Малюк - Сторінка 2

Як і вчора, я роздратовано тицьнув пальцем у клавішу контрольного виклику: "У чому річ?" Як і вчора, сигнал затримки відразу ж згас — і спалахнув рубіновий вогник: "У нас усе гаразд, виконуємо завдання. Чи немає нових вказівок?" Я дав йому вказівку відновити роботу й увімкнув відеоекран. Джек і Рекс працювали завзято, і Том також зрушився, але в перші секунди якось дивно, мало не боком, проте відразу ж вирівнявся.

— Е, брате, — сказав я вголос, — видно, ти в мене перевтомився і треба тебе, брате, почистити. — Я зазирнув у робочий щоденник Тома. Профілактику йому належало робити сьогодні ввечері. — Гаразд, до вечора ми з тобою якось дотягнемо, як ти гадаєш?

Том не заперечував. Якийсь час я дивився, як вони працюють, а потім вимкнув відеоекран: айсберг, туман над болотом, темні скелі… Хотілось обійтися без цього.

Звіт я все-таки надіслав і відразу зв'язався з ЕР-6. Вадик відгукнувся негайно, наче тільки цього і чекав.

— Ну що там у вас? — запитали ми один одного.

— У нас нічого, — відповів я.

— У нас ящірки поздихали, — повідомив Вадик.

— Ех, ви, — сказав я. — Попереджав же вас Комов, улюблений учень доктора Мбоги: не поспішайте ви з плазунами.

— А хто з ними поспішає? — заперечив Вадик. — Якщо хочеш знати мою думку, вони тут просто не виживуть. Спекота ж!

— Купаєтесь? — запитав я із заздрістю.

Вадик помовчав.

— Споліскуємося, — відповів він з неохотою. — Час від часу.

— Чого так?

— Порожньо, — сказав Вадик. — Нагадує жахливо велику ванну… Ти цього не зрозумієш. Нормальна людина такої неймовірної ванни уявити не може. Я тут заплив кілометрів на п'ять, спочатку все було гаразд, а потім раптом як уявив собі, що це ж не басейн — океан! І, крім мене, нема в ньому жодної живої тварюки… Ні, старий, тобі цього не зрозуміти. Я мало не потонув.

— Та-а-к, — протягнув я. — Отже, у вас теж…

Ми потеревенили ще декілька хвилин, а потім Вадика викликала база, і ми поспіхом розпрощались. Я викликав ЕР-9. Ганс не відгукнувся. Можна було б, звісно, викликати ЕР-1, ЕР-3, ЕР-4 й так далі — до ЕР-12, поговорити про те, що, мовляв, порожньо, безживно, мовляв, але яка з цього користь? Якщо подумати, ніякої. Тому я вимкнув рацію і переселився до себе за пульт. Якийсь час я сидів просто так — дивився на робочі екрани і думав про те, що справа, яку ми робимо, це подвійно добра справа: ми не тільки рятуємо пантіанців від неминучої і поголовної загибелі, ми ще й цю планету рятуємо — від порожнечі, від мертвої тиші, від безглуздя. Потім мені спало на думку, що пантіанці, напевно, доволі дивна раса, якщо наші ксенопсихологи вважають, що ця планета підходить їм найкраще. Дивний, мабуть, спосіб життя у них на Панті. От доставлять їх сюди — спочатку, звичайно, не всіх, а по два — по три представники від кожного племені, — побачать вони цей промерзлий пляж, цей айсберг, порожній крижаний океан, порожнє бузкове небо, побачать і скажуть: "Чудово! Зовсім як удома!" Якось не віриться. Щоправда, до їхнього приїзду тут уже не буде так порожньо. В озерах буде риба, в хащах — дичина, на мілинах — їстівні мушлі. Може, і ящірки коли-небудь приживуться, а наш айсберг засидять які-небудь пташечки… До того ж, слід сказати, у становищі пантіанців не доводиться особливо перебирати. Якби, наприклад, стало відомо, що наше Сонце от-от вибухне і злиже із Землі все живе, я, напевно, теж не вередував би. Напевно, сказав би собі: нічого, якось проживемо. Щоправда у пантіанців ніхто й не питає. Вони однаково нічого не розуміють, космографії в них ще немає, навіть найпримітивнішої. Тож вони і не дізнаються, що переселилися на іншу планету…

