Мандрівні зірки - Сторінка 68

Раптом я почула лункі оплески, і хвиля людських голів заколивалась. Я підвела очі й побачила перед собою блискучий розкішний автомобіль. Наче блискавка, промайнули переді мною спершу ви, потім він, сіли в автомобіль ще з якимсь одним — і, наче чудовий сон, зникли під шум оплесків.

Але в моїй уяві цей момент відбився міцно. Тільки-но заплющу на мить очі, як у пам'яті виринав той чудовий сон, в якому ви були королевою, а він принцом, а я та всі інші люди, що вовтузяться на землі, були вашими підданими, вашими рабами, покірними вашій владі.

Публіка давно вже розійшлася, як і струмина диму від вашого зниклого автомобіля. Лишилися тільки лічені люди. А я все ще стояла зачарована, замріяна, сповнена фантазій, що підхопили мене на свої крильця й посадовили на ваше місце, моя велична королево, разом з цим юним гарним принцом, а я — маленька, самотня, бідна Роза — побачила раптом свій власний тріумф і почула своє власне ім'я поряд з іменем Гриші Стельмаха. І я здригнулася, ціла буря знялася в моїй голові, вогонь запалав у серці, і я сказала собі: "Цей сон повинен здійснитися!.."

Сон цей, як бачите, здійснився, здійснився в найкращий спосіб. Я не тільки удостоїлась такого незаслуженого тріумфу, я досягла ще більшого: юний принц виріс. З вундеркінда він перетворився на великого митця, і цей великий митець тепер мій, цілковито мій!..

Хочете знати, чи я щаслива? Чи задоволена? Ах, люба матусю, не питайте! Я не варта любові, яку дарують мені люди. Я не варта і сотої частки того, що ви, матусю, мені віддали. В моїх грудях лихе серце, душа в мене погана. Я нікого, нікого не люблю! Я роблю тільки те, що мені в цю мить подобається, тільки те, що диктує мені примха. Чуже горе мені пустий звук. Чужа трагедія мені забавка. Нечиста сила оселилася в моєму серці, чортовиння гніздиться в моїй душі. Ніщо не задовольняє мине. Що більше мені дає життя, то більше я вимагаю. Що більше мені щастить, то більше стаю я вередливою. Хвилини, тільки хвилини існують у моєму житті. Високі натхненні хвилини. Це ті хвилини, коли мій принц і мій чародійник стоїть на естраді. Ах, який великий, прекрасний, неземний він тоді! Небесна, божественна краса. Ніхто не може з ним рівнятися, хіба що... Ах, чому він не той, не той, кого ви знаєте?!

Скажіть мені, матусю, що я маю робити, щоб бути задоволеною? Навчіть мене, як знайти своє щастя? І чи знайду я своє щастя в Новому світі, куди тепер їду? І чи взагалі є щастя на світі, і чи не маю я рації, коли кажу про саму себе, що я лихе створіння, зіпсована істота?

Лишаюсь вашою черствою, нерозсудливою, примхливою циганкою.

Роза

Розділ 39

МЕЇР СТЕЛЬМАХ-СВОЄМУ ПРИЯТЕЛЕВІ

Любий, найкращий мій друже!

Я не міг діждатися вашої відповіді й пишу вам знову. Ви не повірите, але в мене є якась настирлива потреба в цьому, якийсь магніт тягне мене до вас, щоб я перед вами розкрив своє серце. Бо, по-перше, ви майже єдиний у світі, хто розуміє мене як слід. Ви ж мені якось сказали, що, коли я міг виховати такого сина, це доказ, що я сам теж не проста людина, як багато хто думає. Ці слова мені глибоко запали в душу. Почути такі слова від такого великого знавця, як ви, дуже приємно. Це ви самі розумієте. А по-друге, я просто люблю з вами вести розмову, бо з вами можна говорити одверто й писати геть про все, що в мене робиться, як рідному братові. Я вже казав, що ви єдина в світі людина, яка вміє тримати язик за зубами. Я знаю, що ви, мов той залізний сейф, і певний, що мої листи ніхто, крім вас, не побачить і не прочитає...

