Мальвіль - Сторінка 73

Я користаюсь з цієї нагоди, щоб поділитись своїм планом.

— Насамперед одне запитання, Бюр. Чи не завинили ви з Жанне в чому-небудь перед ларокцями?

— А в чому ми могли перед ними завинити? — відповідне Бюр з обуренням.

— Я не знаю. Може, грубістю чи "надмірностями".

— Я повинен тобі сказати, — гордо кидає Бюр, — що це не в моєму характері бути грубим і тим паче не в характері Жанне. А щодо "надмірностей", то скажу тобі, — додає він з несподіваною відвертістю, — в мене не було для цього й нагоди. Новобранець у Вільмена не мав ніяких прав.

— Ще одне запитання: чи стережуть ларокці свою південну браму?

— Так, — відповідає Жанне. — Вільмен поставив біля неї ла-рокського чолов'ягу, якого звуть чи то Фабр, чи ті Фабремашен.

— Фабрелятр?

— Еге ж, Фабрелятр.

— Що-що? — перепитує Пейссу, який, почувши, що я сміюсь, наближається до нас.

Я повторюю. Він регоче й собі.

— І вони дали йому рушницю?

— Так.

Ми знов регочемо.

— Все буде гаразд, — проваджу я далі. — Під'їхавши до Ла-Рока, в браму постукають тільки Бюр і Жанне й попросять, щоб їм відчинили. Ми роззброїмо Фабрелятра й залишимо його під вартою. — Я роблю коротку паузу. — Ось тут і почнеться наш фокус, — всміхаючись, підморгую я Бюрові.

Він теж усміхається. Він задоволений нашим взаєморозумінням. Воно обіцяє йому непогане майбутнє. Тим паче, що я перериваю розмову, розгортаю пакунок, якого приніс Пейссу, і роздаю сандвічі. Хліб дуже подобається Бюрові й Жанне, особливо Бюрові.

— Ви самі випікаєте такий смачний хліб? — поважно запитує він.

— А що тут такого? — вигукує Пейссу. — Ми в Мальвілі все вміємо робити. В нас є пекар, муляр, столяр, слюсар-водопровідник. І є навіть Емманюель, який замінить тобі навіть найкращого панотця. Я — муляр, — скромно додає він.

Він, звичайно, не розповідає про добудову фортечного муру, але я здогадуюся, що він пишається цим і що йому приємно залишити цей шедевр майбутнім століттям.

— Нам бракує тільки дріжджів, — втручається в нашу розмову Жаке, який сидить на возі.

— Дріжджі є в ла-рокському замку, — повідомляє Бюр, радий зробити нам послугу, і кусає міцними білими зубами сандвіч.

— План мій такий, — починаю я. — Коли ми нейтралізуємо Фабрелятра, Бюр і Ерве підуть до міста самі. Вони розшукають Фюльбера і скажуть йому: "Вільмен здобув Мальвіль, Емманюеля Конта взято в полон, і ми привезли його сюди на возі. Ти повинен негайно влаштувати над ним суд у каплиці в присутності всіх ларокців".

Реагують на цей мій план по-різному: Пейссу, Ерве, Моріс і двоє полонених радіють, Мейссоньє запитливо дивиться на мене, Тома рішуче не схвалює мого наміру, а Жаке боїться за мене.

Я проваджу далі:

— Пересвідчившись, що всі зібралися в каплиці, ви підете по мене до південної брами. Всі четверо — Бюр, Жанне, Ерве й Моріс — приведете мене до каплиці. Коли почнеться процес, ти, Ерве, дозволиш мені боронитися й надаси слово тим ларокцям, які забажають щось сказати.

— А як же ми? — питає Пейссу, глибоко засмучений тим, що не побачить цього видовища.

— А ви включитесь в дію аж згодом, коли Моріс покличе вас. Ви прийдете всі четверо й приведете з собою Фабрелятра. Жаке, ти взяв із собою вірьовку, щоб спутати Силача?

— Авжеж, — відповідає Жаке й дивиться на мене сповненими страху очима.

