здається, що й Каті прийшла до мене уві сні. Коли нарешті прокидаюся остаточно, то бачу, що то був не сон...

Дивлюсь на неї. Раніше вона не здавалася мені такою вродливою. Одночасно в мені прокидається сумління і я з докором кажу:

— Каті, нащо ти так зробила?

Каті відповідає одразу ж, з притиском, весело:

— Передусім, Емманюелю, тому, що ти мені подобаєшся, навіть такий старий (дякую за комплімент). Справді, коли не брати до уваги Тома, то, якби мені випало давати оцінку вам, я поставила б тебе зразу ж після Пейссу (знову дякую).

Якусь хвилину Каті мовчить, підводить голову, й у її очах спалахує вогник.

— А особливо мені хотілося, щоб ти, Емманюелю знав, що Каті — це жінка. Каті не якась зануда, як ти думав, а жінка, справжня жінка.

Облишмо натяк Каті (бідолашна М'єтта). Сидячи по-турецькому на ліжку з розкуйовдженим волоссям, рум'яними щічками, Каті тріумфуюче дивиться на мене, жваві очі палахкотять гордістю. На перший погляд може видатися безглуздим те, що вона так пишається свої темпераментом, у чому нема жодної її заслуги, бо ним наділила її природа. Але чи ми, з свого боку, не так самі пишаємося своєю чоловічою вдачею? А втім, нема нічого дивного. Наприклад, кілька хвилин тому в мене з'явилося набагато більше симпатії до Каті, ніж я мав її раніше. Тепер я теж вважаю, що Каті — "жінка, справжня жінка". Коли б не Тома й докір сумління, що засмутив мене, я хотів би, щоб так тривало й надалі.

Хто сказав, що Каті нерозумна жінка? Вона втупилася в мене очима, тими очима, в яких я тільки-но побачив стільки радості, й стежить за кожною моєю думкою. В міру того як вони в мене змінюються, в неї змінюється вираз очей.

Каті розуміє або скорше відчуває, що раніше я її недооцінював, а тепер ставлюся зовсім інакше до неї. Вона вся в п'янкому захопленні від того, що ціна її так раптово підстрибнула. Каті підвела голову, розтулила вуста, й очі в неї заіскрилися. Тріумф — це те вино, яке Каті зараз жадібно п'є.

Я озиваюсь приглушеним голосом:

— Але ж, Каті, доведеться розповісти про все Тома...

Ця думка бентежить мене, але не її. Каті мовить, усміхаючись:

— Не турбуйся. Я візьму це на себе. Можеш не хвилюватися.

Таке зухвальство приголомшує мене.

— Та ну ж бо, Каті, його це вразить, він розгнівається...

Каті хитає головою.

— Ні. Зовсім ні. Він надто любить тебе.

— Я вельми вдячний йому, — кажу й ніяковію від думки, що сказав це в таку хвилину.

Каті підводиться й чепуриться. Вона дивиться на мене з виразом власника, мовби щойно купила мене в універмазі головного департаментського міста і, задоволена, повернулася додому з покупкою під пахвою. До свого дому чи до мого? Бо тепер хазяйським поглядом окидає мою кімнату, затримує його на письмовому столі ("фотографія твоєї німчурки!") й ще довше дивиться на канапку під вікном.

— Бідний Емманюелю, — каже Каті, — щось не схоже на те, що тебе дуже порадувала ця хвилина!

Вона зухвало дивиться на мене.

— Ти досі не зважувався щодо Евеліни?

Слово честі, вона гадає, що їй усе дозволено! Я серджуся. Та ні, навіщо брехати, я не серджуся. В усякому разі набагато менше, ніж сердився спочатку. Дивно, що вона вгамувала мій гнів! До речі, вона добре це бачить і наполягає:

— Ти не відповідаєш?

— Що ти хочеш, щоб я тобі сказав? Їй тринадцять років!

— Чотирнадцять. Я бачила її документи.

— Зрештою вона ще дівчинка.

Каті підводить руки.

— Дівчинка? Жінка, еге ж! І така, яка знає, чого хочеться!

— А чого їй хочеться?