Тепер угадайте, звідки я пишу вам цього листа? З пароплава, мій любий друже, з пароплава пишу вам. Ми їдемо в Америку. "Ми" — це означає: я, Гриша, Роза та ще американець-антрепренер, який, гарантуючи нам певний мінімум прибутку, зобов'язався своїм коштом зробити з нами турне — звичайно, першим класом,— по всій Америці. Мінімум гарантований. Цебто менше за цю суму ми не одержимо, а що буде більше, маємо ділити. Тепер ви розшолопали? Просто кажучи, він нас найняв, або, точніше, закупив на певний час — і край... Належати комусь іншому, любий друже, бути проданим — не дуже приємно, а надто коли я вже битий птах, мене добре провчив той німець, бодай йому лиха година! Але що поробиш? Мінімум такий гарний і спокуса грошей така велика, що хай йому грець. Попервах я й слухати не хотів про якісь мінімуми. Що значить — хтось мене возитиме? А я де? Хіба я сам не знаю цієї роботи? Але американець так напосів на мене, присотався, як кліщ, в одну душу допитуючись, скільки я хочу чистого заробітку і який мій мінімум, найменша сума, що може мене задовольнити? Що я міг йому казати? Побачивши, що я вагаюся, американець сказав: "Не треба негайно відповідати. Маєте,— сказав він,— двадцять чотири години на роздум". Подобається вам таке? Він задав мені мороку на цілих двадцять чотири години! Звичайно, я тієї ночі не спав. Підраховував так і сяк, радився з дружиною, побалакав з дітьми. Але що знають діти? Мій синок, як я вже писав вам, до таких справ не причетний. Тобто не думайте, що він не знає, що таке гроші. Він знає дуже добре, що чим більше їх, тим краще, але не втручається. Він покладається цілком на батька, знає, розумієте, що батько не дозволить, щоб його пошили в дурні. Зате вона, Роза, набагато практичніша. Тобто гроші для неї те, що полова, а витрачати, сіяти грішми, розтринькувати готівку вона вміє не гірше за мого сина, а може, ще й переважить його. Але Роза розуміється на справах, має апетит, нівроку, до грошей, і може загнути таку ціну, що аж в очах темніє! Мені це навіть подобається. Кожен повинен знати собі ціну. Я дивуюсь тільки, звідки це все в неї береться? А поговоріть з нею, то вона каже, що це я люблю гроші!..

Одне слово, минуло двадцять чотири години — американець тут як стій. Поголений, акуратний, застебнутий на всі гудзики, чекає, щоб я дав йому відповідь. Я заправив йому таку мінімальну ціну, що, коли б сказати цю суму вам, ви б напевне вважали, що я брешу. Може, гадаєте, він перелякався? Не знаю, чи проминуло півхвилини, а мій хлопчина простягає мені руку й каже: "Ол райт".

Нашою мовою це означає: "У добрий час". Можете собі уявити, як мені після цього запаморочилось. Він мене без ножа зарізав. Хоч би удав, що торгується. Та де там! Одразу ж по руках, і годі! Але я не розгубився і зажадав, щоб цей мінімум був гарантований, тобто щоб він вніс готівку в банк на моє ім'я. Може, гадаєте, він розгубився? Аж ніяк. "Ол райт!" — сказав він знову, підвівся й пішов надіслати телеграму до Нью-Йорка, щоб йому переказали гроші. Отак ми склали угоду.

Ну, потім і кепкувала ж з мене Роза, що я так мало заправив. Чуєте: "У вас,— каже,— невеличкі вимоги. Вам бракує,— каже,— розмаху". Як вам подобається таке зухвальство? Мало того, що я так лютую на американця за мінімум, вона ще ятрить мені рану! Я хотів їй відповісти, що в мене не може бути розмаху — я ж бо не пройшов школи Альберта Щупака... Але я собі подумав — нехай моє переходить. Я не хотів, щоб мій син знав про Щупака і про все, що було колись. Та й справді, чим вона завинила, що Щупак колись водив її, як циган ведмедя, і заробляв на ній гроші? А з другого боку,— що в цьому ганебного? Бідність, як то кажуть, не порок. Я сам теж, не доведи тепер господи, блукав колись без чобіт, поневірявся з своїм Гришею по містах і містечках. За якісь дрібняки він виконував шість пісень та ще одну на додаток, і доводилось при цьому вислуховувати, що в них є там скрипаль на ймення Мойше-Ноях, то він грає молдаванку так, як ніхто в світі не заграє. Ні, мій любий друже, я не соромлюся того, що було колись. Навпаки, коли бог допоміг мені і я можу про все те розповідати, як про давню минувшину,— це для мене честь. Я люблю, коли ми збираємось усією родиною згадувати про минуле,— як ми раділи французькій булочці, а склянка чаю з цукром була для нас святом. А чверть курки ми бачили тільки уві сні, а за одне яблуко чи дві сливи Гриша радо грав найкращу мелодію!

