Мальвіль - Сторінка 70

Нападники залягли й відкрили безладну стрілянину. Але той самий виступ скелі, що став на заваді нашим кулям, заважав їм бачити й нас, і ми, і вони вели пекельний вогонь по невидимих цілях.

Нарешті я починаю розуміти ситуацію, і Мейссоньє також, бо він мені каже:

— Треба припинити цю безглузду стрілянину.

Я цілком погоджуюсь, але для цього мені потрібен мій свисток (свисток Пейссу). Я гарячково шукаю по всіх кишенях, але не знаходжу його. Нишпорячи по кишенях, уявляю, який у мене смішний вигляд. Головнокомандуючий не може більше командувати військами, бо він загубив свисток! Я міг би крикнути: "Припиніть вогонь!" М'єтта й Каті почули б мене навіть у надбрамній башті. Але я й сам не відаю, чому мені здається, що треба подати сигнал свистком.

Нарешті я знаходжу цю коштовну реліквію. Свисток лежав там, де я його поклав, — у нагрудній кишеньці сорочки. Я подаю три коротких свистки через певні інтервали, й наші рушниці замовкають.

Одначе мій свист, мабуть, долинув і до Вільмена, бо на фортечному мурі, де я присів навпочіпки, мені чути, як він гримає на своїх людей: "У кого ви стріляєте, йолопи?"

Після шаленої стрілянини западає тиша. Сказати — мертва тиша буде занадто, бо нікого не вбито. Перша фаза бою закінчується досить кумедно, й настає затишшя. Ми не маємо наміру виходити з Мальвіля на пошуки ворога, а він у свою чергу теж не має ніякого бажання підставляти голови під наші кулі.

Що було потім, я не бачив, але про це розповіли мені ті, хто стояв на варті за межами замку.

Ерве й Морис упали в розпач. Місце для бліндажа було вибране не зовсім вдало. З нього добре видно кожного, хто йде мальвільським шляхом. Але коли він залягає, то його прикриває насип, що поріс бур'янами. Отже, Ерве й Моріс не могли стріляти у ворога. До того ж вони не знали, чи треба відкривати вогонь, бо рушниця Колена мовчала.

Коленові з пагорба навпроти Мальвіля добре було видно шлях, що збігав аж до самого паркана. Він добре бачив нападників, які лежали під скелею. І коли після мого свисту Вільмен підвівся на ліктях, щоб загорлати: "В кого ви стріляєте, йолопи?", Колен упізнав його поголену маківку. Він упізнав її й вирішив убити Вільмена.

Але він і не подумав скористатися для цього рушницею. Щоб створити цей "ефект страху без звуку й диму", він вирішує застосувати лук.

Місце для стрільби тісне, а лук великий. Колен розуміє, що він не зможе натягти тятиву в цій "щурячій норі". Та дарма! Він вилазить з нори (кинувши в ній рушницю!), повзе з луком до грубезного обгорілого стовбура каштана, що стоїть за три метри від нього, й випростується за ним. На повен зріст! І спокійно прицілюється Вільменові в спину.

Як на те, Вільмен раптом обертається, щоб дати наказ, і стріла, пролетівши повз нього, впивається в спину чоловікові, який лежить поряд з ним. Той чолов'яга, мабуть підносив снаряди до базуки, бо Колен бачить, як з йог рук випадають два чи три снаряди, котяться по шляху і зупиняються за багато метрів унизу. Поранений розпачливо скрикує, підводиться на повен зріст (у цю хвилину його також побачили вартові з бліндажа) й біжить зигзагами по шляху, намагаючись витягти собі зі спини стрілу. Пробігши кілька кроків, він падає, уп'явшись руками в землю.

"Ефекту страху" досягнуто, але Вільмен встигає побачити, звідки стріляти. Він віддає наказ своїм людям, і дванадцять рушниць одночасно стріляють у каштан, за яким припав до землі Колен, неспроможний дати відсіч, бо його рушниця лежить за три метри від нього в норі. З лука він теж не може стріляти, бо натягти тятиву лежачи йому важко.

