Мантиса

РОМАН

З англійської переклав Павло НАСАДА

Після того, уважно вивчаючи, що таке є я сам, я зміг уявити, що не маю тіла, що немає ані світу, ані місця, де б я перебував, однак ніяк не міг уявити, що саме тому й не існую; навпаки, з того факту, що піддаю сумніву істинність інших об'єктів, зрозуміло й безперечно випливало, що я існую. А коли б перестав мислити, то, дарма що все решта, яке я будь-коли уявляв, було істинним, все ж не залишилося б підстав для висновку про те, що існую. З цього я довідався, що я субстанція, вся сутність, або природа якої полягає в мисленні, субстанція, котра для свого існування не потребує ніякого місця й не залежить від жодної матеріальної речі. Таким чином, моє "я", душа, яка робить мене тим, чим я є, зовсім відмінна від тіла і її легше пізнати, ніж тіло; і навіть якби його зовсім не було, вона б і надалі залишалася тим, чим вона є.

Рене Декарт, Роздуми про метод

СІЛЬВІЯ: А зараз про серйозне. Зорі віщують, що я вийду заміж за вельможу і ніяк не менше.

ДОРАНТЕ: Якщо б то був я, то почувся б у небезпеці й утік зі страху, що твій гороскоп справдиться. Я не вірю в астрологію... але щиро вірю в твоє обличчя.

СІЛЬВІЯ (до себе): Отже ж набрид! (До Доранте): Може, пора припинити? Яке твоє діло, якщо моя доля скидає тебе з рахунку?

ДОРАНТЕ: Але вона ніколи не віщувала, що я не закохаюся в тебе.

СІЛЬВІЯ: Ні, але також ніколи не говорила, що тобі від цього буде добре. І повір мені, це таки правда. Гадаю, ти здатен говорити про щось інше, крім кохання?

ДОРАНТЕ: Одразу, як тільки ти перестанеш викликати його.

СІЛЬВІЯ: Ні, це ж обурливо. Я вже втрачаю терпець. Востаннє кажу: годі мене кохати!

ДОРАНТЕ: Хіба б тебе не було на світі!

Маріво, Гра кохання й випадку

І

Всі їх уявляли молодими, вродливими, цнотливими дівчатами, які віддають перевагу самотності, зазвичай з'являються в різному вбранні, залежно від того, покровительками якого мистецтва чи наук вони є.

Лампрієр, Музи

Світоносна безформна імла... таке відчуття, що вона пливе, мов божество, наче вона всьому початок і кінець... альфа й омега... згусток свідомості над білим мревом і погляд згори вниз; затим по певному часі гострота щастя вщухає,— якесь момотіння й шастання тіней перекреслює враження про безмежний простір і неосяжні володіння, спадає на думку щось набагато дрібніше й непривітне. І вже тут, коли саму сутність пронизує приреченість падіння, бурмотіння переходить у голоси, тіні перетворюються на людські обличчя. Так буває, коли переглядаєш іноземний фільм. Нічого знайомого: мова, місце дії, дійові особи — все чуже. Образи та поняття починають пливти: ось вони зливаються в одне, ось розпадаються на частини, мов амеби в болоті,— вочевидь неймовірно заклопотані, а насправді безцільні в своїй метушні. Ці поєднання форм і відчуттів, напівзнайомі звуки та звукосполучення,— вони знаходять відгук у душі, наче алгебраїчні формули шкільних днів, викарбувані в пам'яті з допомогою старого як світ зубріння, хоча вже давно забулося їхнє застосування та спосіб виведення. Очевидно, йдеться про відчуття, але позбавлені особистого, всього того, що вирізняє особу від особи; й позбавлені часових форм, усього того, що вирізняє теперішнє від минулого й майбутнього.

