Малюк - Сторінка 3

- Брати (Аркадій і Борис) Стругацькі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Тоді він теж став серйозним і повідомив, що й у нього самого старший кібер час від часу спонтанно зупиняється, але в цьому якраз нема нічого дивного: спека, робота йде на межі технічних норм, і система ще не встигла акомодуватися[7]. Може, вся біда полягає в тому, що в мене тут холодно? Може, вся біда полягає в цьому, я ще не знав. Я власне, сподівався з'ясувати це у Вадика. Тоді Вадик викликав головату Нінон з ЕР-8, ми обміркували цю можливість утрьох, нічого не придумали, і головата Нінон порадила мені зв'язатися з головним кіберінженером бази, який уже зуби з'їв саме на цих будівельних системах, мало ж не творець їхній. Ну, це я й сам знав, однак мені зовсім не всміхалося лізти до головного за консультацією вже на третій день самостійної роботи, до того ж не маючи за душею жодної, буквально жодної путньої ідеї.

Словом, сів я за свій пульт, розгорнув програму і почав її вилизувати — команду за командою, групу за групою, поле за полем. Слід сказати, що ніяких дефектів я не виявив. За ту частину програми, котру складав я сам, я й раніше міг ручатися головою, а тепер ладен був відповідати ще й добрим ім'ям на додачу. Зі стандартними полями справи просувалися гірше. Чимало з них знайомі мені були дуже погано, і якщо б я взявся кожне таке стандартне поле контролювати заново, то обов'язково зірвав би графік робіт. Тож я зважився на компроміс. Я тимчасово виключив із програми всі поля, які поки що не були потрібні, спростив програму до гранично можливої межі, ввів її в систему керування і вже поклав було палець на пускову клавішу, як раптом до мене дійшло, що вже протягом деякого часу я знову щось чую — щось страшенно дивне, украй недоладне і неймовірно знайоме.

Плакала дитина. Десь далеко, на іншому кінці корабля, за багатьма дверима відчайдушно плакало, надриваючись та захлинаючись, якесь дитинятко. Маленьке, зовсім маленьке. Рочок, напевно. Я повільно підняв руки і притис долоні до вух. Плач урвався. Не опускаючи рук, я підвівся. Точніше сказати, я виявив, що вже якийсь час стою на ногах, затискаючи вуха, що сорочка моя прилипла до спини і що щелепа моя відвисла. Я закрив рота й обережно відвів долоні від вух. Плачу не було. Стояла звичайна клята тиша, тільки дзижчала в невидимому кутку муха, заплутавшись у павутинні. Я витяг із кишені носовичок, неквапно розгорнув його і ретельно втер чоло, щоки та шию. Після цього, так само неквапно складаючи носовичок, я пройшовся перед пультом. Думок у мене не було ніяких. Я постукав кісточками пальців по кожуху обчислювача і кахикнув. Усе було в нормі, я чув. Я ступив крок назад до крісла, і тут дитиня заплакало знову.

Не знаю, скільки часу я стояв стовпом і слухав. Найстрашнішим було те, що я чув його дуже чітко. Я навіть усвідомлював, що це не беззмістовне нявчання новонародженого і не ображене ревіння чотири-п'ятирічного карапуза, — верещало та захлиналося немовля, яке ще не вміло ходити і розмовляти, але вже й не грудне. У мене племінник такий є — рік із хвостиком…

Оглушливо загримів дзвінок радіовиклику, і в мене від несподіванки мало серце не вистрибнуло. Притримуючись за пульт, я підібрався до рації і ввімкнув прийом. А дитя все плакало.

— Ну, як там у тебе справи? — поцікавився Вадик.

— Ніяк, — сказав я.

— Нічого не придумав?

— Нічого, — відповів я. Я спіймав себе на тому, що прикриваю мікрофон рукою.

— Щось тебе погано чути, — зауважив Вадик. — То що ти думаєш робити?

