Мальвіль - Сторінка 69

— Мені снився гарний сон!

Він хоче розповісти мені свій сон, але я подаю йому знак мовчати, бо ми дуже близько від шляху. Та, заглибившись у хащі, Колен забуває про свій сон.

Він дивиться на мене, усміхаючись, і брова в нього зламується.

— Скажи, чи Каті не заграє з тобою?

— Еге ж.

— Із Пейссу?

— Ти помітив це?

— Із Ерве?

— Можливо.

Він на хвильку вмовкає. Потім знову:

— Скажи-но, а як Тома реагує на це?

— Тома вважає, що в Мальвілі є дві жінки на шістьох чоловіків.

— Ну то що ж?

— Запитує себе, чи мудро вчинив, що одружився з Каті.

Перегодя Колен питає:

— Як ти гадаєш, чому так мало зосталося жінок?

— Щодо бродячих ватаг, це само собою зрозуміло. Тут або ватажки не хочуть їх утримувати, або їх фізично винищили. Коли не вистачає харчів, тоді...

— А серед таких людей, як ми?

— Хочеш сказати, серед осілих?

— Так.

— Гадаю, що то інше явище. До дня події десь вісімдесят відсотків дівчат тікало з села до міста.

— І ти вважаєш, що всі міста зруйновані?

— Не знаю. Але досі ватаги, з якими ми мали справу, не складалися з городян.

Знову западає мовчанка.

— Жаль, — сумно мовить Колен. — Було б набагато краще, якби кожен мав свою дружину.

Я змінюю тему розмови.

— Колене, мені хотілося б, щоб ти виспався досхочу.

Як я і передбачав, він огризається.

— А чому саме я? — запитує Колен, підводячи плечі.

Справді, чому він? Не тому, що він маленький.

Я кажу поважно:

— Хочу доручити тобі дуже важливу роль в організації оборони.

— Невже? — спокійно перепитує він.

— Хочу, щоб ти зайняв нору, яку зараз копає Мейссоньє.

— А хто піде до бліндажа?

— Ерве й Моріс.

— А я в нору?

— Так. Але ти не зможеш спати вночі. Вони по черзі

спатимуть, а ти ні.

— Я не боюсь цього,— недбало каже Колен і додає: — Яку ти даси мені зброю?

— Гвинтівку моделі 36.

— Це добре! — задоволено вигукує він. Потім підводить голову й дивиться на мене. — А їм?

— Ерве й Морісові?

— Так.

— Я віддам їм їхні рушниці.

— Чому нам усім трьом ти вирішив дати гвинтівки моделі 36?

— Щоб Вільменові хлопці не змогли відрізнити їх за звуком від своїх, коли ви почнете стріляти їм у спину.

Колен зупиняється й, посміхаючись, дивиться на мене.

— За звуком, але не за градом куль. — І додає: — Тобі таке спадає на думку, що нікому не спало б.

— Тобі теж.

— Мені?

— Скажу тобі про це пізніше. Я ще не скінчив. Я дам тобі на цю ніч бінокль.

— Та ну! — вигукнув Колен.

Я додаю:

— Гадаю, що Вільмен почне атаку на світанку. Розраховую, що ти перший помітиш його й даси нам сигнал.

— Ліхтариком?

— В жодному разі. Цим ти себе одразу викриєш.

— А як?

Я дивлюсь на нього.

— Криком сови.

Він гордо всміхається.

— Ти говорив про якусь мою думку, — мовить Колен перегодя.

— Одну думку подала Каті, а ти подаєш другу.

— Одну думку подала Каті? — перепитує Колен.

— Певне, ти й сам не помітив цього. Мабуть, ти висловив свою думку цілком машинально.

Якийсь час ми сміємося, а потім я веду далі:

— Якщо Вільмен почне відступати, ми кинемося на конях йому навперейми. Але не шляхом, а оцією стежкою. Прибудемо набагато раніше на те місце, де висить відозва. І зробимо там засідку на нього.

— Думка про засідку належить мені! — мовить зі стриманою гордістю Колен. — А Каті?

