Мальвіль - Сторінка 64

— А чим ти мені заміниш ті нитки, коли їх у мене більше не буде?

— Та мені треба з метр-два нитки й, звісно, не для забави!

Мену йде, бурмочучи, на кухню надбрамної башти, а я дуже нерозсудливо також іду за нею, бо, опинившись з нею віч-на-віч і чекаючи, коли вона знайде мені нитку, одержую прочуханки.

— Бідний Емманюелю, — каже вона, зітхаючи, — ти завжди однаковий. І далі впадаєш коло молодиць! Як твій дядько Самюель! Тобі не соромно! Ту ж дівку ти сам вінчав зі своїм другом! Не знаю, хто з нас двох мав би сповідати одне одного! Звичайно, в тебе є про що розповісти! Звичайно також, що добрий бог, мабуть, не і дуже задоволений тобою! Зваж, я нічого не кажу про цю... Ох, не буду грішити. Та все ж я собі дещо міркую. Більше не треба ні про що турбуватися, тепер можна дозволити всьому занапаститися! Від неї можна всього сподіватися, а чого саме, ти знаєш. До того ж у неї зміїний язик, хоч вона ще така молода! В усякому разі, ти можеш бути певен, що вона не зупиниться на тобі. О ні! Після тебе надійде черга Пейссу, а після Пейссу — Жаке й інших! Вона матиме змогу порівняти вас між собою, — здається, Мену вимовляє ці слова не без заздрощів.

Як і дядько, я слухаю мовчки. Як і дядько, я, слухаючи, виконую свою роль у цій комедії: насуплюю брови, знизую плечима, хитаю головою, одне слово, всіляко виявляю невдоволення, хоч зовсім не відчуваю його. Після того, як вона вилаяла Пужеса, це друга її вихватка по смерті Момо. Знову та сама агресивність. Ніколи цей скелетик ще так не шаленів. У неї погляд на ці речі простий: бик існує для того, щоб паруватися. А корова — це розпусниця. Принаймні якщо вона сама шукає бугая замість того, щоб просто скоритися йому.

Мену вдруге веде мову про те саме. І я вдруге маю змогу уявити собі, як у Мальвілі все занапастилося. Якщо Мену не зупинити, сама вона цього не зробить, тому я грубо перебиваю її:

— Де ж та нитка?

Тут же невідомо звідки з'являється шпулька ниток. Вона лежить на столі. Мену скупо відміряє мені нитку, усе ще бурмочучи. Я виходжу з кухні, дивуюся, що життя в Мальвілі далі таке буденне, хоч кожної миті нам загрожує смерть.

— Знаєш, що я думаю? — звертається до мене з високої драбини Пейссу, орудуючи кам'яною брилою, як орудував би камінцем для бруківки. — Мішки треба скласти таким чином, щоб не видно було муру. Хай Вільмен думає, що він має справу з піском.

Я погоджуюся й доручаю командування на час моєї з Мейссоньє відсутності Коленові, який проведе нас аж до паркана й зачинить потайний хід, коли ми підемо. То не дуже приємно виходити з замку рачки, але я подаю приклад, щоб до цього звикли. Будь-яка ватага може за якусь мить вдертися до порталу, але не зуміє проникнути в дірку на рівні землі, до заслінки якої знизу прикріплене — я забув зазначити цю деталь — лезо коси.

Спершу ми йдемо на ла-рокський шлях; Тома, мабуть, таки добре сховався, бо ми почули від нього коротке: "Куди ви йдете?" — не збагнувши, де він. Нарешті він з'являється, напівголий, нагадуючи статую.

— Йдемо перевірити лісовий путівець. Коли повернемось, я заступлю тебе на вартуванні, якщо ти не проти.

— О, знаєш, — каже Тома, — я лежу собі й дивлюся. Це не так стомлює, як та праця, яку ти щойно виконував.

Я відчуваю, як густо червонію.

— В усякому разі, мені треба поговорити з тобою, — кажу я.