Раптом я почув дещо. Якийсь шурхіт, наче ящірка пробігла. Про ящірку я, напевно, згадав через мою недавню розмову з Вадиком, насправді ж звук був ледь чутний і зовсім невизначений. Потім у дальньому кінці рубки щось цокнуло — і відразу ж десь полилася цівкою вода. На самій межі чутності тріпотіла і дзижчала муха, що потрапила в павутиння, скоромовкою бурмотіли роздратовані голоси. І знову коридором пробігла ящірка. Я відчув, що мені від напруження зсудомило шию, і підвівся. При цьому я зачепив довідник, який лежав на краю пульта, і він зі страшним гуркотом упав на підлогу. Я підняв його і зі страшним гуркотом пожбурив назад на пульт. Я задудів бадьорий марш і, карбуючи крок, вийшов у коридор.

Це все тиша. Тиша та порожнеча. Вандерхузе щовечора пояснює нам це якнайзрозуміліше. Людина — не природа, вона не терпить порожнечі. Опинившись у порожнечі, вона прагне її заповнити. Вона заповнює її примарами й уявними звуками, якщо не в змозі заповнити її чимось реальним. Уявних звуків я за ці три дні наслухався достатньо. Очевидно, небавом почнуться примари…

Я крокував коридором повз порожні каюти, повз бібліотеку, повз арсенал, а коли проходив повз медичний відсік, відчув слабкий запах — свіжий і водночас неприємний, наче від нашатирного спирту. Я спинився і принюхався. Знайомий запах. Хоча що це таке — незрозуміло. Я зазирнув у хірургічну. Постійно ввімкнений і готовий до дії кіберхірург — величезний білий спрут, підвішений до стелі, — холодно глянув на мене зеленуватими очиськами і з готовністю підняв маніпулятори. Запах тут був густіший. Я ввімкнув аварійну вентиляцію і закрокував далі. Це ж треба, як у мене загострились усі відчуття. Вже що-що, а нюх у мене завжди був негодящим…

Свій дозорний марш я закінчив на кухні. Тут також було повно запахів, але проти цих запахів я нічого не мав. Що б там не казали, а на кухні має пахнути. На інших кораблях що на кухні, що в рубці — одне і те саме. У мене цього нема і не буде. У мене свої порядки. Чистота чистотою, а на кухні має приємно пахнути. Смачно. Збудливо. Мені тут доводиться чотири рази на день складати меню, і це, зауважте, за повної відсутності апетиту, бо апетит і порожнеча-тиша — речі, очевидно, несумісні…

На складання меню мені знадобилося не менше півгодини. Це були важкі півгодини, але я зробив усе, що міг. Потім я ввімкнув кухаря, втовкмачив йому меню і пішов поглянути, як працюють мої хлоп'ята.

Уже на порозі рубки я помітив, що трапилася НП[4]. Усі три робочі екрани на моєму пульті показували цілковиту зупинку. Я підбіг до пульта й увімкнув відеоекран. Мені серце тьохнуло: будівельний майданчик був порожнім. Такого в мене ще ніколи не траплялось. Я навіть не чував, що таке взагалі може статися. Я потрусив головою і кинувся до виходу. Кіберів хтось викрав… Випадковий метеорит… ударив Тома по крижах… Сказилась програма… Неможливо, неможливо! Я влетів у кесон[5] і схопив доху. Руки не втрапляли в рукави, кудись зникли застібки, і поки я змагався з дохою, як барон Мюнхгаузен[6] зі своєю оскаженілою шубою, перед моїми очима стояла жахлива картина: хтось невідомий і неможливий веде мого Тома, як собачатко, і кібери покірно повзуть прямісінько в туман, у димну трясовину, поринають у буру рідоту і зникають назавжди… Я з розмаху копнув ногою перетинку і вистрибнув назовні.