Я чув з фортечного муру цю шалену стрілянину, але нічого не бачив, не міг навіть сказати, хто в кого стріляв, бо вартові за межами замку мали таку саму зброю, як і наш супротивник. Я дуже захвилювався: поєдинок між трьома нашими друзями й дванадцятьма Вільменовими людьми був нерівний. Завдяки чисельній перевазі Вільмен міг маневрувати й обійти наших. А ми не здатні були нічого вдіяти, щоб допомогти їм, хіба що вийти з Мальвіля, але це було б божевіллям.

Хлопці з бліндажа все ще не бачили ворога. Їм не видно було, як Колен виходив із свого сховища, через те вони дивувалися, чому Вільмен спрямував вогонь на каштан, й не розуміли, чому мовчить Коленова рушниця.

Та найбільше хвилювався, звісно, сам Колен. Він зрозумів, що на порятунок у нього немає ніяких шансів. Він лежав беззбройний за почорнілим каштановим стовбуром на віддалі якихось сімдесяти метрів од супротивника, й кулі відрізали йому всі шляхи до відступу. Він чув, як вони з глухим свистом упиваються перед ним у стовбур дерева й навіть біля самої його голови відколюють шматки кори. Колен вирішив зачекати, коли настане затишшя, й стрибнути в нору, яка була всього за три метри від нього. Але й далі кулі дзижчали то праворуч, то ліворуч од нього. "Вперше в житті, — розповідав згодом Колен, — мені хотілося бути ще меншим".

Як розказали потім полонені, Вільмен спершу дуже злякався, коли Коленова стріла вбила його піднощика снарядів; він зрозумів, що за спиною в нього сидить ворог. Коли цей ворог не став відповідати на його стрілянину, Вільмен здогадався, що той беззбройний, і вирішив витіснити його з-за дерева. Він наказав двом ветеранам підповзти до пагорка й обійти супротивника з правого боку, тим часом як четверо його найкращих стрільців притискатимуть Колена вогнем до землі. Та не встигли ветерани відповзти й на кілька метрів, як Вільмен покликав їх назад. "Я сам почастую цього парубка", — сказав він. І підвівся. Без сумніву, Вільмен хотів реабілітувати себе в очах ветеранів, оскільки операція взяття Мальвіля почалася не дуже вдало.

Він звівся на повен зріст, герой із рушницею в руці та пістолетом на поясі, квапливо пішов шляхом униз, щоб обійти Колена з тилу. Особливим героїзмом це не можна було вважати, бо Колен не відстрілювався, а від нас Колена затуляв виступ скелі.

Ерве й Морісові досі не видно було Вільмена, як і його людей, що залягли, та тільки-но він підвівся й пішов неквапливо шляхом, то обернувся для них у чудову мішень.

Ерве, який чекав Коленового сигналу, навіть не ворухнувся, коли побачив ватажка банди. Але Моріс, який відчував до Вільмена люту ненависть, зразу ж узяв його на мушку, а коли побачив, що той зупинився й приклав зброю до плеча, прицілився йому в скроню й вистрелив.

Вільмен з розтрощеним черепом упав на шлях. Колен скористався миттєвим замішанням серед ворогів, стрибнув у нору, схопив рушницю й відкрив звідти вогонь. Він стріляв швидко й влучно і поклав одного за одним двох Вільменових людей.

Становище різко змінилося. Жан Фейрак, який взагалі (про це потім розкажуть полонені) був проти штурму Мальвіля, дав сигнал для відступу. Це справді був відступ, а не безладна втеча. Град куль посипався на Коленову нору, примусивши його пригнути голову, а коли він підвів її, ворог уже відступив, прихопивши з собою базуку, снаряди й рушниці вбитих.

