Мандрівні зірки - Сторінка 14

Більш за всіх боїться Лейбка старої баби, що спить у сусідній кімнаті. У старої вже напевне легкий сон і гостре око, яке може бачити крізь стіну так само, як інші бачать крізь окуляри. Тремтячими руками відмикає він шухляду... засовує поволі руку і витягає повну жменю паперових грошей ("Якомога більше паперових грошей",— сказав Гоцмах) і поволі кладе назад ключі разом з касировими штанами на місце, а сам прокрадається на вулицю... Там уже чекає його щирий друг Гоцмах з підводою, і вони їдуть до залізничної станції... А щоб їх не переслідували по теплому сліду, Лейбка надумав ще одну цікаву річ. Він перевдягнеться, а свій одяг покладе на березі річки, нехай думають, що він утопився... Його, напевне, шукатимуть і шукатимуть у річці, та дідька пухлого знайдуть... Тоді сядуть справляти жалобу... плакатимуть, ридатимуть так довго, аж поки, певно, забудуть його... А коли промине, наприклад, років десять чи двадцять,— Лейбка вже буде відомим, уславленим актором, матиме власну трупу і мандруватиме по всіх світах та гратиме в театрі. Тоді він, як на те, приїде до Голенешті теж грати в театрі і через сторонню людину найме таки в свого батька цю стодолу, пустить усіх містечкових до театру без квитків — нехай усі бачать, як він грає! А коли підніметься завіса, він вийде на сцену разом з усією трупою. Всі будуть розкішно вбрані, а він, директор, стоятиме посередині, обсипаний діамантами й самоцвітами, майже, як Щупак... І тільки-но він покажеться на сцені, всі, напевне, одразу впізнають, що це він, Лейбка. Мати, мабуть, знепритомніє, а батько закричить своїм гримким голосом: "Лейбко!" І звідусіль лунатимуть радісні вигуки: "Лейб-ко!"

— Лейбко! Лейбко! Лейбко!...........

Лейбка розплющив очі і побачив, що біля нього в головах стоїть касир.

— Що таке?..

— Як що таке? Чи бачили ви, щоб людина так міцно спала! Його будиш, будиш і ніяк не добудишся. Вставай! Горить!..

— Хто горить? Де горить?..

— На Синагогальній вулиці. Всі вже побігли на пожежу. Одягайся. Уже мало не цілу годину, як дзвонять у всі дзвони. Мені здається, що мертвий міг би прокинутись.

Так дорікав Лейбці касир, якого допіру самого насилу розбудили й наказали, щоб не смів нікуди йти з дому.

Та легко сказати: "Нікуди не йти з дому". Як можна всидіти в хаті, коли недалеко пожежа? І відданий касир разом з Лейбкою вийшли не більш як на хвилинку, тільки глянути, де горить. А вийшовши на вулицю й побачивши, що все небо в заграві, та почувши, як гудуть дзвони, він мимоволі помчав туди, куди бігли цієї ночі всі, крім Лейбки.

Лейбку занесло в інше місце. Він поспішив праворуч, щоб заглянути передусім у хедер, до кантора Ісроела, постукати у вікно, розбудити їх, коли вони ще сплять і не знають, що десь на Синагогальній вулиці зайнялася пожежа.

Перше ніж Лейбка підійшов до канторової хати, він уже побачив здалека, що в заграві яскраво-червоного неба стоїть на порозі канторова дочка Розка, а біля неї якась людина, що, відокремившись від неї, квапливо пішла геть. Лейбка теж прискорив ходу і підійшов до хати кантора Ісроела.

Розділ ЗО ЧАРІВНИЧА НІЧ

Якщо наш герой житиме навіть сто років, він не забуде тієї ночі, коли горіло на Синагогальній вулиці.

У найкращі, ба й найгірші, часи свого дальшого життя, аж по сьогодні, залишаючись на самотині, він з приємністю згадує й переживає знову й знов ту щасливу, гарну, незабутньо-чарівничу ніч, коли, заспаний, побіг глянути, чий то будинок горить на Синагогальній вулиці.

