Мантиса - Сторінка 2

Все триватиме кілька днів.

Він неохоче перевів погляд на її обличчя; вимовлене нею "нам" викликало підсвідомий опір:

— Я вас уперше бачу.

Груди жінки здригнулися від стримуваного сміху, її вразили його безглузді слова.

— Боюся, що таки не вперше, любий. Ти мене бачив кожного дня ось уже десять років поспіль. Ми одружені. Маємо дітей. Ти повинен це пам'ятати.

— Нічого я не пам'ятаю.

Жінка зітхнула, ледь схилила голову й знову поглянула на лікарку, яка, як він уже відчув, теж поділяє — хоча хіба помітиш це за її вмінням поводитись у присутності пацієнта — його всезростаюче невдоволення промовистими натяками на його провину чи на моральний імператив. Ця жінка надто палко бажала підтвердити право власності на нього. А перш за все слід самому добре знати, кому ти хочеш належати. Він відчув бажання стати недоторканним; нехай навіть річчю, якою вона ніби володіє. З цим доведеться миритись. Але він аж ніяк не стане прирученою тваринкою, з допомогою якої вона доведе свої права. Найкраще поринути назад у ніщо, в хаос, у сіру тишу з цоканням годинника. Він дозволив повікам опуститися. Й майже відразу знову почув голос лікарки:

— Місіс Ґрін, зараз я б хотіла почати деякі вступні процедури.

— Так, звичайно. — Він помітив, як на обличчі "дружини" з'явилася дурнувата усмішечка, ті зверталася до лікарки поверх ліжка з хворим, як жінка до жінки: — Мені буде приємно знати, що він залишається в таких добрих руках. — Затим: — Ви ж мене відразу сповістите, якщо?..

— Відразу. Не турбуйтесь. Ця початкова стадія втрати орієнтації — зовсім звичайна річ.

Жінка, його нібито дружина, поглянула на нього згори. Досі непереконана, досі з мовчазним докором в очах. Він зрозумів, одначе з роздратуванням, а не зі співчуттям, що та метушиться, не маючи готового рецепту, як поводитись у такій ситуації.

— Майлзе, завтра я знову прийду. — Він нічого не відповів. — Будь ласка, постарайся допомогти лікарці. Все буде добре. Діти скучили за тобою. — Вона востаннє спробувала зворушити його: — Пам'ятаєш Джейн? Тома? Девіда?

В її голосі з'явилося щось схоже на улесливість, отож імена дітей прозвучали радше як несплачені рахунки, як натяки на минулі дорогі примхи. Вона знову зітхнула і дзьобнула його в губи: я почепила цей прапорець, тут моя територія.

Він не проводжає її поглядом, лежить нерухомо, поклавши руки вздовж тіла під простирадлом, і дивиться в стелю. Дві жінки впівголоса розмовляють десь біля дверей. Заспокійливе. Відімкнений струм. Анестезія. Операція. Він ворушить ступнями, торкається руками стегон. Голі. Мацає вище. Голісінький. Двері зачинилися, докторка повертається до нього, простягає руку, натискує кнопку виклику поруч із ліжком і якусь хвилю уважно дивиться на нього.

— Ви повинні постаратися зрозуміти, що для них це теж удар. Люди зазвичай і не підозрюють, наскільки їм важливо, що їх упізнають, уважаючи це доказом свого існування. Вони жахаються, коли трапляється щось схоже на ваш випадок. Розгублюються. Згодні?

— Я зовсім голий.

Вона всміхається, її розсмішило таке нелогічне продовження. Або ж те, що втрата одягу вразила його більше, ніж утрата пам'яті.

— Вам нічого не потрібно. Тут дуже тепло. Щиро кажучи, навіть надто тепло. — Лікарка торкнулася своєї білої туніки: — Під цим у мене нічого немає.

Вони виставляють на термостаті надто високу температуру, ми всі вже не раз скаржилися. Це при тому, що тут немає жодного вікна... А ви знаєте, що таке "термостат?".

