Малюк - Сторінка 4

Майбутнє малювалося мені у найчорніших барвах — тихі санаторії, медогляди, процедури, обережні запитання психологів і цілі моря співчуття та жалю, нищівні шквали співчуття та жалю, що звалюються на людину з усіх боків…

Я рвучко відкинув доху і сів. Гаразд, сказав я тиші та порожнечі, ви перемогли. Горбовського з мене не вийшло. Переживемо якось… Отже, так. Сьогодні розповім про все Вандерхузе, і завтра, напевно, мені пришлють заміну. Чорт забирай, а що ж у мене на майданчику коїться! Том демобілізований, графік зламався, ця ідіотська ямища поблизу смуги… Я раптом згадав, навіщо сюди прийшов, висунув шухляду зі столу, знайшов кристалофон із записом іруканських бойових маршів і акуратно підвісив його до мочки правого вуха. Звукова завіса, сказав я собі востаннє. Взявши доху під пахву, я знову вийшов у кесон, кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, щоб Уже цілком заспокоїтись, увімкнув кристал і зробив крок назовні.

Тепер мені було добре. Довкола мене та всередині мене ревіли варварські труби, брязкала бронза, калатали барабани; вкриті оранжевим пилом телемські легіони, важко карбуючи крок, ішли через давнє місто Сетем; палали башти, валилися дахи, і жахітливо, пригнічуючи свідомість ворога, свистіли бойові дракони-стінобитники. Оточений і огороджений цими шумами тисячолітньої давнини, я знову заліз у Томове нутро і тепер без найменших перешкод довів профілактику до кінця.

Джек і Рекс уже зарівнювали яму, а до Томового нутра накачувались останні літри аргону, коли я помітив над пляжем чорну цятку, що стрімко розросталася. Глайдер повертався. Я поглянув на годинник — було без двох хвилин вісімнадцята за місцевим часом. Я витримав. Тепер можна було вимкнути литаври та барабани і заново обдумати питання: чи варто турбувати Вандерхузе, турбувати базу, адже змінника знайти буде не так вже й просто, та й НП все-таки, через це на всій планеті може затриматися робота, набіжать різні там комісії, почнуться контрольні перевірки та переперевірки, діло зупиниться, Вадик ходитиме злий наче дідько, а якщо на додачу уявити собі, як гляне на мене доктор ксенопсихології, член КОМКОНу, спеціальний уповноважений у проекті "Ковчег" Геннадій Комов, нове світило науки, улюблений учень Мбоги, новий супротивник і соратник самого Горбовського… Ні, все це необхідно ретельно обмізкувати. Я дивився на глайдер, що наближався, і думав: усе це треба обмізкувати якнайретельніше. По-перше, в мене ще цілий вечір попереду, а по-друге, в мене є передчуття, що все це ми тимчасово відкладемо. Кінець кінцем, переживання мої стосуються тільки мене одного, а відставка моя стосується вже не тільки мене, а й, можна сказати, всіх. Та й звукова завіса себе чудово проявила. Тож, мабуть, усе-таки відкладемо. Так. Відкладемо…

Усі ці думки відразу вилетіли з моєї голови, щойно я помітив обличчя Майки та Вандерхузе. Комов — той виглядав як завжди і, як завжди, озирався з таким виглядом, ніби все навкруг належить йому персонально, належить давно і вже добряче набридло. А от Майка була бліда просто-таки до синяви, так ніби їй було погано. Вже Комов зістрибнув на пісок і коротко поцікавився в мене, чому я не озивався на радіовиклики (тут його очі ковзнули по кристалофону на моєму вусі, він зневажливо всміхнувся і, не чекаючи відповіді, пройшов у корабель). Вже Вандерхузе поволі виліз із глайдера і підходив до мене, чомусь сумно киваючи, більш ніж будь-коли схожий на хворого верблюда-перестарка. А Майка досі нерухомо сиділа на своєму місці, наїжачившись, сховавши підборіддя у хутряний комір, і очі в неї були якісь скляні, а руді веснянки видавалися чорними.