— Бюра я обрав тому, що він був кухарем і його знав Фюльбер, — веду я далі. — А Ерве вибрав за його акторський хист. Розмовлятиме тільки Ерве, а вам краще не втручатися.

Западає мовчанка. Ерве поважно гладить свою клинцювату борідку.

— Можете знову сідати на воза, — каже Жаке, зупиняючи Силача. — Ідіть сідайте, — звертаюсь я до новачків і полонених. — Мені треба поговорити з друзями.

Я бачу, оТома точить якийсь хробачок, і хочу його чавити, поки він не виріс у великого черв'яка. Пропускаю воза метрів на десять уперед. Тома йде ліворуч, а Мейссоньє й Пейссу — праворуч. Ми йдемо одною шеренгою.

— Що це за комедія? — гнівно питає Тома. — Навіщо все це? Нам лишилося тільки взяти Фюльбера за бара й поставити до стінки!

Я обертаюсь до Мейссоньє.

— Ти згоден з таким аналізом становища?

— Це залежить від того, — відповідає він, — що ми збираємось робити в Ла-Році.

— Ми зробимо те, про що умовились: візьмемо владу в свої руки.

— Я так і думав, — каже Мейссоньє.

— О, річ зовсім не в тому, що я прагну влади. Це просто необхідність. Слабкість Ла-Рока ослаблює й нас. Його може захопити перша-ліпша банда й використати як плацдарм для нападу на Мальвіль.

— Крім того, — докидає Пейссу, — Ла-Рок володіє родючими грунтами.

Я теж подумав про це, але не сказав, бо не хотів, щоб Тома звинуватив мене в зажерливості. Для мене на першому плані тепер стоїть проблема безпеки Мальвіля. Не минуло й місяця, як я позбувся приватновласницьких почуттів. Більше навіть не згадую, що колись Мальвіль належав мені. Єдине, що мене тепер непокоїть, це те, щоб якийсь енергійний ватажок не захопив Ла-Рок і щоб згодом не поневолив нас. Я також не хочу поневолювати Ла-Рок. Мрію про союз двох рівноправних общин, які б допомагали одна одній, виручали одна одну, але щоб кожна зберегла свою власну індивідуальність.

— У такому разі, ми не можемо розстріляти Фюльбера, — каже Мейссоньє.

— А то чому? — войовничо запитує Тома.

— Пролиття крові зовсім небажане, якщо ми збираємось захопити там владу.

— А тим паче крові священика, — докидаю я.

— Це лжесвященик, — мовить Тома.

— Все одно багато ларокців мають його за справжнього.

— Припустімо, — мовить Тома. — Тоді я не розумію цієї комедії. Тут вам не театр!

— Театр. І мета його цілком чітка: змусити Фюльбера зізнатися перед усіма ларокцями в своєму співробітництві з Вільменом. Я певен, що, відчувши під собою міцний грунт, він зробить це з неприхованим цинізмом.

— Ну й що з цього?

— А те, що це зізнання ми зможемо використати проти нього в процесі над ним.

— Але смертного вироку він уникне?

— Повір мені, що більшого вдоволення я не можу й бажати, але тобі вже сказали, що це неможливо.

— Отже?

— Не знаю, можливо, ми його проженемо.

Тома зупиняється. Зупиняємось і ми.

— І для того, — мовить він обурено, — щоб прогнати його, ти збираєшся довірити своє життя чотирьом типам, яких зроду-віку не бачив? Людям з Вільменової банди?!

Нарешті я розумію справжню причину, чому він так вороже ставиться до мого "театру". Тома боїться за мене. Я знизую плечима. На мою думку, тут немає ніякого ризику. З учорашнього дня Ерве і Моріс мали не одну нагоду зрадити нас. Вони цього не зробили, вони воювали на нашому боці. А ті двоє полонених зараз думають тільки про одне: якомога швидше стати членами нашої общини.

— Та все ж таки вони будуть озброєні, а ти ні.

