Мальвіль - Сторінка 67

Але ж ні! Фальвіна не просто плаче, вона ридає, зітхає, пирхає ротом, шморгає носом. Я її не бачу, бо сиджу до неї спиною. Однак чую її. Цей плач ще нестерпніший, ніж її балаканина. Тим паче, що тепер уже починає бурчати Мену. Правда, в її бурчанні я не ловлю змісту, але Фальвіна, мабуть, таки чує, про що бурчить Мену, й це, певне, ще більше ранить їй душу. Якщо так триватиме й далі, неодмінно втрутиться Каті. Ні, річ не в тім, що Каті дуже любить свою бабусю. При нагоді вона теж шпигає її. Та все ж це її бабуся. Родинна кров вимагає, щоб стати на захист бабусі, Каті не дозволить, щоб у неї на очах цькували Фальвіну, й сама покаже пазури. А це вона любить. Каті брутальна й запальна. Кусається боляче, хоч "ще така молода". А я також не дуже розсудливо вчинив, що пожбурив каменюку в осине гніздо. Зчиняється справжній лемент, тепер їх не заспокоїш. Добре, що хоч М'єтта німа. І дякую тобі, юна Евеліно, що ти ще побоюєшся мене (це в тебе минеться) й мовчиш, коли я серджусь.

Треба якнайшвидше давати цьому раду. Тому відразу ж одбиваю неминучий контрнаступ Каті.

— Каті, ти вже попоїла?

— Так.

— А ти, Фальвіно?

— Авжеж, сам бачиш, Емманюелю, я вже попоїла.

Їй замало одного слова, як Каті, їй треба для цього аж сім.

— Тоді ви обидві йдіть вичищати стайні. Жаке буде зайнятий цього ранку.

Каті слухається зразу. Вона підводиться. Дотримується даної вчора обіцянки: справжній солдатик.

— А посуд? — питає Фальвіна підкреслено ввічливо.

— Мену й М'єтта помиють його.

— І я, — озивається Евеліна.

— Справа в тому, що посуду багато, — каже Фальвіна.

— Іди ж! — гримає Мену. — Я впораюсь без тебе.

— Ходімо, бабусю, — також роздратовано каже Каті.

Каті, худорлява й прудка, наче стріла, виходить, тягнучи за собою цю велетенську пампушку, яка, похитуючись, ледве ступає своїми товстими ногами.

Мену здобуває перемогу, хоч тепер їй доведеться помити цілу гору посуду. Але вона цього не дуже боїться. Саме це вона недвозначно висловлює в своєму останньому бурчанні. Зараз воно в неї трохи стримане: Мену хоче й дошкулити Фальвіні, й боїться накликати на себе мій гнів, який знецінив би її перемогу. Поступово галас змовкає, западає тиша, й я можу думати... На цей раз бій не буде вже нерівним. Вільмен утратив трьох ветеранів, а двоє новачків зрадили його. У його ватазі, яка ще позавчора складалася з сімнадцяти чоловік, залишилося всього дванадцять. Нас же, разом з Ерве та Морісом, десять. Водночас збагатилось і наше озброєння на три рушниці моделі 36.

Якщо вірити Ерве, Вільменів авторитет похитнувся. Після загибелі трьох ветеранів ватага занепала духом. Вона ще більше занепаде, довідавшись про перехід на наш бік Моріса та Ерве.

Переді мною стоять три проблеми:

1. Знайти таке місце для битви, яке б дозволило мені до кінця використати його переваги.

2. Придумати якусь хитрість, котра прискорила б деморалізацію противника.

3. Якщо він почне відступати, будь-що не дозволити йому дістатися до Ла-Рока, звідки він міг би вести проти нас затяжну війну.

Останній пункт здається мені найважливішим.

Перш ніж допитати Моріса, я чекаю, коли піде Ерве. Хочу вести цей допит без нього, щоб переконатися, чи розповідь Моріса підтвердить його слова.

Моріс, так би мовити, євроазіат. Хоч Колен нижчий за нього на якихось два чи три сантиметри, він здається набагато вищим, мабуть, через те, що тонкий, з вузькими стегнами. Обличчя янтарного кольору. Смолисто-чорне волосся спадає з голови, облямовуючи лукаве обличчя, яке зрідка освітлює м'яка посмішка.