— Каті придумала, як краще використати наших коней. Кілька хвилин ми йдемо мовчки, а тоді він питає трохи зміненим голосом:

— Як гадаєш, всиплемо Вільменові?

— Неодмінно, — І додаю: — Боюсь тільки, що він не прийде.

XVII.

Цієї ночі, як і минулої, я вартую на світанку. Беру з собою Евеліну. В неї два завдання: тільки-но я подам їй знак, вона зніме тривогу серед бійців у надбрамній башті, а звідти побіжить до "Материнства", де осідлає Бурку та двох білих кобил, бо, можливо, нам доведеться гнатись за ватагою. Силача я не братиму, бо він, опинившись серед кобил, може викрити нас своїм іржанням.

Розподілено всі ролі. Мену стане біля механізму звідного моста. Фальвіна піде до льоху, де повинна заспокоїти корів і бика, що їх ми там прив'язали. То найкращий спосіб урятуватись від її базікання.

Я пронумерував бійниці від першої до сьомої з півдня на північ. На оклик Евеліни бійці мають мерщій бігти ді них. Жаке призначено першу, Пейссу — другу, Тома третю, четверту — мені, п'яту — Мейссоньє. М'єтті й Каті шосту й сьому. Дві останні бійниці розташовані всередині надбрамної башти. З них відкривається великий сектор обстрілу, й водночас вони захищають стрільців від вогню. Ми всі погоджуємося на тому, що поставимо біля них М'єтту й Каті, бо не можемо дозволити собі втратити наших жінок: майбутнє общини залежить від них.

Ерве та Моріс розташовуються в бліндажі, що за межами замку. Колен у норі на пагорбі. Саме він і має подати їм знак — криком сови, коли Вільмен та йото ватага наблизяться.

— Я візьму лук, — сказав Колен учора ввечері.

— У тебе ж є рушниця!

— В мене з'явилась одна цікава ідея, — мовив Колен.

— Розумієш, ідеться про ефект страху. Ні гуку, ні диму, а людина падає, пронизана стрілою. Це їх приголомшить. І тоді я пущу в хід рушницю.

Як і минулої ночі, я заступаю на варту на світанку й, сівши біля четвертої бійниці на маленький ослінчик, що його змайстрував Мейссоньє, почуваю себе досить бадьоро, хоч майже зовсім не спав. Дуло "спрінгфілда" кладу на столітнє каміння парапету, а приклад — собі на коліна. Я,людина двадцятого століття, сиджу тут, де колись англійські чи протестантські стрільці з лука стояли на чатах у своїх кольчугах. Якби біля мене не було Евеліни, якби в надбрамній башіті не спали товариші, я не став би боротися за своє життя в таких непевних умовах. Скільки років ми ще боротимемося проти банд, житимемо цим здичавілим гарнізонним життям?

Евеліна сидить поруч мене на стільчику, який їй дуже подобається. Спиною зіперлася мені на ліву ногу й голівку поклала на моє коліно. Вона в неї така легенька, що я майже не відчуваю її. Вона не спить. Час від часу я гладжу їй щічку, і її рученя зразу ж тягнеться до моєї руки. Ми домовилися, що будемо мовчати.

Я знаю, що мої стосунки з Евеліною дивують товаришів. Але вони зачаровані тим, як терпляче я її доглядаю, займаюся з нею гімнастикою, навчаю її. По суті, якби я обрав її собі за дружину, вони, певне, засудили б мене. Однак потім зрозуміли б мене краще. Правда, сам я відмовився розуміти себе. Мої взаємини з Евеліною платонічні, хоча й забарвлені відтінками хтивості. Я не робив спроб заволодіти нею, проте її крихітне тільце вабить мене. І її прозорі очі, й її довге волосся. Якщо Евеліна стала б колись вродливою дівчиною, цілком імовірно, я перестав би опиратися. Однак мені здається, що тоді я багато втратив би. В сто разів більше мені хочеться, щоб вона лишилася б такою ж і щоб наші взаємини не змінювались.