Ще якусь хвилю це почуття безособовості супроводжується втішним пізнанням своєї величі, підозрою, що якимось чином пощастило дістатися на сам верх. Але й воно брутально розсипається від дотику немилосердного демона дійсності. Наче в умоглядному сальто, зовнішній примус приводить до непоборного висновку, що насправді спина торкається ліжка, і не може бути й мови про величне паріння в стратосфері на перині ямбічних пентаметрів. Ось просто над головою світиться настінна лампа. Непоказна, прямокутна, з білого пластику. Світло. Ніч. Невеличка безлика кімната, блідо-сірі стіни кольору чаїного крила. Вічне забуття... принаймні нічого не відбувається, нічого особливого. Якщо не брати до уваги двох жінок, що пильно дивляться згори вниз.

На ближчому й набагато уважнішому обличчі читається потаємний докір, що призводить до небажаного висновку: чомусь їхня увага прикута до цього місця... скажімо, до "мене". На обличчі розквітла усмішка, жінка нахиляється. В її очах одночасно співчутлива й скептична стурбованість: може, я симулюю?

— Любий?..

Боляче шпигає гнітюча підозра, що я — не просто якесь "я", а "я" чоловічого роду. Ось, мабуть, чому мене враз переповнює почуття нижчості, безпорадності та глупоти. "Свідомість", "я", або ж все-таки "він", видивляються, як вуста жінки опускаються все нижче і нижче, наче парашутист. Затим торкаються його чола. Дотик і запах... це не може бути ані кіно, ані сон. її обличчя зависло прямо над ним. З рожевого отвору чуються пошепки вимовлені слова:

— Любий, ти знаєш, хто я? Здивований, він мовчить.

— Я — Клер1.

Усе одно нічого не ясно.

— Твоя дружина, любий. Пам'ятаєш?

— Дружина?

Невимовно дивно й лячно: дізнатися про вміння говорити тільки завдяки почутим звукам. Карі очі натякають на страхітливу прірву подружньої зради. Він намагається сполучити слова з особою, особу — з самим собою. Нічого не виходить. Зрештою переводить погляд на молодшу жінку, яка стоїть з іншого боку ліжка. Вона теж усміхається, однак її усмішка професійна й байдужа. Ця жінка тримає руки в кишенях, вона уважно спостерігає за тим, що відбувається, і на ній білий лікарський халат. А зараз з її губів теж зриваються слова:

— Ви можете сказати, як вас звати?

Аякже. Ім'я!.. Імені немає. Нічого немає. Ні минулого, ні де, ні звідкіля. Відчуття порожнечі під ногами й майже одразу усвідомлення її неподоланності. Він падає, у відчаї хапається за порожнечу, але ні за що хапатись, нема на що спертися. Він із раптовим жахом шукає очима порятунку в очах жінки у білому. Та підступає ближче:

— Я — ваш лікар. А це — ваша дружина. Будь ласка, погляньте на неї. Ви пам'ятаєте її? Ви бачили її раніше? Вам щось про неї відомо?

Він удивляється. В погляді дружини сподівання, а ще біль і майже роздратування, наче їй відразливі й сама безглуздість розпитування, і його порожні очі. Вочевидь вона нервується і вже втомилась, на ній надто багато фарби,— наче одягла на обличчя маску, щоб стримати зойк. Зрештою, хоче чогось, чого він не може їй дати.

З її губів зриваються імена людей, назви вулиць, місцевостей, незрозумілі слова. Вона повторює їх по кілька разів. Мабуть, деякі з них йому траплялося чути й раніше,— просто як слова; однак він не має найменшого поняття, яке значення вона в них вкладає, і тим паче не розуміє, чому вони повинні бути доказом злочинів, яких він не скоїв. Урешті він хитає головою. Йому хочеться заплющити очі, щоб повернути собі спокій і знову все забути, залишитися наодинці з сонною, порожньою сторінкою забуття. Жінка схиляється все ближче до нього й уважно вдивляється в його риси.

— Любий, будь ласка, спробуй... Добре? Заради мене. — Вона чекає секунду-дві на відповідь і зводить очі: — Боюся, погані його справи.

