Мандрівні зірки - Сторінка 74

Він довго хвилювався, покликав сина на допомогу, аж поки умовив Розу, щоб вона краще сиділа вдома. Він, Меїр Стельмах, уже сам поїде до Даунтауна. Він сам підшукає пристойний готель для її матері і подбає, щоб було, як кажуть в Америці, "ол райт".

І був "ол райт". Будьте певні, Меїр Стельмах добре намучився з канторихою. Щастя, що в нього є приятель, перед яким він може вилити душу хоч би на папері. Меїр Стельмах написав йому листа на трьох аркушах паперу, як звичайно, заповнивши всі сторінки густими рядками й дрібними літерами, поскаржився на велику мороку, прикрості й турботи, що їх зазнав через оту голенештин-ську канториху. Уявіть собі, що він був змушений сам найняти для неї кімнату в бессарабського єврея-різника, познайомити її з усіма близькими сусідками, купити їй свічники, щоб у суботу світити свічки. Лея вимагала, щоб свічники були тільки мідяні, бо відколи хазяйнує, так казала Лея, присягаючись щастям дочки, вона святила свічки тільки у мідяних свічниках. Кидай усі діла й шукай для неї на Іст-Бродвеї * мідяні свічники! Бідолашний Меїр Стельмах добре попотів, поки придбав для неї свічники. Думаєте, це вже все? Довелося ще підшукати для неї синагогу. Улаштував з синагогою, аж тут виявляється, що Лея з великого поспіху залишила свій молитовник у голенештинського палітурника. Знайдіть єврейського книгопродавця й купіть їй молитовника! А скільки він наморочився з її харчами, поки знайшов для неї справжній ресторан! Бо в першому ресторані, куди він її привів, їй запропонували страву, яка зветься "брек-фіш" 1. Вона сказала, що рибу їстиме, але не "брекфіш", бо хто його знає, може, це раки? їй доводять, що це не раки і не риба, а м'ясо і зветься воно не "брекфіш", а "брекфест" — сніданок. Але вона сказала, що нехай воно зветься як завгодно, вона ніколи не їла бридоти, то й сьогодні не їстиме.

Одне слово, Меїр Стельмах набрався з нею чимало лиха, але чого не зробиш заради дитини. По-перше, він не хотів, щоб Роза вешталася з матір'ю в єврейському кварталі — цього ще йому бракувало! А по-друге, він сподівався, що за допомогою канторихи пощастить довести до кінця справу з одруженням і, може, навіть дуже скоро... Правда, перший час він добре намучився з кан-торихою, мало не кров'ю харкав, поки переконав її, щоб вона погодилась на цей шлюб. До чого дійшло, коли він, Стельмах, повинен набиватися з своїм Гришею, навколішках плазувати перед голенештинською канторихою, щоб та дала згоду! Але чого не зробить батько заради дитини? Канториха, бачите, заявила раз і назавжди. Парубок, мовляв, непоганий, нічого не скажеш, і заробляє добре,— хто каже, що ні? Але що з того, коли він, бідолаха, музика, чи бачили таке!.. Бідний Стельмах вмовляв її: дай боже всім друзям таке — його син такий музика, як він рабин... "А що ж він робить,— спитала вона,— святе письмо переписує, чи що?" Стельмах силкувався пояснити їй, що його син — артист. А вона на це: сто разів артист, але якщо грає на скрипці, то він музика. Такий порядний парубійко, добре заробляє, хто каже, що ні? Але нехай господь дасть йому дівчину до пари, як він того заслужив, чи бачили ви таке! А її дочці нехай господь дасть іншого судженого, бо її чоловік, хай йому земля пером, сам не грав на скрипці, і його діди й прадіди на скрипці не грали... Коли кажуть, що це холера, а не жінка, то нема чого дивуватись! Зате, коли Стельмах переконав її і вона пристала на одруження, канториха виявилась неоціненним спільником. Було важко, поки вона погодилась, а потім, побачивши, що хлопець підходить її Розці, канториха напосіла на дочку, причепилася, як кліщ: докіль можна гуляти? В їхній родині ще не траплялося такого, щоб дівчина, крий боже, засиділася в дівках до сивого волосся... Якби її батько, мир йому, дожив, то був би до краю щасливий. Він напевне сказав би, що цей шлюб накреслений на