Більш за всіх любить це все слухати Роза. У неї запалюються тоді очі, вона стає вродливішою і теж починає розповідати про колишнє. Вона теж любить розповідати з усіма подробицями про її містечко Голенешті і розповідає так, що можна вмерти від сміху. Вона копіює єврейок з базару або зображає хрипкого кантора й співає різні уривки. Не треба, скажу вам, любий друже, театру. Регіт, що здіймається при цьому, можна почути на третій вулиці. Погано тільки те, що не завжди вона схильна так розважатися. Я вже вам, здається, писав, що вона примхлива дівчина. Як і коли нападе на неї. Часом вона стає весела й жвава, співає, танцює так, що всі в домі разом з нею танцюють. А інколи насувається на неї хмара, вона замикається сама в кімнаті на цілий день. Або раптом як сяде писати листи, то пише й пише — спитайте в неї, кому треба так довго писати? Або раптом прив'яжеться до Гри-ші, щоб він грав на скрипці, хоч тому зовсім не хочеться грати. Але, коли Роза хоче, хіба він відмовить? Навіть якби їй, приміром, заманулось, щоб він серед ночі заграв,— ну хіба ж він відмовив би? Коли заходить кохання — тут нічого не вдієш! Він береться за скрипку, а вона сідає навпроти, спершись обличчям на обидві руки й не спускаючи з нього очей. Гарна вона при цьому, скажу я вам,— янгол небесний! Писана картина! А спробуйте попросити її, щоб заспівала, вона ніколи вам не зробить такої ласки. Навпаки, що більше її просиш, то впертіше відмовлятиметься. Зате як нападе на неї, то вона співає, мов той соловей. Думаєте, може,— арії, концерти? Воронь боже! Якраз циганські, молдаванські чи просто єврейські пісеньки. Почули б ви, як вона співає хусидську пісеньку, слово честі, ви б пішки прийшли сюди. Я знаю, що ви любите єврейські пісні. Отож я вам напишу тут одну хусидську, яку вона співає на веселий мотив. Шкода, що я не знаю нот і мушу переказати самі тільки слова:

Із Хаславича в Любавич *—

В ранній, пізній час,—

Із Любавича в Хаславич —

Пішки йду не раз.

Я ціпок беру і клунок —

Та й плюю на всіх!

Де ще кращий є рятунок Від думок гірких?

Йду до цадика в Любавич,

Поки день не згас.

До святого йду в Хаславич —

І сміюся з вас.

Маю семеро маляток —

Чи до них мені?

А коза — увесь мій статок,

Геть думки сумні!

Йду до цадика в Любавич,

Поки день не згас.

До святого йду в Хаславич І сміюся з вас.

Без покрівлі хата в мене,

Без верха сарай...

Хоч моє життя злиденне,

Геть журба-відчай!

Йду до цадика в Любавич,

Поки день не згас.

До святого йду в Хаславич —

І сміюся з вас.

Дощ періщить у дорозі,

Та вітри гудуть...

Йду до цадика в знемозі —

В серці каламуть.

Вірте мені, любий друже, я проміняю десять концертів, стонадцять симфоній на одну її пісеньку! Чи, наприклад, послухати, як вона співає молитви всіх знаменитих канторів світу, починаючи від Єрухома аж до Квартіна, Карміола й Сироти! Вона може заспівати "За гріхи наші" або "Пригадай, господи" з такими тонкощами і знанням діла, що любо слухати, можна розтанути від насолоди.