Мантиса - Сторінка 16

Одразу ж на ліжку поруч з нею з'являються попільничка з оніксу, золота запальничка, срібний портсигар. Та так несподівано, що дівчина аж сахається. Вона дістає з портсигару сигарету. Схиляючись до неї, він бере запальничку й підносить вогонь. Вона випускає цівку диму, відводить убік руку з сигаретою:

— Дякую.

Затягуючи халатик на грудях, вона умощується сидячи, надійно притримує краї халатика ліктями. Чоловік запобігливо схиляється до неї.

— Щось іще?

Вона несміливо і дещо сумно вдивляється в його обличчя, на якому застигло запитання.

— Зрештою, я не знаю... може, я справді багато хочу? Щиро кажучи, здається, я трішечки короткозора.

— Моя люба дівчинко, треба ж було сказати відразу. Тобі подобається якась конкретна оправа?

Вона затягується димом, відводить погляд у бік дверей, випускає дим, знову сором'язливо дивиться на нього.

— Гадаю, мені краще носити великі круглясті лінзи з блакитним відтінком. У простій золотій оправі. Якщо я не помиляюсь, такі окуляри називають "Джейн Остін".

— Отакі?

Він простягає їй окуляри.

— Чудово. Дуже люб'язно з твого боку,— дівчина надіває їх, поправляє дужки на вухах, дивиться на нього з розгубленою усмішкою.— Так смішно. Всі ці смішні маленькі деталі...

— Нічого, нічого. Щось іще?

— Тільки якщо тобі не важко.

— Прошу.

— Ось тільки цей зелений колір...— вона торкається халатика.— Таке враження, що це не мій стиль.

— Вибирай сама.

— А якщо спробувати темно-червоний? Колір шовковичного соку. Я не впевнена, чи ти пам'ятаєш цей уривок з Пруста... о, як гарно. Чудово. Саме те, чого я хотіла. Дуже вдячна.

— Кави?

— Ні,— дівчина змахує рукою, в якій тримає сигарету.— Гарно й так.

— Це ж не важко. Просто ще кілька рядків.

— Справді? Але все одно не треба, дякую.

Дівчина мовчки палить, розглядаючи свої босі ноги, які не закриває новий халатик. Чоловік сидить на стільці. Нарешті вона підводить голову, невпевнено всміхається:

— Майлзе, мені б не хотілося починати нової суперечки... можна називати тебе Майлзом?

— Будь ласка.

— Хвилину тому ти був настільки люб'язний і висловив припущення, що хоча я насправді не існую, але надалі мені буде дозволено, скажімо... мені здається, ти сказав слово "консультуватись" — у тому, що стосується наших взаємин.

— Саме так. Це те, що ти говорила про певні елементарні свободи... Приймається.

— За винятком... Я справді прошу вибачення, що вимушена повертатися до війни, яку ми погодились припинити, однак усе-таки, мені здається, ти намагаєшся вкласти наше спільне майбутнє у рамки певних законів.

— Не мав ані найменшого наміру. То було звичайне припущення, повністю відкрите для обговорення. Тобі воно не до вподоби?

Дівчина погладжує згинки халата.

— Просто мені подумалося, ти був би набагато переконливішим, якби поставився до того, що вже відбулося досі, як до своєрідної сюрреалістичної преамбули — звичайно, коли хочеш повернутися до нормального розвитку розповіді — до зовсім іншого роду взаємин у набагато реалістичнішому зовнішньому контексті, — вона проводить рукою по тканині халатика на ногах.— Таких взаємин, коли б ми зустрічалися за нормальних обставин, які переросли б у необтяжливу дружбу. Маю на увазі, очевидно, той бік взаємин, який стосується ліжка. Вряди-годи ми б могли ходити в театр. Обговорювати книжки. Відвідувати виставки. Ось які взаємини я маю на увазі.

— Так-так...