369

24 Шолом-Алейхем, т. 2

небі... Але коли бог покарав їх і він не дожив мати втіху, то нехай принаймні вона матиме втіху, поки ноги ще носять її грішне тіло, чи бачили ви таке!..

"Одне слово, не буду розводитись, мій любий друже, ми маємо великого бога, і я дякую йому щодня за те, що сюди прибула ця жінка, яка не дає спокою доньці ні на хвилину. Вона так довго битиме в одну точку, аж поки доб'ється. Незабаром я, мабуть, надішлю вам радісну звістку, а може, запрошення, щоб ви приїхали до нас на весілля в Лондон чи, може, навіть ще й сюди, в Нью-Йорк. Ви, сподіваюсь, будете другом і не відмовите. Але — ох! — коли б уже дожити до цього, владико небесний!.."

Цими словами Стельмах закінчив один з найбільших та найзадушевніших листів до свого справжнього друга.

Розділ 49 ПОЗДОРОВЛЯЄМО!

Це вже закон такий на світі, що добра звістка ніколи не прибуває, коли чекаєш на неї, а завжди несподівано.

Меїр Стельмах сидів у себе в готелі за письмовим столом і писав дружині листа. Він скаржився їй на Америку, що так відірвана від усього світу, і на великий гармидер та метушню, які тут завжди панують. Справжній ярмарок! А найбільше скаржився на дітей, в яких справа з одруженням така забарна.

"Що я можу тобі писати, люба дружино,— бідкався Меїр Стельмах.— Справа не посувається. Це дуже забарна хвороба, дуже затяжне ко..."

"Кохання", очевидно, хотів він написати, але йому перешкодили стуком в двері.

— Заходьте! — гукнув Стельмах. Зайшли діти (Гриша й Роза), обоє в спортивному одязі, обоє з сяючими обличчями й блискучими очима:

— Тату, поздоров нас...

У першу хвилину Стельмах побілів як крейда і лишився на місці, наче паралізований. Він ніколи ще не бачив свого Гришу таким щасливим, та й Роза ще ніколи

не мала такого сяючого обличчя, як того ранку. Вони розквітли, наче гарні квіти навесні. Батько не міг ворухнутися з місця. Він тільки дивився то на Гришу, то на Розу: "Невже це сталося?.." Його аж піт пройняв. Він зітхнув, сперся руками на крісло й ледве прошамотів:

— Он як? Вас, кажете, треба поздоровити? Послухайте, чого ж ви мовчите? Чого ж я сиджу, як глиняне опудало? Підійдіть ближче, я вас поздоровлю.

З цими словами він підхопився з місця, обійняв кожного поодинці, почав їх цілувати, це помічаючи зовсім, що в нього сльози на очах.

Син, який сам теж був не менш схвильований, помітив батькові сльози:

— Чого це раптом плач, тату?

— Хіба я плачу? — сказав батько, витираючи вогкі очі,— Хто тобі, дурненький, сказав, що я плачу?

— Ні. Воронь боже. Хіба хто каже, що ви плачете? — сміючись, озвалася Роза.— Ви не плачете, але у вас ллються сльози, як у моєї матері, коли настають тужливі дні посту... Що ж тепер скаже моя мати, коли дізнається про цю радість?.. Гришо! їдьмо до матері...

Батьківське серце Меїра Стельмаха мало не розтануло від насолоди.