— Ерве й Моріс візьмуть з собою рушниці моделі 36 з повними обоймами. Бюр і Жанне матимуть рушниці, але без патронів. А в мене є оце. — І я дістав з кишені невеличкий дядьків револьвер, який здогадався взяти з шухляди свого письмового стола, коли перевдягався. Це — іграшка, однак, звикши після пригоди в Рюнах постійно носити за плечима рушницю, я почував би себе зовсім беззахисним без зброї. Бачу, що револьвер, хоч він і маленький, заспокоює Тома.

— Я гадаю, — озивається Мейссоньє, обміркувавши мій план, — що ця ідєя непогана. Жозефа й Газель пішли з замку, ларокці не знають, чи Фюльбер і Вільмен справді були нерозлучні друзі. А погодившись судити тебе, він викриє себе. Ось так, — провадить далі Мейссоньє поважно й з апломбом, — це справді непогана ідея, примусимо ворога викрити себе.

XVIII.

Каплиця, в якій мав відбутись "процес", належала замкові, церква в долішній частині міста згоріла в день події. Щонеділі родина Лормйо запрошувала одного священика з числа своїх друзів відправляти в нім месу, і з її милості сюди приходила знать із Ла-Рока та навколишніх сіл, що разом з жінками й дітьми складало душ двадцять. У родині Лормйо не ділили бога з простолюдом.

Я вже згадував, що ла-рокський замок був часів Відродження, тому мальвільцеві він здавався новітнім, але каплиця датувалася XII століттям. Ребристе склепінні спирається на стовпи, в грубезних мурах пробито отвори трохи ширші за звичайні бійниці. Крізь них проникає так мало світла, що неф, наче склеп, виповнюють сутінки.

Наскільки я можу судити, всі ларокці вже зібрались тут. Прийшовши з-під теплого й яскравого пообіднього сонця, я нічогісінько не бачу в цьому середньовічному вертепі, де на плечі мені лягає вогка прохолоді. Як ми і домовилися, четверо озброєних Вільменових хлопців садовлять мене на приступку хорів. Вони теж сідають обабіч, суворі, поставивши сторчма між колінами рушниці Позад мене престол, а трохи вище над ним — вікно родини Лормйо. Крізь нього мало б литися проміння, бо вже по четвертій, але вікно темне — саме в ту хвилину, коли я ввійшов до каплиці, сонце сховалося за хмару. Я схрещую на грудях руки й намагаюсь розгледіти в напівтемряві обличчя. Поки що бачу лише, як де-не-де блищать очі й біліють сорочки. І тільки згодом мені вдається розпізнати обличчя ларокців. З сумом помічаю, що дехто а них уникає мого погляду. В тому числі й старий Пужес. Але ліворуч я бачу бастіон своїх друзів: Марселя Фальвіна, Жюдіту Медар, вдовиць Аньєсу Пімон і Марі Лянуай та двох хліборобів, імена яких не можу пригадати. В першому ряду завважую Газеля, який схрестив на животі пухкі руки, над його вузьким лобом в'ються кучерики, що нагадують мені моїх сестер.

Коли я входив через невеличкі бічні двері під хорами, то не бачив Фюльбера. Сівши, я тим більш не бачу його, бо вхід до нефа огорнений сутінками — в цьому місці немає бічних віконець. Але тишу, яка запала після мого приходу, порушують Фюльберові кроки по великих кам'яних плитах. Кроки наближаються, і Фюльбер поволі виринає з пітьми. Він в антрацитового кольору костюмі, сірій сорочці й чорній краватці. І перше, що мені впадає в oко, — це його білий лоб, білі скроні і запалі щоки. За хвилину бачу також, що на грудях у нього погойдується срібний хрест.

Наближаючись до мене розміреною твердою ходою, видзвонюючи підківками об кам'яні плити, Фюльбер дивиться на мене так, немовби хоче з'їсти. Однак за три кроки від мене він зупиняється й, заклавши руки за спину, мовчки міряє мене поглядом з голови до п'ят. Навіть з цієї відстані я ледве бачу його — чорна постать губиться в сутіні каплиці.