Все попливло мені перед очима. Кібери були тут, біля корабля. Вони товклися біля вантажного люка, всі троє, легенько відштовхуючи один другого, так ніби кожен намагався першим потрапити до трюму. Це було неможливо, це було непристойно, це було страшно.

Вони немов намагалися якомога швидше опинитися у трюмі, від чогось сховатись, урятуватися… Відоме таке явище другої природи — оскаженілий робот, воно трапляється дуже рідко, а про оскаженілого будівельного робота я не чув ніколи. Однак мої нерви були настільки накручені, що зараз я був готовий до цього. Та нічого не сталося. Помітивши мене, Том припинив вовтузитись і ввімкнув сигнал "чекаю вказівок". Я рішуче показав йому руками: "Повернутись на місце, продовжувати виконання програми". Том слухняно ввімкнув задній хід, розвернувся і покотив назад на майданчик. Джек і Рекс, зрозуміло, посунули за ним. А я все стояв біля люка, в горлі у мене пересохло, коліна ослабли, і мені дуже хотілося присісти.

Але я не присів. Я почав приводити себе до ладу. Доха на мені була застібнута косо-криво, вуха мерзли, на чолі і на щоках швидко застигав піт. Повільно, намагаючись контролювати всі свої рухи, я витер обличчя, застібнувся як слід, насунув на очі капюшон, натягнув рукавички. Сором зізнаватися, звичайно, але я відчував страх. Власне кажучи, це вже був не сам страх, це були залишки пережитого страху, змішані з соромом. Кібертехнік, що злякався власних кіберів… Мені стало цілком зрозуміло, що про цей випадок я ніколи і нікому не розповім. Чорт забирай, у мене ж ноги трусилися, вони в мене й зараз якісь ватяні, і найбільше на світі мені зараз хочеться повернутися на корабель, спокійно, по-діловому обдумати події, розібратися. Довідники деякі переглянути. А насправді я, мабуть, просто боюся наближатися до моїх хлоп'ят…

Я рішуче запхав руки у кишені і рушив до будмайданчика. Хлоп'ята працювали ніби нічого й не трапилося. Том, як завжди, запобігливо спитав у мене нових вказівок. Джек обробляв фундамент диспетчерської, як йому й належало за програмою. Рекс рухався зигзагами по готовій дільниці посадочної смуги і займався розчищанням. А таки щось у них негаразд із програмою. Каміння якогось на смугу нажбурляли… Не було цього каміння, та й не потрібне воно тут, вистачає будматеріалу й без каменю. Авжеж, відколи Том тоді зупинився, так відтоді вони останню годину займалися тут чимось не тим. Суччя якесь валяється на смузі… Я нахилився, підняв сучок і пройшовся взад-вперед, поплескуючи себе цим сучком по халяві. А чи не спинити мені їх просто зараз, не дожидаючись часу профілактики? Невже ж, чорт забирай, я десь напартачив у програмі? Гадки не маю… Я жбурнув сучок на купу каміння, зібраного Рексом, повернувся і пішов до корабля.

Розділ II

Тиша і голоси

Наступні дві години я був дуже заклопотаний, заклопотаний настільки, що не помічав ані тиші, ані порожнечі. Спочатку я порадився з Гансом і Вадиком. Ганса я розбудив, і спросоння він тільки мугикав і молов якусь нісенітницю про дощ і низький тиск. Користі від нього не було ніякої. Вадика мені довелося тривалий час переконувати, що я не жартую і не розігрую його. Це було особливо важко, бо мене весь час душив нервовий сміх. Зрештою я переконав його, що мені не до жартів і що для сміху в мене зовсім інші підстави.