— Що сталося? — перелякано запитав я.

Вандерхузе зупинився переді мною. Голова його задерлася, нижня щелепа подалася вперед. Він узяв мене за плече і легенько потрусив. У мене всередині похололо, я не знав, що й думати. Він знову труснув мене за плече і сказав:

— Дуже сумна знахідка, Стасю. Ми знайшли загиблий корабель.

Я конвульсивно ковтнув і запитав:

— Наш?

— Так. Наш.

Майка виповзла з глайдера, мляво махнула мені рукою і попрямувала до корабля.

— Багато жертв? — поцікавився я.

— Двоє, — відповів Вандерхузе.

— Хто? — з важким серцем запитав я.

— Поки що не знаємо. Це старий корабель. Аварія сталася багато років тому.

Він узяв мене під руку, і ми разом пішли слідом за Майкою. Мені трохи відлягло від серця. Спочатку я, звичайно, вирішив, що розбився хтось із нашої експедиції. Але все одно…

— Ніколи мені ця планета не подобалася, — вирвалось у мене.

Ми зайшли в кесон, роздяглись, і Вандерхузе почав ретельно обчищати свою доху від присталих реп'яхів і колючок. Я не став його чекати і пішов до Майки. Майка лежала на ліжку, підібгавши ноги, повернувшись обличчям до стіни. Ця поза мені відразу дещо нагадала, і я сказав собі: ану ж бо, спокійніше, без усіляких там шмарклів і співчуттів. Я сів за стіл, побарабанив пальцями і поцікавився найділовішим тоном:

— Слухай, корабель дійсно старий? Вандер каже, що він розбився багато років тому. Це так?

— Так, — не відразу відповіла Майка у стіну.

Я покосився на неї. Гострі котячі кігті проборознили по моїй душі, але я продовжував усе так само діловито:

— Скільки це — багато років? Десять? Двадцять? Нісенітниця якась виходить. Планету ж було відкрито лише два роки тому…

Майка не відповіла. Я знову побарабанив пальцями і сказав уже нижчим тоном, але все ще по-діловому:

— Хоча, звичайно, це могли бути першопрохідники… Які-небудь приватні дослідники… Як я зрозумів, їх там було двоє?

Тут вона раптом підхопилася на ліжку і сіла обличчям до мене, впершись долонями у покривало.

— Двоє! — крикнула вона. — Так! Двоє! Коряжино ти бездушна! Дровиняко!

— Зачекай, — промимрив я спантеличено. — Чого ти…

— Ти чого сюди прийшов? — продовжувала вона майже пошепки. — Ти до роботів своїх іди, із ними й обговорюй, скільки там років минуло, яка нісенітниця виходить, чому їх там двоє, а не троє, не семеро…

— Та стривай, Майко! — сказав я розпачливо. — Я ж зовсім не те хотів…

Вона затулила обличчя руками і нерозбірливо проговорила:

— У них усі кістки переламані… Але вони ще жили… Намагалися щось робити… Слухай, — попросила вона, забравши руки з обличчя, — іди, будь ласка. Я скоро вийду. Скоро.

Я обережно підвівся і вийшов. Мені хотілось її обійняти, сказати що-небудь лагідне, втішне, проте втішати я не вмів. У коридорі мною раптом затрусило. Я зупинився і зачекав, коли це минеться. Оце так деньочок сьогодні! І не розкажеш нікому. Та й не варто, напевно. Я розплющив очі і побачив, що у дверях рубки стоїть Вандерхузе і дивиться на мене.

— Як там Майка? — поцікавився він тихо.