А тепер і лікарка схиляється над ним. Він відчуває, як її пальці ніжно піднімають йому повіки — це вона розглядає його зіниці. Всміхається йому, наче дитині.

— Ви в шпиталі й можете почувати себе у повній безпеці.

— Це шпиталь?

— Ви ж знаєте, що таке шпиталь?

— Нещасливий випадок?

— Відімкнули струм,— у її майже холодних очах майнуло пожвавлення і відблиск співчутливого гумору. — Але незабаром ми знову ввімкнемо вас.

— Я не пам'ятаю, хто...

— Так, ми розуміємо.

Тут обізвалася друга жінка:

— Майлзе!..

— Які милі?1

— Тебе звати Майлз, любий. Майлз Ґрін.

Перед очима війнула якась примара, наче кажан у сутінках, та не встиг він її роздивитися, як вона розтанула.

— Що зі мною трапилося?

— Нічого, любий. Нічого такого, чого не можна вилікувати.

Він знав — це неправда. І вона розуміє, що він про це здогадується. Але чи не забагато вона знає?

— Хто ви?

— Клер. Твоя дружина.

Вона повторила ім'я, цього разу якось невпевнено, наче вже й сама почала сумніватися у тому, що каже. Він перевів погляд угору. Стеля була дивна, але водночас приємна для ока. Кольору чаїного крила,— так, чаїного, хто ж не знає чайок,— трохи вигнута вгору, викладена плитками у вигляді невеликих рельєфних квадратів, у кожного з яких посередині маленький, обтягнутий сірою тканиною ґудзик. Усе це разом утворює безконечні перевернуті ряди мініатюрних, але досконало впорядкованих кротовин або мурашників. У тиші, що запала на хвилю, вухо вловило нові звуки,— досі він не звертав уваги на цокання годинника. Лікарка знову нахилилася над ліжком:

— Якого кольору в мене очі?

— Темно-карі.

— А волосся?

— Темне.

— Обличчя?

— Бліде. Шкіра гладенька.

— Як ви гадаєте, скільки мені років? Спробуйте вгадати. Він здивовано глянув на неї:

— Двадцять сім. Або вісім.

— Гаразд. — Вона підбадьорливо всміхнулася; затим повела далі допит нейтральним, але жвавим голосом: — А зараз скажіть, хто написав "Хроніку Піквік-ського клубу"?

— Діккенс.

— А "Сон зимової ночі"? Ви не знаєте? Він знову видивився на неї:

— ...літньої ночі.

— Правильно. То хто ж?

— Шекспір.

— Чи можете згадати якусь дійову особу в цій п'єсі?

— Паливода. — Затим додав: — Титанія.

— Чому ви запам'ятали саме цих двох?

— Бог його знає.

— Коли ви востаннє бачили цю п'єсу на сцені?

Він заплющив очі й замислився. Тоді знову розплющив їх і похитав головою.

— Не переймайтеся. А зараз — скільки буде вісім помножити на вісім?

— Шістдесят чотири.

— А тридцять відняти дев'ятнадцять?

— Одинадцять.

— Чудово. Найвища оцінка.

Лікарка випросталася. Він хотів їй сказати, що відповіді прийшли з нізвідки, а загадкова здатність давати правильні відповіді тільки поглибила його нерозуміння. Він зробив був кволу спробу підвестися, та щось його втримало на ліжку;

дуже вже щільно підіткнули йому простирадло; а ще та слабкість і втрата самовлади, як під час нічних жахіть, де бажання руху і сам рух розділяють цілі епохи. Почувався, наче немовля в колисці.

— Лежіть тихо, містере Ґрін. Вам дали заспокійливе.

Його незбагненна тривога зросла. І все ж не можна було не йняти віри цим жвавим темним очам. У них проглядала іронія старої коханки — зараз цілком далека і байдужа, але все ще з печаттю ніжної зацікавленості. Друга жінка торкнулася його плеча, відвойовуючи належну їй частку уваги:

— Нам треба набратися терпіння.