Все небо, скільки око сягало, було наче кров'ю закрашене червоним. Де поділися зірки? Через ту червону барву вони десь сховалися й зникли. З другого краю вулиці долинав віддалений гуркіт. Чути було людський гамір, валування собак і тріскотіння дахів. Вдалині на червонястому тлі відбивалося багато темних постатей, а оповита рожевою хмаркою канторова дочка стояла перед його очима, як прекрасна, зачарована нічна принцеса; ніколи її чорне волосся так не блищало, ніколи її матово-рум'яні щічки так не пломеніли, ніколи її великі, циганські очі не іскрилися так, як тієї ночі. Йому здалося, що вона сама вогонь, ось зніметься в повітря й зникне разом із зірками десь у рожевому просторі цієї чарівної ночі. Він почував, що його вабить до неї все ближче і ближче.

Розка теж упізнала його здалека. Вона оглянулась на всі боки, чи нема нікого з чужих, хто міг би їх побачити. Ні, нікого немає, ніхто їх не бачить. Усі на пожежі. З цілого містечка позбігалися на пожежу.

Вона ступила два кроки йому назустріч, коротко розповіла, як ото прокинулась... Сама в хаті... Всі на пожежі... "Хто горить?"

— Хто горить? Сам не знаю. Мене розбудили й сказали, що почалася пожежа на Синагогальній вулиці, то я побіг просто сюди.

Розка дивиться йому в очі.

— Просто сюди? Чого це сюди?

— Сам не знаю, чого це побіг сюди, бо якби пожежа була навіть не на Синагогальній вулиці, я б однаково побіг просто сюди...

Він замовк. Відчув, що прохопився зайвим словом, і почервонів... Розка не спускала з нього ока. Ах, який він гарний цієї хвилини на тлі пожежі! Як славно пломеніють у нього щоки! А великі щирі очі дивляться на неї так дружньо й любовно, неначебто він її родич, рідний брат.

Схаменувшись, Лейбка пояснює їй, чому він побіг би спершу сюди у таку ніч!.. Та й взагалі, що йому робити на пожежі, чого він там не бачив: як горять хати на Синагогальній вулиці? Нехай горять. Нехай горить уся вулиця, навіть ціле містечко, його це не обходить. Тепер його вже ніщо не зв'язує з Голенешті. Ніщо. Він уже не голенештинський. Ще день, ще два дні...

Він узяв її за руку:

— Ти даси мені руку на знак того, що це між нами залишиться? Тоді я тобі щось скажу.

Лейбка стиснув її ручку своєю великою теплою рукою, як тоді, в театрі. В його голосі бринить смуток, і він каже їй тихо й поважно:

— Я вирушаю звідси далеко.

Вона вп'ялася в нього палкими, циганськими очима:

— Куди?

Куди? Він ще сам не знає гаразд. Але поїде звідси — це така ж правда, як і те, що тепер ніч на землі і небо розкинулось над їхніми головами.

Обоє підносять очі вгору до неба, і Розка почуває, що від цієї новини її пройняв холод. Вона присувається до нього ближче, дивиться на нього і прислухається, як він поважно говорить. Відколи вони знаються, вона ще ніколи не бачила його таким поважним. Здається, що він нараз виріс, став дорослий. Вона питає в нього, і почувається, що голос у неї тремтить:

— Надовго?

— Чи надовго? Не надовго, а назавжди, навіки.

— Навіки? То ми, виходить, уже ніколи не побачимося?

— Ніколи.

Лейбка бачить у відблиску червоного неба, що гарне матове обличчя Розки сполотніло. Він знов бере її за руку, і здається йому, що її тонкі пальці раптом похололи. Йому шкода, що він їде звідси. Але він нічим зарадити не може. Справу вже вирішено. Край! Він зважився звіритись їй у своїй таємниці, своїй святій таємниці — куди він їде, й навіщо їде, і через кого їде... А Розка дивиться йому в очі, слухає його і злегка зітхає.

