Мандрівні зірки - Сторінка 71

Я можу 'піти до синагоги, можу ходити до театру, але не ти. Адж завтра,— сказав я,— про це надрукують у всіх газ" тах!" — "Ну, то що? Чому не соромляться Мельба, ЕмС ріх, Карузо та інші? Хіба вони не ходять до церкви, коли настає свято?.." Подобаються вам такі слова? Ніде правди діти, вона має цілковиту рацію, та що з того?..

Одне слово, насилу умовили її накинути вуаль на обличчя, щоб жодна жива душа не побачила її в синагозі... Повірте, любий друже, ми з нею мали багато клопоту. Тепер вона трохи заспокоїлась, але перші дні ми думали, що апоплексію матимемо через неї! І мусили в усьому потурати їй, бо чого не зробиш ради дитини?

Тепер ви хочете, щоб я вам трохи списав країну? Після того, що я раніше написав, можете вже самі уявити, яка це країна. Боюся сказати, але мені здається, що Америка зовсім не Америка, а Палестина. Євреям, здається мені, нема чого скаржитись на Колумба: хто хоче і вміє працювати, той улаштовує собі тут життя. Взагалі музика тут у пошані, я певний, що коли б ви, наприклад, приїхали сюди, то не пошкодували б. Матимете заробітки, шану й почуватимете себе тут як дома. Єврейських газет багато. Для такого, як ви, це просто раювання. Можу сказати, що я тут купаюсь у жаргоні, як риба у воді. Настає вечір, то не знаю, до якого театру піти раніше. Наступного тижня тут почне свої гастролі гість єврейського театру, якийсь Рафалеско з Бухареста, кажуть, що це щось виняткове! Увесь Нью-Йорк ходором ходить.

Коротше кажучи, я, любий друже, дуже задоволений Америкою. От коли б я дочекався ще втіхи... Бо в дітей я ще й досі не бачу кінця-краю їхньому коханню. Скажу вам по щирості — з іншим я б не говорив про це: мені не подобається таке кохання... Одне з двох: або пан, або пропав... Доки може так тривати?.. Тепер є відмовка: вона в жалобі, сирота, батько помер. Вона хоче дати телеграму матері, щоб та приїхала сюди, до Америки, а Роза як учепиться за щось, то нехай каміння падає з неба, а вона не відступиться! Що буде, коли мати справді приїде сюди? Куди ми подінемо канториху з Голенешті? Голова мало не лусне! Єдина надія, може, канториха мені прийде на допомогу і заради неї зробимо заручини, а за одним заходом і обвінчаємо наших дітей...

Пробачте, любий друже, що пишу вам про всі сімейні справи: виллєш усе наболіле на серці перед другом і почуваєш полегкість. Я постарів і посивів від цього роману. Я вам не можу всього описати, але багато хто переконує мене: нехай усе йде так, як іде. Мені кажуть, що я занадто вже нетерплячий, занадто шалений батько! Можливо. Але що маю робити? Отакий я народився. Ніхто вже мене не переробить. Бувайте ж здорові й щасливі і пишіть мені, чи справді таки маєте намір приїхати до Америки? Для мене це було б, сказати по щирості, великим святом! Я мав би з ким наговоритися досхочу. Бо не кожний є справжній друг і не на кожного можна звіритися з тим, з чим я звіряюсь на вас...

Ваш найкращий друг

Меїр Стельмах

Головне забув. Знайомих тут зустрічаєш безліч. Але я остерігаюсь знайомих. Навіть коли я приходжу до єврейського театру, мушу ховатися, насуваю шапку на лоба і зашиваюсь у куточку. Що поробиш? Така вже наша професія!..

Меїр Стельмах

Розділ 44

РАФАЛЕСКО ЗАМИСЛЮЄТЬСЯ

Увес час, поки наш юний герой Рафалеско плив за водою в потоці життя й потемки блукав усе далі й далі, він ніколи не зупинявся, ніколи не здавав собі справу, не питав, що й до чого. Аж поки прибився до берега — до Америки, де його викинуло на острів, що зветься Нью-Йорк. Тут він мало не вперше оглянувся назад і побачив страшенно велику відстань, яку проробив за свої юнацькі роки, починаючи з Голенешті, і той пункт, якого він досяг сьогодні. Оглянувся — і сповнився подиву.

Дивувався він не з того, що пройшов довгу путь, багато страждав і багато чого досяг — кожний з нас, підбиваючи підсумки минулого, бачить, що він проробив чималу путь, багато пережив і багато чого досяг. Ні. Його дивування походило з іншого джерела. Не розумів він, звідки взялося в нього стільки сил, мужності та енергії, щоб зробити таку довгу подорож. Що показала йому ця подорож? Хто він був раніше? Як звався його вчитель? Де була його школа? Рафалеско питав самого себе: хто запалив у ньому перший вогник до мистецтва? Хто перший штовхнув його на сцену? І чий ліхтар світив йому протягом довгої темної ночі його блукання на артистичному шляху?

Довга низка постатей, наскільки він міг пригадати, проходила одна по одній перед його очима: спершу хлопчаки, дітлахи, шкільні товариші, з якими він у хедері грав присмерками в "удавання, щоб учитель не знав... Потім Альберт Щупак з його знаменитою трупою в Го-ленешті, а далі Гоцмах, його перший задушевний друг... За ним директор львівського театру Геця Гецьович, брати Швальб та ще й ще — усе такі особи, від яких, здавалося б, неможливо було що-небудь перейняти. Поодинокі світлі зірки, які коли-не-коли з'являлися на його темному небосхилі, були хіба що суфлер Пеня — "людина з освітою", який до певної міри розкрив йому очі, доктор Ле-віус-Левіафан — львівський меценат, який змалював перед ним нові світи, але, почувши від Гоцмаха слово "гроші", утік з переляку, і великий Зоненталь, який, наче метеор, промайнув перед ним на хвилинку й зразу ж зник... А далі не може він пригадати нікого, нікого.