— Приблизно.

Він спробував трохи звестись, аби нарешті розглянути кімнату. Вікон тут справді бракувало. Меблів теж майже не було, якщо не рахувати невеличкого столика та стільця в протилежному від ліжка лівому куті. Стіни були вкриті такими опуклими сірими квадратами, що й стеля. Й навіть двері в ногах ліжка виявились оббиті тим самим матеріалом. Тільки долівці дали спокій, намагаючись пом'якшити загальну монотонність: долівку встелили вичовганим килимком тілесно-рожевого кольору. Цей відтінок художники колись називали старою трояндою. Оббиття... м'яке... в'язниця: ніяк не збагнути взаємозв'язку між цими поняттями. Але він пошукав поглядом очі лікарки, й та напевно здогадалася, яких слів йому бракує.

— Задля тиші. Найсучасніший винахід. Звукоізоляція. Як тільки у вас відбудуться зрушення, ми переведемо вас до іншого приміщення.

— Годинник.

— Так,— вона показала рукою. Він висів на стіні за його головою, ближче до лівого кутка. То був абсурдно помпезний швейцарський годинник із зозулею, надмірно орнаментований, зі стилізованим альпійським дахом і невеличким юрмищем загадкових істот, селян, корів, альпійських рогів, едельвейсів і ще бозна-чого, вирізаного на кожному клаптику бурої дерев'яної поверхні. — Його нам залишив попередній пацієнт. Дуже порядний ірландець. Ми вирішили, що з годинником тут буде затишніше.

— Він страховинний.

— Вас він не турбуватиме. Ми від'єднали механізм, що відлічує години. Зозуля більше не кує.

Він не зводив очей з дурного годинника, з хаотичного вигляду, провислих нутрощів — гирьок і ланцюжків. Ця машина таки заважала. Символізувала щось, чого він боявся, хоча й не знав причини; аномалія, неспівмірне нагадування про все, чого не міг згадати.

— Його вилікували?

— Випадок був досить складний...

Він повернув голову і знову подивився на неї знизу вгору: отже, ні?

— Коли вам стане краще, я розповім про нього. Він обміркував почуте.

— Це ж не?..

— Не що?

— Божевільня?

— Ради Бога, ні. Ви в такому ж здоровому глузді, як я. Або й у ще здоровішому.

Зараз, чекаючи відповіді на виклик, вони сиділа край ліжка, згорнувши руки, впівоберта до нього. З нагрудної кишені туніки стирчали два олівці й футляр термометра. Темне волосся було стягнене тугим вузлом на потилиці, ніякої косметики; і все ж в обличчі було щось від класицизму, від середземноморської елегантності. Шкіра була надзвичайно чиста. Блідість її здавалася теплою,— мабуть, у жилах цієї жінки текла італійська кров; хоча манери виказували стовідсоткову англійку, очевидно, гарного виховання, навіть вищого класу, з добрим родоводом. Особливий тип молодої жінки, чиї здібності привели до серйозного фаху, замість марнувати життя у неробстві. Йому спало на гадку, чи, зрештою, вона бува не єврейка, не пагінець однієї з тих поважних сімей, які впродовж тривалого часу поєднували значні статки з ученістю та державною службою; затим йому майнуло інше: з якого це дива щось таке могло йому прийти на гадку? Вона простягла руку й торкнулася його, щоб підбадьорити:

— З вами усе буде гаразд. У нас були набагато гірші випадки.

— Це схоже на повернення у дитинство.

— Я розумію. Лікування може подіяти не відразу. Ми обоє повинні набратися терпіння,— вона усміхнулася. — Якщо так можна сказати. — Тоді відвелася й удруге натисла кнопку дзвінка поряд з узголів'ям, знову сіла на ліжко.

— А що це за шпиталь?