Мабуть, із виразу мого обличчя було помітно — як, бо він сумно кивнув і зник у рубці. А я поплентався на кухню. Просто так, за звичкою. Просто так уже повелося, що відразу після повернення глайдера всі ми сідали обідати. Та сьогодні, видно, все буде по-іншому. Який тут може бути обід… Я накричав на кухаря, бо мені здалося, ніби він перебрехав меню. Насправді він нічого не перебрехав, обід був готовий, смачний обід, як завжди, але сьогодні має бути не як завжди. Майка, напевно, взагалі нічого не їстиме, а треба, щоби поїла. І я замовив для неї кухарю фруктове желе зі збитими вершками — єдині любі їй ласощі, які я знав. Для Комова я вирішив нічого додатково не замовляти, для Вандерхузе, поміркувавши, — так само, але про всяк випадок додав до загальної частини меню кілька склянок вина — раптом комусь закортить підкріпити свої душевні сили… Потім я подався в рубку і всівся за свій пульт.

Хлоп'ята мої працювали як годинник, Майки у рубці не було, а Вандерхузе з Комовим складали нагальну радіограму на базу. Вони сперечалися.

— Це не інформація, Якове, — говорив Комов. — Ви ж краще за мене знаєте: існує певна форма — стан корабля, стан рештків, імовірні причини аварії, знахідки особливого значення… Ну і так далі.

— Так, звичайно, — відповідав Вандерхузе. — Але погодьтеся, ґеннадію, вся ця проформа доцільна тільки для біологічно активних планет. У даній конкретній ситуації…

— Тоді краще взагалі нічого не посилати. Тоді давайте сядем у глайдер, полетимо туди негайно і вже сьогодні складемо повний акт…

Вандерхузе похитав головою.

— Ні, Геннадію, я категорично проти. Такі комісії повинні складатися щонайменше з трьох чоловік. І, окрім того, зараз уже смеркло, тому ми не зможемо ретельно обстежити місцевість… Та й взагалі, такі речі треба робити на свіжу голову, а не після повного робочого дня. Як ви гадаєте, Геннадію?

Комов, стиснувши тонкі губи, легенько постукав кулаком по столі.

— Ох, як це невчасно, — промовив він із прикрістю.

— Такі речі завжди невчасно, — розрадив його Вандерхузе. — Нічого, завтра вранці ми вирушимо туди втрьох…

— Тоді, може, сьогодні взагалі не будемо нічого повідомляти? — перебив його Комов.

— А от на це я не маю права, — заперечив із жалем у голосі Вандерхузе. — Та й навіщо воно нам — не повідомляти?

Комов підвівся і, заклавши руки за спину, подивився на Вандерхузе згори вниз.

— Як ви не розумієте, Якове, — вже з відвертим роздратуванням промовив він. — Корабель старого типу, невідомий корабель, бортжурнал чомусь стертий… Якщо ми пошлемо повідомлення в такому вигляді, — він схопив зі столу аркуш і помахав ним перед обличчям Вандерхузе, — Сидоров вирішить, що ми не хочемо або не здатні самостійно провести експертизу. Для нього це зайвий клопіт — створювати комісію, шукати людей, відбиватися від зацікавлених ледацюг… Ми поставимо себе у смішне і дурне становище. І далі, на що перетвориться наша робота, Якове, якщо сюди заявиться юрба зацікавлених гультіпак?

— Гм, — сказав Вандерхузе. — Тобто, інакше кажучи, ви не хочете скупчення сторонніх на нашій дільниці. Так?

— Саме так, — промовив Комов твердо.

Вандерхузе знизав плечима.

— Ну що ж… — Він подумав трохи, забрав у Комова аркуш і дописав до тексту кілька слів. — А в такому ось вигляді піде? "ЕР-два базі, — скоромовкою прочитав він. — Нагальна. У квадраті сто два виявлено земний корабель типу "Пелікан", що зазнав аварії, реєстраційний номер такий-то, в кораблі останки двох людей, вірогідно чоловіка та жінки, бортжурнал стертий, детальну експертизу… — тут Вандерхузе підвищив голос і значуще підняв палець, — розпочинаємо завтра".