Сьогодні пополудні, коли я спав, Евеліна, "порядкуючи" в шухляді мого письмового стола, знайшла там гострий кинджал, подарований мені дядьком, щоб розрізувати папір. Коли я прокинувся, Евеліна попрохала його в мене.

— Навіщо він тобі?

— Сам знаєш.

Так, я це знаю. І не хочу, щоб вона ще раз розповідала. Згідливо киваю головою.

Вона відразу ж прив'язує мотузку до пояса штанців і чіпляє на неї кинджал. Увечері весь Мальвіль пускав на її адресу компліменти й жарти. Я теж запитав у неї, чи не розраховує вона "знищити мечем" Вільмена. Як і інші, вдавав, що захоплений її дитячою грою, хоч добре знав, який намір криється за нею.

Ніч прохолодна, й світанкові проблиски ледве долають муарову темряву. Я майже нічого не бачу з бійниці в парапеті. Весь "перетворююсь па слух". Цей вислів належить Мейссоньє, який, мабуть, почув його на військових курсах. Птаство загинуло, й світанок через те дивовижно тихий. Я чекаю. Напевне, цей войовничий кретин таки піде на нас штурмом. Бо, сказавши це, не захоче вже відмовлятися від свого рішення. До того ж він сліпо вірить у свою перевагу, яку обіцяє йому базука старовинної моделі.

Мозок у таких людей працює за найпримітивнішою схемою. Вони собі гадають: "Оскільки в мене є базука, я диктуватиму свій закон". А закон Вільмена полягає в тому, щоб нас знищити. Ми вбили його двох "хлопців", і тепер він хоче "відплатити Мальвілеві".

Йому це не вдасться. Цілий день мене не полишав страх; але нарешті він вичерпався. Я спокійний. Чекаю Коленового крику, й коли він нарешті лунає, то в першу мить я навіть розгублююсь з несподіванки. Евеліна торкається мене рукою, щоб я подав їй знак. Я роблю це, на мій погляд, дуже кумедно, бо вона знає, що я маю це зробити

Евеліна залишає мене, забираючи з собою, як ми домовились, стільчик, щоб ніхто об нього не спіткнувся, а я стаю на коліна біля ослінчика, на якому щойно сидів, і, спершись на нього лівим ліктем, прикладаю до приклада рушниці щоку. Бачу краєчком ока (надворі дедалі розвидняється), як товариші позаду мене займають свої позиції, тихо й дуже швидко.

Западає нескінченно довга пауза. Вільмен не наважується відкрити вогонь по паркану, й, дивна річ, я відчуваю велике незадоволення, що він зволікає з виконанням ролі, яку я відвів йому в своєму сценарії. Я не пам'ятаю, чи це було насправді, але Мейссоньє згодом запевнить мене, що я безнастанно повторював: "Боже мій, що ж він робить?! Що ж він робить?!"

Нарешті лунає вибух, якого ми всі так чекали. І до певної міри розчаровує нас, бо він набагато слабкіший, ніж ми сподівалися. Мабуть, він розчарував і Вільмена, бо снаряд не розбив весь паркан і навіть не зірвав із завіс обидві стулки. Він лише зробив у паркані пробоїну півтораметрового діаметру, але його верхня й нижня частини стоять.

Що ж відбувається далі? Протяжним свистом я мав подати сигнал відкрити вогонь. Я цього не роблю. Але всі ми починаємо стріляти, і я також, бо кожен з нас подумав, що його товариш щось помітив. Насправді ж ніхто нічого не бачить, бо бачити нічого: супротивник не наступає.

Свідчення полонених потім усе прояснять: в ту хвилину, коли ми почали стріляти, Вільменові хлопці перебували трохи нижче того місця, де їх могли вразити наші кулі: їх захищав ще й виступ скелі. Вони саме рушили до пробоїни, що її базука зробила в паркані, коли раптом пролунали передчасні постріли наших рушниць і зупинили їхнє просування. Не тому, що стрілянина завдала їм втрат, а тому, що шріт з наших рушниць безперестану періщив рештки паркана, з якого летіли тріски.