— До матері, до матері! — повторив Меїр Стельмах Розині слова, бігаючи по кімнаті, мацаючи кишені й шукаючи не знати чого. Розхвилювавшись, він зовсім забув, що треба про цю радісну звістку телеграфувати дружині в Лондон. Він сів разом з дітьми в їхній автомобіль, і вони втрьох подалися до єврейського кварталу Даунтауна поздоровити канториху Лею.

Канториха Лея того ранку, як завжди вранці, сиділа над молитовником і молилася, коли до її готелю з гуркотом примчав розкішний автомобіль з негром, узутим у білі чоботи з вивернутими халявами.

Відомо, що в Нью-Йорку автомобіль і негр не така 7 вже новина, що викликала б здивування. Але на єврейській вулиці для єврейських дітей, збиточників, це розвага. Є що оглянути, про що поговорити, що погладити. А показати язика чорній людині з білими вивернутими халявами — це ж сам бог звелів. Щастя, що є шофер з величезними окулярами на шапці, який може дати потиличника, інакше шибеники напевне вилізли б на страхітливий віз, що скидається на живого звіра з колесами, і напевне покаталися б трохи по місту,— нехай усі бачать, чорти їх батькові!

Перший вискочив з автомобіля Стельмах-батько. Він хотів зробити добре діло, переказати канторисі радісну звістку і перший її поздоровити. Він вдерся до неї, як вихор:

— Доброго ранку вам, поздоровляю! Знаєте? Ми породичалися!

Стельмах сподівався, що, почувши таку радісну звістку, канториха, напевно, відсуне набік молитовника й не тямитиметься від щастя. Але він дуже помилявся. Вона йому показала рукою на крісло, щоб посидів трохи, а сама повернулась лицем до стіни й далі молилась. Стельмах присів. Також і діти, які, голосно розмовляючи, зайшли слідом за ним, побачивши, що канториха стоїть лицем до стіни, змушені були сісти і заждати, поки вона закінчить молитву. І тільки тоді, вислухавши поздоровлення, вона загнула сторінку в молитовнику та озвалася до дітей:

— Поздоровляю вас, живіть щасливо. Нехай бог дасть, щоб це таки було в добрий і щасливий час. Бо чого живе людина на світі, чи бачили ви таке? Коли господь дає дітей, треба мати від них утіху. Погано лише тому, хто лежить у домовині. Якби він, хай царствує, був тепер тут...

Канториха Лея заховала обличчя в фартусі.

— Мертвим дайте спокій, свахо! — перебив їй мову Стельмах, намагаючись її підбадьорити.— Поговоримо тепер краще про щось радісніше...

Канториха повернулась до нього з почервонілим обличчям і заплаканими очима:

— Радісніше? Кому радісно, а кому сумно, чи бачили ви таке!.. Кому сміх, а кому сльози. Кому серце болить, а кому хочеться піти навприсядки. Як ми кажемо в молитві...

Канториха збиралася завести довгу розмову й утерти сватові носа, як він того заслужив. Але втрутилася дочка, яка була того ранку надзвичайно весела.

— Мамо! Молитви залиш на новий рік. Тепер, коли ти дочекалася, що твоя дочка заручена, а ти ж сама мене до цього підмовляла, навіть змушувала, нам треба ноду-мати, як провести найкраще цей день і сьогоднішній вечір.

— Дитинонько! Чого тут довго розмірковувати? — висловила канториха свою думку.— Треба скликати людей, підписати угоду, розбити тарілки, як ведеться у нас на заручинах у всьому світі, чи бачили ви таке!..

Дуже прикро було бідолашній канторисі вислухати від її доньки, що не треба скликати людей, ні писати угоду, ані бити тарілки — у них уже все домовлено, вони оголосили себе нареченими, і це все.

Здивовано оглядала богомільна мати цю гарну, чудову щасливу парочку і була не цілком задоволена. Таки дуже добре, дуже гарно все, нівроку: вони обоє юні, вродливі, багаті й знамениті.