— Як-небудь, — пробурмотів я, погано тямлячи, що кажу. Дитя продовжувало плакати. Тепер воно плакало тихіше, але так само виразно.

— Що це ти, Стасю? — стурбовано промовив Вадик. — Я тебе розбудив, чи що?

Понад усе мені кортіло сказати: "Слухай-но, Вадько, в мене тут постійно плаче якесь дитя. Що мені робити?" Однак мені вистачило розуму збагнути, як це може бути сприйнято. Тож я відкашлявся і сказав:

— Ти знаєш, я зв'яжуся з тобою через годинку. Тут у мене дещо накльовується, але я ще не зовсім упевнений…

— Гара-а-а-азд, — спантеличено протягнув Вадик і від'єднався.

Я ще трохи постояв біля рації, а потім повернувся до свого пульта.

Дитя кілька разів схлипнуло і затихло. А Том знову стояв. Знову ця зіпсована скриня зупинилася. І Джек із Рексом також стояли. Я щосили тицьнув пальцем у клавішу контрольного виклику. Жодного ефекту. Мені захотілося самому заплакати, але тут я зміркував, що система вимкнена. Я ж сам її і вимкнув дві години тому, коли взявся за програму. Ну й працівник із мене зараз! Може, сповістити базу і попросити приготувати заміну? Але ж прикро як, чорт забирай… Я спіймав себе на тому, що у страшенному напруженні чекаю, коли все це почнеться знову. І я зрозумів, що коли залишуся тут, у рубці, то буду прислухатись і прислухатись, нічого не зможу робити, тільки прислухатися, і я, звичайно, почую, я тут таке почую!..

Я рішуче ввімкнув профілактику, витяг зі стелажа футляр з інструментами і майже бігцем кинувся геть із рубки. Я намагався тримати себе в руках і з дохою цього разу впорався досить швидко. Крижане повітря, обпаливши обличчя, підтягнуло мене ще більше. Хрускаючи підборами по піску, я, не озираючись, рушив до будівельного майданчика, прямісінько до Тома. Навсібіч я також не озирався. Айсберги, тумани, океани — все це мене віднині не цікавило. Я беріг квіти власної селезінки для виконання своїх безпосередніх обов'язків. Не так вже й багато в мене цих квітів зоставалося, а обов'язків було стільки ж, скільки раніше, а можливо, навіть більше.

Насамперед я перевірив Томові рефлекси. Виявилося, що вони в чудовому стані. "Відмінно!" — промовив я вголос, дістав із футляра скальпель і одним рухом, як на екзаменах, розітнув Томові задню черепну коробку.

Я працював захоплено, навіть якось несамовито, швидко, точно, обачно, немов машина. Можу сказати одне: ніколи в житті я так не працював. Мерзли пальці, мерзло обличчя, дихати доводилося не як вийде, а з розумом, щоб іній не осідав на операційному полі, але я й думати не хотів про те, щоби загнати кіберів у корабельну майстерню. Мені дедалі легшало і легшало, нічого зайвого я більше не чув, я вже забув про те, що можу почути щось неналежне, і двічі збігав у корабель по змінні вузли для Томової координаційної системи. "Ти в мене будеш як новенький, — примовляв я. — Ти в мене більше від роботи не тікатимеш. Я тебе, старенького мого, вилікую, на ноги поставлю, в люди виведу. Хочеш, певно, в люди вийти? Ще б пак! У людях добре, в людях тебе любитимуть, плекатимуть, пеститимуть. Та що ж я тобі скажу? Куди тобі в люди з таким блоком аксіоматики[8]? З таким блоком аксіоматики тебе не те що в люди — в цирк не візьмуть. Ти з таким блоком аксіоматики все піддаватимеш сумніву, замислюватися почнеш, навчишся багатозначно длубатися в носі. Чи варто, мовляв? Та навіщо все це потрібно? Для чого всі ці посадочні смуги, фундаменти? А зараз я тебе, голубчику…"