Не буду ховатися за спиною Каті. Якщо хтось має завдати йому цього удару, то я зроблю це перший. Легенько махаю рукою Тома й іду далі, тримаючись праворуч від Мейссоньє. Якщо стовбури дерев, здебільшого обвуглені, стоять без листя, то дрібна поросль, навпаки, розростається з неймовірною швидкістю. Я ніколи не бачив такого буяння рослинності. Метрів за три від мене височить папороть, її стебла завтовшки як рука, далі поросль терну, що скидається на високу стіну, дикий глід вже вигнався в стовбури, гілля каштанів та в'язів утворюють у мене над головою шатро.

О цій порі з шляху не видно, де починається лісова стежка, яка веде до Ла-Рока, але я давно зробив тут деякі позначки й без будь-яких труднощів знаходжу її. До події я часто на цій стежині тренував своїх коней. Вона вкрита чорноземом, м'яким і зручним для кінських копит. Я навіть доглядав її, щороку вирубуючи колючі чагарники й гілля, що найбільше заважали, хоча ліс мені й не належав. Намагався також нікому не розповідати про неї в Ла-Році, щоб Лормйо не забаглося прогулюватися тут верхи. І нарешті, вже зовсім недавно, я розчистив її від обгорілих стовбурів, що попадали на неї й заважали мені, коли я разом з Коленом їздив до Ла-Рока попереджати Фюльбера про одруження Каті.

Я ступаю попереду, пильно придивляючись до кожного сліду на м'якій землі, але нічого не бачу. Не думаю, щоб хтось із уцілілих мешканців Ла-Рока знав про цю стежку й тепер показав її Вільменові. Ла-рокські хлібороби — жителі врожайних рівнин, вони ніколи не ходили на мальжакські пагорки. Цей шлях не позначено також на військових картах, бо його порівняно недавно проклав лісник, який вивозив звідси деревину. Навряд щоб Вільмен сам натрапив на нього. Проте я хочу бути впевненим у цьому й тихо пояснюю це Мейссоньє після годинної прогулянки в гнітючій лісовій тиші.

Я не побачив нічого підозрілого: ні чиїхось слідів, ні потолоченої рослинності, ні свіжих поламаних гілок.

Повертаючись назад, я роблю деякі позначки, щоб, коли ми знову прийдемо на цю стежку, пересвідчитись, що ніхто, крім нас, не ходив нею. Для цього нагинаю через стежку на висоті стегна гнучкий тоненький прутик і прив'язую його з другого боку чорною ниткою до гілки. Якщо хтось тут ітиме, він розірве нитку, навіть не помітивши цього. Коли мені вдається знайти колючий чагарник, замість нитки перетинаю стежку найдовшою з ліан.

Це нагадує нам гру часів "Гуртка". З тією лише різницею, що тепер ставиться на карту наше життя. Проте ні він, ні я не говоримо про це вголос. Після двогодинної прогулянки сідаємо перепочити в такому місці, звідки добре видно ла-рокський шлях.

— Гадаю, ми якось впораємося, — каже Мейссоньє.

Мейссоньє спокійний, хіба що тільки частіше кліпав очима. Я схвально киваю головою, й він веде далі:

— Намагаюся уявити собі картину: з'являється Вільмен зі своєю базукою, першим пострілом руйнує паркан і долає його. Бачить перед собою мішки з піском, думає, що за ними — портал, і стріляє. Стріляє раз, удруге, втретє, та дарма. Він має лише з десяток снарядів. Треба бути ощадливим. Тоді наказує відступити.

Я хитаю головою.

— Розумієш, саме цього я й боюся. Якщо він відступить, це нас не врятує. Скоріше навпаки. Вільмен — фахівець. Тільки-но зрозуміє, що наштовхнувся па перепону, повернеться знову до Ла-Рока й почне з нами партизанську війну — із засідками, несподіваними наскоками...

— Ми можемо також улаштувати йому засідки, — відповідає Мейссоньє. — Ми ж краще знаємо місцевість.