Лейбка дивиться на неї, немовби кажучи: "Не хочеш? Сумуватимеш? Скажи: сумуватимеш?.."

Розка червоніє: ні. Не те. Зовсім не те! Вона йому тільки заздрить. От, наприклад, він захотів поїхати з дому, то знімається з місця й їде. Ану нехай, наприклад, вона спробує знятись і поїхати. Хіба вона може? А поїхати звідси вона, можливо, теж хотіла б. Дуже хотіла б. Він гадає, що тільки в нього є жалі, прикрощі вдома від батьків? Ого! Якщо порахувати, то в неї, можливо, ті самі жалі, як і в нього, а може, ще більші...

Вона йому розповідає до найменших подробиць геть усе, що пережила цього дня й цього вечора. І розмову, яку вона мала щойно з хрипкою особою, яку прозивають у Голенешті "блазнем". І директорові слова переказує йому. Усе розповіла йому. Геть-чисто все.

Лейбка сам не знає, як це сталося. Він пам'ятає тільки, що вони обоє сиділи на призьбі канторової хати, а маленька її дитяча ручка була в його руці. А він пестив цю маленьку дитячу ручку своєю рукою. Одного разу він підніс її до гарячих губів і поцілував, поцілував її пальчики. А вона не відібрала в нього своєї ручки, тільки перелякано дивилася на нього великими-великими очима, її великі, карі, циганські очі іскріли й мерехтіли при червоному світлі цієї напрочуд чарівної ночі.

Яка сила підкорила їх, посадила так близько, впритул одне біля одного, ці дві юні безневинні істоти? Яка сила змусила їх обох вилити одне перед одним усе, що в них на душі? Яка сила раптом так зблизила їх, неначе вони були здружені бозна-коли?

Не інакше, як дивовижна прихована сила тієї божественної, напрочуд гарної ночі.

То була чарівна ніч.

ЗІРКИ НЕ ПАДАЮТЬ —ЗІРКИ МАНДРУЮТЬ

Те, що, сидячи тієї чарівної ночі удвох перед хатою кантора Ісроела, Розка розповіла Лейбці, було для нього радісною, приємною новиною. її голос бринів у його вухах, як найкраща музика прекрасно-дивовижної божественно-чарівничої ночі. Ах! Яка шкода, що він не знав цього раніше. Тепер він бачив навіч, що то від бога. Тепер видно, що так судилося, щоб вони обоє разом мучились, разом поневірялися в Голенешті, але так само разом визволялися від усіх мук. Щоб обоє разом вирвалися звідси, з цього тісного, осоружного, темного Голенешті. Обоє вони подадуться туди, в той новий, великий ясний світ. О! Там почнеться для обох зовсім нове життя. Нове, світле, осяйне життя. Вони обоє йтимуть одним шляхом. Обоє вчити-муться одного діла. Він — грати, а вона — співати. Обоє уславляться в цілому світі: він — грою в театрі, вона — співом.

Лейбка подає їй руку і закликає в свідки ніч і небо. Оця ніч, оце червоне, полум'яне небо хай будуть свідками, що ніколи, ніколи вони не розлучаться. Вони скріплять це потиском рук, і нехай бог буде свідком, що завжди вони будуть разом, завжди і повік-віки! Щоб не сталося з ними і куди б їх не закинула доля,— вони будуть разом. Завжди і скрізь разом. І навіть тоді, коли вони вже обоє виростуть, стануть дорослі,— і тоді теж ні на крок не відходитимуть одне від одного. Ніколи. Ні в світі! Обоє будуть завжди в одному театрі. Обоє подорожуватимуть по всій земній кулі. А коли вже на те пішло, вони, мабуть, ще приїдуть до Голенешті. Напевно приїдуть сюди, в цьому немає ніякого сумніву. Приїдуть у гості до своїх батьків... У містечку дізнаються враз, позбігаються глянути на сина Бені Рафаловича і дочку кантора Ісроела...