Мальвіль - Сторінка 72

Не встиг Вільмен оселиться в замку, як він прогнав Жозефу: не хотів, щоб його обслуговувала жінка. Куховарив Бюр, а Жанне подавав на стіл. Коли в Ла-Році з'явився Вільмен, Газель також покинув замок, але з власної волі. Він не міг подарувати йому вбивства Лянуайя.

Я не вірю власним вухам і прошу їх ще раз повторити ці слова. Хвала Газелеві! Хто б міг подумати, що він виявить таку відвагу?

— І не лише різанину, — докидає Бюр, — не схвалював Газель також "надмірностей".

— Надмірностей?

— Еге ж, так він називав згвалтування, — мовить Бюр.

Повертається Ерве з велосипедом, до рами якого прив'язана базука. Він прихиляє велосипед до кручі, скидає одну з двох рушниць, які приніс із собою, й наближається до нас.

— Фейрак не мертвий, — повідомляє безбарвним голосом. — Він дуже мучиться. Просив у мене пити.

— І що ж?

— Що я маю робити?

Я міряю його поглядом.

— Що ж, сідай в авто, їдь до Мальжака й дзвони до лікарні, щоб прислали карету швидкої допомоги. А наступної неділі ми віднесемо йому апельсинів.

Ерве опускає голову й водить носком черевика по асфальту.

— Це мені не подобається, — відповідає він приглушеним голосом.

До нас підходить Моріс.

— Я можу піти туди, — каже він і блискав на мене своїми чорними очима. Він нічого не забув. Ні свого товариша Рене, ні Курсежак.

— Гаразд, я все зрозумів, — озивається Ерве, мовби щойно прокинувся, скидає з плеча рушницю й віддаляється твердим кроком.

Я обертаюсь до полонених.

— Продовжимо нашу розмову. Арман помер, Жозефу прогнали, Газель пішов. А хто ж лишився в замку?

— Звісно, Фюльбер, — відповідає Бюр.

— І він їв за одним столом з Вільменом?

— Авжеж.

— Незважаючи на те, що той убив Лянуайя? Незважаючи на "надмірності"? Скажи, Жанне, адже на стіл подавав ти...

— Фюльбер сидів між Бебелем і Вільменом, — мовить Жанне. — Я можу сказати, що він любив випити, попоїсти й пожартувати.

— Він жартував?

— Особливо з Вільменом. Вони приятелювали.

Це проливає світло на ситуацію. І не тільки мені. Я бачу, як Колен нашорошує вуха і як у Мейссоньє суворішає обличчя.

— Жанне, зараз я поставлю тобі одне дуже важливе запитання. Постарайся відповісти цілком щиро. А особливо не кажи того, чого не було.

— Я вас слухаю.

— Як по-твоєму, це Фюльбер спонукав Вільмена атакувати Мальвіль?

— Ну звичайно ж! — не вагаючись, відповідає Жанне. — Я все чув і бачив!

— Наприклад?

— Фюльбер безнастанно твердив йому, що Мальвіль — справжня фортеця й багатства там — хоч греблю гати.

"Хоч греблю гати". Це добре сказано. А Фюльбер скористався б подвійно: позбувся б Вільменової опіки в Ла-Році й нас здихався б у Мальвілі. На жаль, довести його активне співробітництво з убивцею Вільменом важко, бо ніхто з ларокців не бував на обідах цих двох "приятелів".

Лунає постріл, і, дивна річ, мені відлягає від серця. Я бачу, що так само легшає на душі в Мейссоньє, Колена, Моріса й навіть у полонених. Мабуть, вони почувають себе безпечніше тепер, коли й другий з братів Фейраків сконав.

Повертається Ерве. Приносить пояс, до якого причеплена кобура з пістолетом.

— Це Вільменів пістолет, — каже Бюр. — Фейрак забрав його перед тим, як дати сигнал для відступу.

Я беру зброю цього негідника. В мене нема ніякісінького бажання носити її. Я дивлюсь на Мейссоньє: він теж не хоче. Але я добре знаю, кому цей пістолет принесе велику радість.

— Колене, візьми його собі. Це ж бо ти вбив Фейрака.