Моріс розповідає, що він — син француза, одруженого з індокитайкою з Сент-Ліварда, що в департаменті Ло-і-Гаронна. Батько його був управителем у невеличкому господарстві неподалік від Фюмеля, й Ерве приїхав до Моріса на Великдень. І раптом цей вибух бомби. З цього моменту його розповідь підтверджує слова Ерве, хоч я докладаю чималих зусиль, щоб спіймати його на брехні. Мені це не вдається. Моріс, здається, взяв близько до серця загибель свого товариша Рене й затаїв злість на Вільмена. Він не говорить про це, але, коли згадує про вбивство, його чорні зіниці раптом твердішають і косі прорізи повік стягуються. Як і Ерве, він справляє на мене добре враження. Навіть краще, Ерве красномовний, дотепний, з артистичними нахилами. Моріс, хоч і не такий мастак, — людина загартована, мов сталь.

Я підводжуся.

— Мену, кинь на хвильку свій посуд і ходи зі мною.

Вона витирає свої вузлуваті руки й ступає за мною.

Я веду її до машинного відділення, що над звідним мостом.

— Як гадаєш, Мену, чи зможеш ти в разі потреби сама впоратися з ось цим? Чи хочеш, щоб тобі допомогла Фальвіна?

— Обійдусь і без неї, — відповідає Мену.

Я показую їй, що вона повинна робити, і після двох чи трьох спроб, вигнувши дугою свою маленьку худу постать і зціпивши зуби, Мену чудово зводить і опускає міст.

Я залишаю її тут. Швидко підіймаюсь до головної башти, а там — до своєї кімнати. Сідаю за письмовий стіл і в шухляді, до якої вже довгенько не зазирав, знаходжу те, що мені треба: два м'яких олівці — один чорний, а другий червоний. Тут лежить також великий поліцейський свисток, якого в нападі великодушності я віддав Пейссу того дня, коли ми дали йому доброї прочуханки, щоб відбити бажання керувати "Гуртком". Свисток знов опинився в мене, бо наступного дня я впрохав Пейссу відпродати мені його за високу ціну. Сьогодні я з задоволенням кручу цей свисток у пальцях. Його хромове покриття не піддалося часові, й він видає пронизливий звук, який чути дуже далеко. Кладу свисток собі в нагрудну кишеню сорочки і, відірвавши чверть великого аркуша креслярського паперу, берусь до роботи.

Я попрацював лише якихось п'ять хвилин, як хтось постукав в двері. Це була Каті.

— Сідай, Каті, — кажу я, не підводячи голови.

Мій стіл стоїть під стіною навпроти вікна, й Каті доводиться обходити, щоб сісти навпроти мене спиною до світла. Проходячи, вона проводить, мовби ненароком, лівою рукою мені по потилиці й шиї. Водночас кидає погляд на те, що я роблю. Я намагаюсь приховати, що її присутність бентежить мене. Та її не обдуриш. Вона сидить на краєчку стільця й, примруживши очі, з усмішкою дивиться на мене.

— Каті, ти вже скінчила роботу в стайні?

— Так, і навіть уже скупалася під душем.

Гадаю, що це вона зробила не без певного наміру. Але я далі не відриваю очей від роботи. Вдаю, що не розчув її слів.

— Хочеш поговорити зі мною? — запитую я перегодя.

— Еге ж, — зітхає вона.

— Про що саме?

— Про Вільмена. Маю одну думку. — І веде далі: — Ти ж сказав, якщо в когось виникнуть якісь думки — хай він прийде й поділиться ними з тобою.

— Авжеж.

— Ну так ось, у мене є одна думка, — скромно каже вона.

— Слухаю тебе, — кажу я, не відриваючи очей від своєї роботи.

Западає мовчанка.

— Я не хотіла б турбувати тебе, — починає вона, — особливо коли ти так захопився роботою. — І враз запитує: — Що ти пишеш, Емманюелю? Оголошення?

— Відозву до Вільмена та його ватаги.

— А про що йдеться в твоїй відозві?