Колен голосно закричав совою. Ніколи ще мені не приносив стільки радості крик сови. Він дав мені знати, що ворог утік і що Колен неушкоджений.

Я наказую Тома відчинити браму й стрімголов збігаю сходами з фортечного муру, мчу до "Материнства". Слідом за мною біжить Мейссоньє. Я кричу йому через плече

— Бери Мелюзіну!

На бігу ставлю затвор рушниці на запобіжник і закидаю її за плече. Евеліна, зачувши мій голос, виводить з "Материнства" Моргану. Я хапаю за вуздечку Бурку, але вона чомусь дуже збуджена. Я заспокійливо гладжу її. Вона спершу слухняно кориться мені, але, опинившись перед потрощеним парканом, нюхає його і зупиняється, норовисто задерши голову. Піт градом котиться мені з чола. Я ж бо знаю Бурку та її норовистість!

На превеликий мій подив і радість, вона за хвилину дуже повільно переходить через паркан. За Буркою слухняно йдуть і інші коні.

Я ледве встигаю порахувати вбитих і помітити, що ворог забрав їхню зброю, як всі троє із зовнішньої варти одночасно виходять на шлях. Ось вони, розпашілі, захекані, збуджені. Я обнімаю їх, але часу для розмов у нас немає. Допомагаю Морісові сісти на круп Мелюзіни позад Мейссоньє, а Ерве, який здається мені важчим, — сісти на коня позад Колена і завважую, що Колен, крім рушниці моделі 36, закинув собі за плече й лук.

— Евеліно, ти поїдеш з нами!

— Я?

— Стерегтимеш коней.

Вона від радості не може й слова вимовити. Я хапаю її на руки, висаджую на Бурку й сам стрибаю в сідло позад неї. Доїхавши до лісової стежки, я обертаюсь і пошепки кажу Коленові:

— Будь обережний з луком. Ми помчимо галопом!

— Добре, — відповідає він, на вигляд хоробрий і войовничий.

Бурку вже два дні не виводили на прогулянку, через то мені не доводиться підганяти її. Вона рвучко кидається вперед, і чоло мені обвіває свіже повітря. Евеліна, затиснута між моїми руками, велично сидить на кобилі, тримаючись за луку сідла, а коли я, намагаючись уникнути зустрічної гілки, нахиляюсь уперед, Евеліна згинається під моїм тиском, прибирає свої руки із сідла й кладе їх Бурці на шию. Бурчина грива злітає в повітря, й майже так само злітає до моєї голови довге біляве Евелінине волосся. Не чути жодного звуку, крім глухого ритмічного тупоту кінських копит на чорноземі й шелестіння листя, що його розтинають Бурчині груди. Це листя таки боляче мене шмагає. Бурка мчить галопом, а за нею трюхикають Моргана й Мелюзіна. Вони як заведені. Проте Бурка — вогонь, рішучість, п'янке захоплення простором. Я подумки зливаюсь з нею, її рухи здаються моїми рухами: я підстрибую й опускаюсь униз одночасно з її спиною, Евеліна також піддається цьому ритму, лише вона легенько, наче пір'їнка. Я в цьому шаленому польоті почуваю себе незборимим і радісним. Я мчу галопом, відчуваючи лише маленьке тільце Евеліни між своїми руками, поспішаю знищувати ворога, який нам загрожував, прагну захистити Мальвіль, здобути Ла-Рок. Здається в цю хвилину, що ні літа, ні смерть неспроможні вгнатися за мною. І раптом мені забаглося на повний голос закричати.

Мені впадає в око, що я надто відірвався від Мелюзіни й Моргани. Починаю побоюватися, що вони, не побачивши більше перед собою Бурки, можуть заіржати й цим викриють нас.

На одному зі схилів я притримую Бурку, хай тепер вона біжить риссю. Але Бурка рветься вперед, вона анітрохи не стомилася.

Лісовий путівець збігає круто вгору, а відтак під прямим кутом завертає вбік.