— Я просто хотіла запропонувати, щоб після всіх набридлих ліжкових сцен, які відбулись у вифантазуваній тобою преамбулі, ти вдався до більш виваженого тону й зосередився на справді серйозних сучасних проблемах. Наші з тобою культурні корені. Політика. Проблеми на зразок абортів чи насильства на вулицях. Ядерне роззброєння. Екологія. Кити. Білий хліб. Хай там що, аби тільки взаємні зобов'язання не спутали нас по руках і ногах.

— Це що, ледь відчутні нюанси набагато ліберальнішого Angst'y?1

— Саме так.

— А яким тобі бачиться твоє... минуле?

— Гадаю, мені б краще бути... ну, можливо, випускницею університету зі спеціальністю англійська мова. Кембридж? Я могла б уже мати в доробку одну чи дві збірки поезій, не зовсім успішні, з комерційного погляду, однак цілком шановані в деяких колах. Щось такого роду. Можливо, я б могла бути помічником редактора в якомусь літературному журналі.

— Така собі дуже стримана, перебірлива, в моральному плані делікатна людина?

— Якщо тобі не видається, що це надто сильно відгонить самохизуванням. Що надто неймовірно.

— Зовсім ні.

Вона сором'язливо потуплює очі:

— Дякую.

— А як щодо мене?

Дівчина гасить сигарету в попільниці з оніксу:

— Що ж, я уявляю тебе одним з отих удатних бізнесменів із ледь відчутною зацікавленістю мистецтвом. Він не зовсім упевнений, як трактувати мене чи моє оточення, та й взагалі все, що перебуває за межами робочого кабінету. Й грошей. Я гадаю, тут краще пасуватимуть слова "спантеличений, навіть наляканий мною та моєю зарозумілістю і тим набагато інтелектуальнішим світом, у якому я працюю". Розумієш? — вона швиденько додає: — Тільки для того, аби створити реалістичний контраст із оцим усім. Саме так.

— Розумію.

Якусь хвилю вона спостерігає за ним через голубаві лінзи, торкається скуйовдженого волосся, затим знову непомітним рухом щільніше поправляє халатик.

— Майлзе, мені б хотілося сказати тобі одну річ, оскільки ми стали більш відвертими одне з одним. Видається, кілька хвилин тому я була без потреби занадто емоційною і багатомовною. Я справді співчуваю тобі в твоїх проблемах. Зокрема тому, що, як розумію, я — одна з них. Адже знаю, який величезний тиск чинить панівна капіталістична олігархія на сексуальність. І як важко його уникнути,— дівчина піднімає коліна й сидить, повернувши ноги, сховані пурпуровим халатиком, трохи набік. Тоді кидає на чоловіка щирий, але, завдяки окулярам, трохи схожий на совиний, погляд.— Я лише хочу сказати, ти, звичайно, робитимеш те, що тобі до вподоби. Якщо пропоноване мною надто важке для тебе. Можливо, так воно й є.

— Тим не менше можна спробувати.

— Я справді не наполягаю.

— Я гадаю, ти надзвичайно великодушна у своєму ставленні до тієї плутанини, що в мене вийшла.

— Я знаю: треба не тільки брати, але й давати.

— Хоча досі я тільки брав. Дівчина стенає плечима:

— Однак, оскільки з технічного погляду я не існую...

— Ні, ти існуєш. Щойно продемонструвала, що маєш власну волю. В неї на обличчі з'являється гримаса невдоволення.

— Боюся, це важко назвати волею. Хіба що подихом інстинкту.

На кілька хвилин западає мовчанка. Дівчина знову погладжує пурпурову тканину.

— Це справді прекрасний колір. Я люблю такий відтінок пурпурового понад усі інші.

— От і гарно.

Вона витримує паузу, а потім повертається до більш серйозної теми:

— А ще мені не хочеться, щоб ти почувався винним за те... що береш. Я ж не повністю сліпа до біологічних реалій. Мені б дуже не хотілося, щоб ти вважав мене ще однією "синьою панчохою". Твої пестощі досягли мети — ти мав би помітити. Те, що ти мене примусив робити спочатку всупереч моїй волі... щось у мені збудило.

— Я гадаю, це тільки ускладнює все. Я ж бо просто скористався тим, що ти нормальна жінка.