Сам, одним один, без учителя, без підручників, без абетки, він став тим, чим він є.

Сам, одним один, самотужки розвинувся Лео Рафа-леско,— якщо правда те, що люди пишуть про нього,— нова блискуча зірка на єврейській сцені.

Наш герой зупинився і почав придивлятися до інших великих зірок єврейської сцени в Нью-Йорку, розпитувати: хто ці зірки? Звідки вони родом? Чим були вони колись? І він знову сповнився подиву, почувши про них стільки чудес і стільки дивовижних біографій, що коли б про все це написати, можна було б створити про кожного з них книгу, яка являла б великий інтерес...

Тоді він почав розуміти свою власну життєву біографію. Він довідався, що є на світі школи, де навчаються акторського мистецтва, але таких шкіл у євреїв немає. Що є меценати на світі, які віддають усе своє майно заради мистецтва, але такий меценат ще не народився серед євреїв. Немає в нас школи для єврейських акторів, немає вчителів, немає підручників, годі шукати меценатів, і немає мистецтва. Є в нас театри, актори, є таланти й геніальні артисти, є великі ясні зірки, що світять далеко-далеко навкруги. їхнє світло сягає за межі єврейської сцени аж туди, де сяє мистецтво інших народів. Не раз трапляється, що ділки інших народів, почувши про таку зірку й зацікавившись нею, сходять униз до єврейського театру і так довго упадають навколо цієї зірки, аж поки не переманять її до себе,— а тоді зірка згасає навіки для єврейської сцени. Надто принадна для єврейського актора чи актриси велика сцена, щоб вони могли встояти перед спокусою й спокійно вислуховувати такі компліменти, як-от: "Ваше місце не на єврейській сцені...", "На вас чекає широка поле, велика сцена, світова публіка..."

Велика й невідпорна ця спокуса скрізь, а надто на єврейській сцені. Рідко-рідко коли єврейська зірка не мріє помандрувати на інші небосхили, і рідко коли єврейському акторові всміхається доля, щастить вирватися з вузького маленького єврейського кола та вийти на велику широку арену світового мистецтва.

Наш герой Рафалеско був з тих щасливців, що мають можливість без великих труднощів перейти до одного з найбільших американських театрів Нью-Йорка і зробити велику блискучу кар'єру. І якщо він переміг у цьому випробуванні, якщо подолав спокусу та не ступив на цю путь, то це тільки тому, що в його житті сталися події, які будуть описані у найближчих розділах нашого роману.

Розділ 45

НАШ ГЕРОЙ ХОДИТЬ ЯК У ТУМАНІ

Велика мандрівна артистично-музична комуна "Кламер, Швальб і К°", яка уславилася в Америці "зіркою з Буенос-Айреса" і "ломжинським солов'єм", урочисто готувалась до її останнього й найбільшого тріумфу — до виступу всесвітньовідомої зірки з Бухареста — юного актора Лео Рафалеска.

Наші давні приятелі Нісон Швальб, з одного боку, і містер Нікель, з другого, зробили все можливе, щоб успіх цього дебюту був смертельним ударом для всіх інших єврейських театрів Нью-Йорка, Два тижні поспіль лунали звуки сурм і фанфар в оголошеннях єврейських газет. Там били в барабани й оглушливо афішували юну зірку, яку "королева Кармен Сільва сама своїми руками коронувала, а великий Зоїшнталь, побачивши Рафалеска в ролі Уріеля Акости, плакав, як мала дитина".

То була робота нашого комбінатора Нісона Швальба. А містер Нікель не робив нічого. Засунувши руки в кишені, він походжав собі по "кібецарні" і кожному розповідав, що запросив до себе в театр на першу виставу всіх найповажніших "іудеїв", як-от: Джейкоба Шифа, Луїса Маршала *, Нейтена Біжура та багатьох інших. А на вухо він сказав кільком по секрету, що є гадка, ніби сам губернатор штату Нью-Йорк та ще кілька високопоставлених американців теж будуть сьогодні ввечері у нього в театрі. Але йому хотілося б, щоб про це не розголошували в місті, бо вже й так майже не лишилося жодного квитка в касі. При цьому обличчя йому сяяло, щічки рум'янились, а золоті зуби блищали. Чорта пухлого почували себе будь-коли на Уолл-стріті такими щасливими Рокфеллер, Карнеджі чи Вандербільд, як почував себе в цю мить містер Нікель.

Зате не дуже спокійно почував себе Нісон Швальб. Його геніальна комбінація з шлюбом Генрієтти й Рафа-леска ще не була доведена до кінця. Америка — країна поспіху, бізнесу, сум'яття й шарварку. Весь його вільний час забирала комуна, і йому не було коли розмовляти про це з сестрою. Та й даремна то праця! Вона каже, щоб він не хвилювався, це не його клопіт... Сама ж тільки те й зна, що туалети, портрети і тому подібні дурниці. А хлопець (як Гольцман, було, звав Рафалеска) взагалі останнім часом не подобався Нісонові Швальбу. Відколи вони прибули до Нью-Йорка, він чомусь став не "той"... Чогось він ходить як неприкаяний і десятки разів на день допитується, чи немає листа до нього. Від кого він так чекає листа? І що то за діла в нього з тією комічною особою в червоній ротонді Брайночкою Козак, яка щоразу прибігає на хвилинку і сидить або в нього, або в Генрієтти по три години? Спитати про це в сестри однаково, що запитувати в сліпого цуценяти.