— Про дуже прикрі речі для Вільмена й не такі вже прикрі для його ватаги. Якщо хочеш знати, я намагаюся використати занепалий дух ватаги й відірвати її від ватажка.

— І гадаєш, це тобі вдасться?

— Так, якщо справи обернуться для них кепсько. Якщо ж ні, то нічого не вийде. У всякому разі, це коштуватиме мені тільки аркушика паперу.

У мене за спиною хтось стукає в двері. Не обертаючись, запрошую ввійти. Це Евеліна.

Я насуплюю брови.

— В чому справа?

— Мейссоньє вже закопав Бебеля й повернувся додому, я прийшла тобі про це сказати.

— Мейссоньє просив тебе це зробити?

— Ні,

— Тобі не хочеться допомогти мити посуд?

— Хочеться.

— Хіба вже скінчили його мити?

— Ні.

— То ж іди допоможи.

— Йду, — каже вона, не ворухнувшись і втупившись у меле великими голубими очима.

За звичайних обставин їй перепало б на горіхи, та я не хочу принижувати її в присутності Каті.

— Ну? — чемно питаю я.

Ця чемність розчулює її.

— Йду, — відповідає вона крізь сльози, причиняючи за собою двері.

— Евеліно!

Вона з'являється знову.

— Скажи Мейссоньє, що він мені потрібен. Негайно ж.

Евеліна весело всміхається мені й причиняв двері. Одним пострілом я убиваю трьох зайців. Мені справді потрібен Мейссоньє. Заспокою Евеліну й спроваджу Каті, з якою я тут почуваюсь не дуже безпечно.

Каті знову спирається плечима на спинку стільця. Я не дивлюся на неї. Знову берусь до роботи. На щастя, мені залишилося тільки переписувати, бо я приготував текст на чернетці. Каті неголосно сміється.

— Бачив, як вона несподівано прийшла! Вона схибнулася з розуму через тебе!

— Це цілком взаємно, — відповідаю я сухо, підводячи голову.

Каті дивиться на мене з посмішкою, яка дратує мене.

— В такому разі, — каже вона, — не розумію, що...

— Ну, ну, кажи...

Каті зітхає, совається на стільці.

— Гаразд, — каже вона. — Наприклад, Вільмен наступає. А потім, як ти сказав, він натрапляє на перепону. Бог її знає, чому вона сміється. — І повертається до Ла-Рока, веде з нами партизанську війну, а це буде не на твою користь.

— Це щось більше, ніж не на користь. То буде катастрофа. Він може завдати нам багато лиха.

— Що ж, тоді, — провадить далі Каті, — якщо він почне відступати, треба перешкодити йому повернутися до Ла-Рока, треба піти йому навперейми.

— Він відступатиме дуже швидко.

Каті тріумфально дивиться на мене.

— Так, але ж у нас є коні!

Я торопію. То не був тільки привід прийти сюди, вона справді мала що мені сказати! А я, присвятивши своє життя коням, і не подумав про це. Я мав таку велику перевагу над Вільменом — кавалерію, й не збирався застосувати її!

— Браво, — кажу я, — браво, Каті, я обміркую все це а поки що — анічичирк!

— Звичайно, — гордо відповідає вона. — Ну, я біжу, каже Каті. — Ти працюєш, я не заважатиму тобі.

Я дуже необачно підводжусь, бо, обходячи стіл, Каті кидається мені на шию й обнімає мене. Пейссу має рацію: вона вся тремтить.

Хтось стукає в двері. "Прошу!" — гукаю я. Входить Мейссоньє.

— Що ти скажеш про це? — питаю, подаючи йому відозву, Мейссоньє читає вголос:

"Мальвільське й ла-рокське володіння.

Злочинців, прізвища яких подаються нижче, засуджено до страти:

Вільмена — людину поза законом, ватажка банди.

Жана Фейрака — ката Курсежака.

Що стосується інших, то, якщо вони складуть зброю за першою нашою вимогою, ми обмежимося тим, що дамо їм тижневий запас харчів і виженемо звідси на всі чотири сторони.

Емманюель Конт, мальвільський абат"

Мейссоньє перечитує відозву, цього разу мовчки.