— Я теж повела себе не краще. Ота розповідь про сатира...— невдоволена собою, дівчина затуляє очі долонею.

— Це я тебе спровокував.

— Знаю, але я такого наплела... І це тоді, коли мені слід було б утриматися від розповіді. Я справді сподіваюсь, що ти виріжеш ту частину, якщо коли-будь... ну, ти ж розумієш.

— То була моя провина.

— Для цього завжди потрібні двоє.

— Ти надто сувора до себе.

— Якщо чесно, я так не думаю,— вона знову погладжує тканину халатика, на коліні.— Просто ти мене вкинув одразу на глибину. Сексуально. Я втратила рівновагу. З самої першої сторінки мого існування якимось чином зрозуміла, що я по суті радше нерішуча особа, незважаючи на те що, очевидно, досить приваблива для чоловіків.

— Дуже приваблива.

— Якщо серйозно, то краще нехай буде "досить". Мабуть, не без певного натяку на приховану чуттєвість, але така, яку треба збуджувати дуже поволі і ніжно.

— Розумію.

Вона не підводить очей:

— А ще хочу сказати... гадаю, зрештою була б готова прийняти якийсь компроміс щодо характеру наших стосунків у майбутньому, якщо ти наполягатимеш. Коли ми краще пізнаємо одне одного.

— Маєш на увазі те майбутнє, в якому ти — чванькувата поетеса, а я — тупий ділок?

Вона кидає на нього запитальний погляд, сповнений приголомшеної щирості.

— Прошу тебе, я ж цього не говорила, Майлзе. Зовсім не тупий. Якщо б ти був таким, то я, очевидно... мій персонаж навіть не глянув би у твій бік. Досконалий, по-своєму пристойний чоловік. Просто трохи... обмежений і деформований своїм оточенням і фахом.

— Я не зовсім чітко розумію, який компроміс ти мала на увазі.

— Якщо б ти тільки захотів, щоб вони... ну, коли вже говорити зовсім, зовсім відверто, щоб у кінці в них були набагато відкритіші фізичні стосунки.

— Щоб вони опинилися в ліжку?

— Якщо ти хочеш написати саме так.

— Але вона бачилася мені надто вередливою.

— О, я гадаю, вона довгенько залишатиметься такою. Протягом багатьох розділів. Мабуть, аж до самого кінця.

— До оргазму?

Вона тупить очі, але на обличчі в неї сором'язлива усмішка:

— Ти невиправний.

— Я без поганих намірів.

— Певна, ти спеціально так сказав. Але то пусте.

— Я все одно не розумію, як це може трапитися. Беручи до уваги попередній опис персонажів.

— Це вже твоя парафія.

— Я хочу, щоб вона була і твоєю. Вона потуплює очі:

— Це ж абсурд. Усе одно, що вчити курку нести яйця. В тебе ж напевно набагато більший досвід. Я дуже болісно відчуваю, що маю лише кілька сторінок від народження.

— Нічого. Ти швидко все схоплюєш.

— Не примушуй мене шарітися.

— І не думаю. Так воно і є.

Дівчина замовкає, тоді глипає на нього.

— Ти впевнений?

— Цілком.

Вона гасить недопалок.

— У такому разі те, що мені спало на думку, оцей експромт.... Уявляю собі щось на зразок кризи в стосунках, у тобі наростає відчайдушне бажання, ти хочеш кинути дружину заради мене...

— Яку ще дружину? В її очах подив:

— Мені просто уявлялося, що ти будеш одруженим. Я бачила тебе таким.

— От тобі й маєш.

Дівчина згортає руки на грудях і переводить погляд на двері:

— Зрештою, одного теплого літнього вечора ти приходиш до моєї квартири в районі Найтсбрідж, аби востаннє викласти все, як є: й чому ти мене кохаєш, чому я повинна покохати тебе, і так далі, а я випадково вклалася до ліжка доволі рано і на мені лише коротенька нічна сорочка.— Якусь мить вона вагається, потім смикає себе за полу: — Або оцей халатик.