Зраділий Колен хвацько підперізується поясом з пістолетом. Моріс усміхається, і його янтарні очі лукаво зблискують. Я поки що не знаю, що це він убив Вільмена, і коли довідаюсь, буду йому вдячний за мовчанку та витриманість.

— Хай полонені обшукають убитих і заберуть у них набої, — коротко наказую я. — Я повертаюсь до Мальвіля. Піду по воза. Зі мною піде й Колен. А Мейссоньє зостанеться тут і керуватиме обшуком.

Не чекаючи Колена, я дерусь на кручу і, досягши заростів, починаю бігти. Дістаюсь до галявини. Евеліна радісно кидається мені назустріч, і я міцно пригортаю її. Ні я, ні вона не кажемо й слова, але знаємо, що не змогли б жити одне без одного.

Чується хрускіт гілок і шелест листя. Наближається Колен. Я відпускаю Евеліну й кажу їй: "Сядеш на Моргану". Ще раз зиркаю на неї й посміхаюсь, радіючи в душі цим коротким хвилинам нашого щастя. Я сідаю в сідло й даю їй змогу сісти самій, що вона, незважаючи на свій низенький зріст, робить дуже швидко й вправно. Колен обвішаний зброєю — рушниця моделі 36, лук, сагайдак, що він собі його змайстрував, Вільменів пістолет на поясі й бінокль на ланцюжку, якого він "забув" мені повернути. В цьому місці зарості дуже густі, і я їду ступою. Я відчуваю на собі погляд Евеліни, Обертаюсь у сідлі й читаю в ньому німе запитання.

— Ми взяли двох полонених, — кажу їй і пускаю Бурку галопом.

На околиці Мальвіля переді мною раптом виринає стривожений Пейссу, і я кричу йому: "Всі живі!" Він нетямиться з радості й розмахує рушницею. Наполохана Бурка кидається вбік, Моргана за нею, а Мелюзіна підстрибує. Колен вилітає з сідла, опиняється в неї на шиї і хапається обома руками за її гриву. На щастя, Мелюзіна, побачивши, що обидві кобили зупинилися, зупиняється й собі, і Колен має змогу знову сісти в сідло. Щоправда, він робить це дуже кумедно. Ми сміємось.

— Дурню! — вигукує Колен. — Бачиш, що ти накоїв?

— Я гадав, — посміхнувся Пейссу, — що ти все-таки вмієш їздити верхи.

Я так регочу, що Пейссу не витримує й, коли я опиняюсь біля нього, накидається на мене, наче боксер. Я сварюсь на нього, бо він, негідник, боляче молотить мене своїми кулачищами. На щастя, від його "ніжності" мене рятують Каті й М'єтта, які вибігли до мене на шлях.

— Я впізнала твій сміх, — каже Каті. — Я почула його з фортечного муру!

Вона обіймає мене. Це набагато приємніше. А М'єттині обійми ще солодші.

— Мій бідолашний Емманюелю, — вже трохи перегодя каже Мену, притуливши пересохлі губи до моєї щоки.

Називає мене "бідолашним", неначе я вже мертвий.

Жаке дивиться на мене мовчки, тримаючи в руці заступ, яким копає яму для чотирьох убитих, а Тома, зовні байдужий, каже мені:

— Я зняв з них взуття, воно ще добре. Зробив для нього в коморі спеціальну поличку.

Фальвіна вся в сльозах, вона плаче всім тілом, плаче так, мовби на сонці танув смалець.

— Шістьох убито, а двох узято в полон, — повідомив Колен, широко ступаючи обіч мене.

— Розкажи, Емманюелю! — вигукує Пейссу.

— Нема коли, — відповідаю я. — Ми знову вирушаємо. Беремо, звісно, й тебе, а також Тома і Жаке. Колен залишиться тут і візьме на себе командування в Мальвілі. Ви вже попоїли? — питаю, обертаючись до Пейссу.

— Без цього теж не можна, — відповідає Пейссу так, ніби я йому за це докоряв.

— Правильно. Мену, приготуй сім сандвічів.

— Сім? Чому аж сім? — питає Мену, вся наїжившись.