— Тебе, звичайно! — Каті тріумфуюче регоче. — І вона заволодіє тобою. Я ж бо заволоділа тобою, мальвільський абате!

Це — парфянська стріла, але Каті не пускає її в мене втікаючи, а кидається мені на шию й обціловує моє обличчя.

— Бачу, що ти хвилюєшся, Емманюелю. Думаєш собі тепер дисципліні край! З оцією несамовитою! Що ж, не впадай у відчай! Все буде навпаки! Ось побачиш! Буду справжнім солдатиком! Гаразд, я йду від тебе!

Вогонь, а не дівка. Грюкають двері. Я приголомшений присоромлений, зачарований. Кидаю собі на плече рушника й спускаюсь поверхом нижче прийняти душ, що освіжити собі голову. Але й після купання голова залишається важкою. Та, власне, мені байдуже. Одне незаперечне: якусь годину я не думав про Вільмена, й мені було добре.

Чоловіки на будівництві зустрічають мене зовсім природно, зате жінки позирають якось дивно. Вони все знають. Можливо, підозрюють мене в тому, що я, аби полегшити собі справу, послав Тома на передовий пост на шлях, хоч я не причетний до цього: то Мейссоньє послав його туди.

Перша кидає на мене погляд Евеліна. І хоч очі у неї голубі, мені здалося, що на мене хлюпнуло чорним вогнем. Схвильовано й розуміюче зиркає Фальвіна. Мену похитує головою й веде свій монолог sottovoce . Вона, на жаль, не може допустити, щоб я його почув, бо тоді почує й Евеліна. Тільки М'єтта не дивиться на мене, й мені стає прикро.

Каті тримає пластиковий мішок, а М'єтта кидає в нього пісок лопаткою для сміття. Каті якось тріумфально й недбало тримає цей широко розкритий мішок, а М'єтта працює, наче рабиня, рабиня німа й, крім того, сліпа, бо проходжу за два кроки від неї, а вона й не підводить очей, не всміхається мені, як колись всміхалася.

— Емманюелю, ти добре виспався? — питає Каті зовсім безсоромно.

Вона навмисне звертається до мене! Я хотів би відповісти їй сухо. Дуже хотів би дати їй зрозуміти, щоб вона прилюдно не хвалилася, що, як сама висловилася, "заволоділа мною". Хотів би дати зрозуміти їй також, що я й далі високо ціную її сестру, хай Каті марно не гне високо свою кирпу. Однак Каті примушує мене своїм настирливим, безсоромним поглядом ніяковіти.

Цей її погляд аж занадто сковує мене, я зовсім не можу опанувати себе. Тому я, відвернувши від них голову, якось незграбно, забувши про те, що встав після пообіднього сну, вітаюсь:

— Добридень вам, дівчата.

Каті далі весело сміється, а М'єтта й не дивиться на мене. Досі вона була німа й сліпа, а тепер ще й вдає з себе глуху.

Я теж почуваю себе винним перед нею. Так, я зрадив її. Високо оцінив її сестру й, здається, надто знецінив саму М'єтту. Мені стає боляче, і я повільним кроком іду від них.

Я проходжу через портал надбрамної башти й опиняюсь біля чоловіків. Тут усе простіше. Коли вони щось роблять, то тільки про те й думають. Вони думають лише про свій об'єкт. Я з вдячністю дивлюсь на них.

Робота наближається до кінця. Мур вже три метри заввишки, останній метр якраз добудовується. Дві драбини стоять зіперті на нього, Пейссу та Жаке кладуть собі на широкі плечі по кам'яній брилі і несуть їх аж на вершину муру, важко переступаючи з щабля на щабель. Тільки Пейссу та Жаке здатні на цей подвиг. Колен допомагає їм піднімати каменюки. Щодо Мейссоньє, то він зостався безробітним, бо каміння вже досить, щоб завершити мур.

Я пропоную йому йти зі мною патрулювати. Він погоджується. Але спершу я прохаю Мену, щоб вона дала мені ниток.

— Річ у тім, що в мене самої мало ниток,— відказує вона і з докором дивиться на мене своїми запалими очима.