— Центральний,— лікарка уважно подивилася на нього. Він непорозуміло похитав головою. Вона опустила очі, та по якійсь хвилі зиркнула на нього одним зі своїх метких, пронизливих поглядів: — Я тут для того, щоб повернути вам вашу пам'ять. Подумайте. Адже про існування центрального шпиталю всяк знає.

Він понишпорив у пам'яті; й у якийсь дивовижний спосіб зрозумів одночасно дві речі: подібні пошуки — даремна трата часу, буде розумно, якщо він більше не робитиме таких спроб. Коли початковий шок минувся, виявилось, цілковита ізоляція від усього, ким ти був чи міг бути, не є аж таким неприємним: від тебе не сподіваються жодних подвигів, ти вільний од усіх зобов'язань, суть яких забута, хоча вони таки могли існувати. Це вантаж, якого ніхто не бачив, але голові без нього набагато легше. І попри все опіка врівноваженої та знаючої молодої жінки викликала неспокій. У скромному трикутному вирізі туніки було видно ніжну шию.

— Шкода, що я не можу глянути на своє обличчя.

— Я — ваше дзеркало. Поки що.

Він заглянув до нього і не побачив нічого певного.

— Чи не потрапив я в аварію? Вона спохмурніла.

— Боюся, саме так. Вас перетворили були на жабу. — Не одразу, вичитавши щось невловне в її очах, він зрозумів, що, жартуючи, лікарка хоче подолати його надмірну стурбованість власним станом. Він здобувся на кволу усмішку.

— Отак уже краще,— сказала вона.

— Чи відомо вам, як я... ким я був?

— Так.

Він чекав, коли вона відповість повніше, однак жінка мовчки дивилася на нього: ще один тест.

— То ви мені не скажете?

— Це ви самі скажете мені. Незабаром. Кілька секунд він мовчав.

— Гадаю, ви...

— Що?

— Лікуєте психів.

— Тобто — психіатр?

— Саме так.

— Я невропатолог. Аномальне функціонування мозку. Моя спеціальність — мнемологія.

— А що це?

— Як працює пам'ять.

— Або не працює?

— Деколи. Тимчасово.

Волосся в неї було зав'язане на потилиці шарфом — єдиною деталлю одягу, що робила її схожою на звичайну жінку. На краях шарфа рясніли трояндочки й овальне листячко. Чорне на білому.

— Я не знаю, як вас звати.

Сидячи на краю ліжка, вона повернулася до нього і великим пальцем підгорнула ліву вилогу туніки. Там була прищеплена маленька пластикова картка: "Д-р А. ДЕЛЬФІ". Втім, вона одразу ж підвелася, демонструючи своїм виглядом, що ця несуттєва бюрократична деталь, яка стосується її особи, з медициною не має нічого спільного.

— Ну де ж та сестра?

Вона підійшла до дверей і виглянула в коридор; але даремно, знову повернулася до ліжка й утретє натиснула кнопку виклику. Цього разу тримала її довго і вперто. Дивилась у підлогу, зціпивши губи, наче знімала з нього будь-яку провину за такий вияв нетерпіння.

— Як давно я вже тут?

— Кілька сторінок.

— Сторінок?

Вона склала руки на грудях і знову в її уважних очах промайнув натяк на глузування.

— А що.я повинна була сказати?

— Днів.

Лікарка всміхнулася більш відкритою усмішкою.

— От і добре.

— Чому ви сказали "сторінки"?

— Ви втратили свою особистість, містере Ґрін. І ваше сприйняття реальності

— це те, з чого мені доводиться починати. А воно, як бачиться, в добрій формі.

— Це схоже на втрату валізи.

— Як кажуть у таких випадках, краще вже валізу, аніж руки й ноги.

Він утупився в стелю, силкуючись заново охопити минуле, місце, якусь мету.

— Я напевно втікаю від чогось.

— Мабуть.. Для цього тут ми. Щоб допомогти вам докопатися до суті.