— Для Колена, для мене, Ерве, Моріса, Мейссоньє і для двох полонених.

— Для полонених? — скрикує вона. — Ти збираєшся годувати й негідників?

Жаке червоніє, ніби ці слова стосуються і його.

— Роби, що тобі звелено. Жаке, запрягай Силача. Поїдемо возом. Евеліно, ти з Каті розсідлай коней. А я тим часом хлюпну собі в обличчя трохи води.

Я купаюсь під душем, мию голову й голюсь. Роблю все це дуже швидко. А що я готуюсь до візиту в Ла-Рок, то скидаю старі кавалерійські штани й поношені чоботи, які не скидав від дня події, й надягаю свої білі штани, в яких ходив на кінні змагання, взуваю нові чи майже нові чоботи та вбираюсь у білу сорочку з відкладним комірцем. Відтак, чистенький і елегантний, виходжу за першу огорожу.

Евеліна й Каті виходять з "Материнства" помилуватись на мене. Прибігає М'єтта й на мигах висловлює своє захоплення мною, навіть цілує мене.

Я прискорюю крок. Пейссу, котрий іде позаду, несучи під пахвою пакунок із сандвічами, зауважує, що, отак убравшись, я скидаюсь на людину, яка йде до свого першого причастя.

— Якби я побачила тебе такого в Ла-Році, то вийшла б заміж не за Тома, а за тебе! — весело вигукує Каті.

— Я спритно цього уникнув! — відповідаю я й стрибаю на воза.

— Почекай! — кричить Жаке, який прибіг зі старим лантухом під пахвою. Склавши лантух удвоє, він застеляє ним солому, щоб я не забруднився. Всім стає весело, і я теж усміхаюсь Жаке.

Колен, який спершу теж сміявся, тримається осторонь і сумно кривиться. Я раптом згадую, що так само, як сьогодні, я був одягнений за тиждень до події, коли, повертаючись із кінних змагань, запросив його з дружиною до ресторану. Саме під час цього обіду Колен поділився зі мною своїми клопотами: десятирічна Ніколь щомісяця хворіє на ангіну, а дванадцятирічний Дідьє ніяк не може засвоїти правопис. І ось тепер усе це перетворилося на попіл, зібраний у маленьку скриньку разом з прахом родин Пейссу й Мейссоньє.

— Колене, — рішуче кажу я, — ти на мене не чекай і розкажи їм усе. Я вимагаю тільки одного: під час нашої відсутності не виходьте з Мальвіля й на крок. Решта — на твій розсуд.

Колен мовби прокидається, махає мені рукою, але стоїть на місці, тимчасом як Евеліна, Каті й М'єтта, пролізши крізь дірку в паркані, біжать за нашим возом. Пересилюючи тупіт Силачевих копит і порипування воза, я кричу М'єтті, щоб вона розважила Колена, який засумував.

Конем править Жаке. Тома сидить біля мене. Пейссу вмостився навпроти, і його довгі ноги майже торкаються моїх.

— Я зараз скажу тобі одну дуже цікаву річ, — озивається раптом Тома. — Я перевіряв Вільменові документи. Він був зовсім не офіцер, він — бухгалтер!

Я сміюсь. Тома залишається байдужим: він не бачить у цьому підстав для сміху. Вважає, що Вільменова брехня тільки обтяжує його злочин. А я ні. Я майже не дивуюсь цьому. Слухаючи розповіді Ерве, я не раз думав про те, що Вільмен, мабуть, напускав туману своїми розмовами. Лжесвященик, лжепарашутист. Які самозванці! Невже це породження нової епохи?

Тома подає мені професійне посвідчення, я зиркаю на нього, ховаю в гаманець і починаю розповідати, яку роль відігравав Фюльбер у тім, що нам загрожувало. Пейссу обурено лається, а Тома мовчки зціплює зуби.

На місці засідки нас чекають Мейссоньє, Ерве, Моріс і двоє полонених. Ми садовимо їх на воза, вантажимо рушниці, базуку, патрони й велосипед. Дев'ять чоловіків вага чималенька, навіть для нашого Силача, й там, Де шлях круто здіймається вгору, всі ми, крім Жаке, здаймо.