— Він не забариться також вивчити її. Навіть небагато йому потрібно буде часу, щоб довідатися, скажімо, про цю стежку. Ні, Мейссоньє, якщо почнеться подібна війна, ми можемо її програти. У Вільмена більше людей і він краще озброєний. Більшість наших пукавок здатна стріляти тільки на відстань до сорока метрів, а його гвинтівки моделі 36 уколошкають людину за чотириста метрів.

— І навіть трохи далі, — озивається Мейссоньє.

Я мовчу, й він запитує:

— Тоді що ти пропонуєш?

— Поки що нічого. Треба помізкувати.

Коли ми знову виходимо на ла-рокський шлях, сонце вже починає хилитися на вечір, сіючи золотисте бокове проміння.

— Тома!

— Я тут, — озивається Тома, підносячи руку й цим виказуючи свій тайник на схилі над шляхом.

Навколо тихо, однак на душі в мене не дуже спокійно, коли я звертаю до Тома, махнувши рукою Мейссоньє, щоб ішов до Мальвіля.

Тома знайшов собі добру схованку, звідки проглядається метрів сто дороги. Рушницю він поклав на два плескаті камені. Я лягаю поряд з ним.

— Війна — то гидота, — каже Тома. — Я побачив вас здалеку, навіть узяв на мушку. Дуже легко міг би вас знищити, наче квітку, одного й другого.

Спасибі за квітку. Якби я був забобонний, то подумав би, що то не дуже добрий початок для розмови, яка мала відбутися.

— Тома, мені треба поговорити з тобою.

— Що ж, говори, — мовить він, відчувши мою ніяковість.

Я розповідаю йому все. Або точніше, не розповідаю йому всього. Бо не хочу звинувачувати Каті. Ось моя версія: Каті прийшла до моєї кімнати, коли закінчувався мій пообідній відпочинок, очевидно, щоб побалакати зі мною. Я не міг стриматися.

Тома, обернувши до мене вродливе, з правильними рисами обличчя, пильно дивиться на мене.

— Ти не зміг стриматися?

Я киваю головою.

— От бачиш, — спокійно говорить він, — не така вже вона й погана. Ти завжди недооцінював її.

Він також! Я мовчу, втупившись очима в землю.

— Ти наче розчарований, — придивляється до мене Тома.

— Розчарований — не те слово. Здивований. Трохи.

— Річ у тім, що в мене змінилася точка зору, — каже Тома. — Але я не розповів тобі про це. Пригадуєш дискусію на зборах, коли ти привів М'єтту? Один чоловік чи багато. Всупереч тобі я захищав моногамію, ти тоді залишився в меншості й дуже образився. — Тома всміхається й провадить далі: — Одне слово, тепер я згоден з тобою. Ніхто не може розглядати жінку як особисту власність, коли їх усього дві на шістьох чоловіків.

Я вражено дивлюсь на нього. Це для мене несподіванка — почути від нього свої думки.

— До того ж Каті не є моєю власністю. Вона чинить так, як хоче. Вона — людина. Каті не обіцяла мені бути вірною. І я не хочу знати, що вона робила сьогодні пополудні. І годі про це, — з притиском закінчує він свою тираду.

Коли б не остання його фраза, я подумав би, що він зовсім спокійний. Але ні. Просто він передбачав невірність Каті й приготувався до цього, сформулювавши для себе виправдання її вчинку. Щоправда, формулювання ті він запозичив у мене. Тепер я знову пізнаю Тома. Суворого, але вразливого. І ось, лежачи поряд з ним, утупившись очима, як і він, у шлях, я відчуваю до нього велику приязнь. Ні, я не шкодую, що таке трапилося. Здається, немає нічого спільного між тим, що я пережив сьогодні пополудні, й тим, що відчуваю в цю хвилину.

Я підводжусь на ліктях, бо мовчанка, як на мене, надто затяглася.

— Якщо ти не проти, я зміню тебе на посту, можеш іти до замку.

— Ні, — озивається Тома, — ти більше потрібен у Мальвілі, ніж я.