— Шуро… — простогнав зовсім поруч хрипкий жіночий голос. — Де ти, Шуро… Боляче…

Я завмер. Я лежав у череві Тома, стиснутий з усіх сторін колосальними горбками його робочих м'язів, лише мої ноги стирчали назовні, і мені раптом стало неймовірно страшно, як у найжахливішому сні. Я навіть не знаю, як стримався, щоби не зарепетувати і не затріпатись в істериці. Можливо, я на якийсь час знепритомнів, бо довго нічого не чув і нічого не тямив, а тільки витріщав очі на осяяну зеленуватим світлом поверхню оголеного нервового валу перед своїм обличчям.

— Що сталося? Де ти? Я нічого не бачу, Шуро… — хрипіла жінка, корчачись від нестерпного болю. — Тут хтось є… Та відгукнися ж, Шуро! Як боляче! Поможи мені, я нічого не бачу!..

Вона хрипіла і плакала, і повторювала знов і знов одне й те саме, і мені вже ввижалося, що я бачу її спотворене обличчя, залите смертним потом, і в її хрипі було вже не тільки благання, не тільки біль, у ньому були лють, вимога, наказ. Я майже фізично відчув, як крижані чіпкі пальці тягнуться до мого мозку, щоб учепитися, стиснути його і згасити. Вже наполовину знепритомнівши, до судоми стискаючи зуби, я намацав лівою рукою пневматичний клапан і щосили натиснув на нього. З диким виючим ревом вирвався назовні стиснутий аргон, а я все тиснув і тиснув на клапан, змітаючи, розбиваючи на порох, знищуючи хрипкий голос у своєму мозку, я відчував, що глухну, і це відчуття давало мені невимовну полегкість.

Потім виявилося, що я стою поруч із Томом, холод пропікає мене до кісток, а я хукаю на застиглі пальці і повторюю, блаженно усміхаючись: "Звукова завіса, зрозуміло? Звукова завіса…" Том стояв, сильно похилившись на правий бік, а світ навколо мене був захований величезною нерухомою хмарою інею і замерзлих піщинок. Мерзлякувато ховаючи долоні під пахвами, я обійшов Тома і побачив, що струмінь аргону вибив на краю майданчика чималу яму. Я трохи постояв над цією ямою, все ще повторюючи про звукову завісу, проте відчув, що годі вже повторювати, і здогадався, що стою на морозі без дохи, та згадав, що доху я пожбурив саме на те місце, де зараз яма, і почав пригадувати, чи не було в моїх кишенях чого-небудь істотного, важливого, нічого не згадав, легковажно махнув рукою і нетвердо, підтюпцем побіг до корабля.

У кесоні я передовсім узяв собі нову доху, потім пішов до своєї каюти, кашлянув біля входу, немов попереджаючи, що зараз зайду, зайшов і відразу ж ліг на ліжко лицем до стіни, з головою накрившись дохою. При цьому я чудово розумів, що всі ці мої дії позбавлені найменшого сенсу, що до себе в каюту я рушив із цілком певною метою, проте забув уже, з якою саме, натомість ліг і вкрився, ніби для того, щоби показати комусь: оце і є саме те, по що я сюди прийшов.

Усе-таки, мабуть, це було щось схоже на істерику, і, трохи спам'ятавшись, я тільки потішився, що істерика моя прибрала отаких, зовсім сумирних форм. Загалом мені було зрозуміло, що моя робота тут закінчилася. Та й узагалі в космосі працювати мені, мабуть, більше не доведеться. Це було, звісно, дуже прикро, і — що там казати! — соромно було, що от не витримав, уже на першій практичній справі зірвався, хоча, здавалось би, послали для початку у найспокійніше і найбезпечніше місце. І ще було прикро, що виявився я такою знервованою руїною, і соромно, що колись відчував самовпевнену жалість до Каспара Манукяна, коли той не пройшов за конкурсом проекту "Ковчег" через якесь там підвищене нервове збудження.