Мантиса - Сторінка 17

Чи щось подібне. В небі гримить, я не хочу тебе впускати, але ти наполягаєш, і раптом усе доходить до кульмінації, твоя невпевненість перетворюється на гаряче бажання, чоловіча сутність спалахує, не кажучи й слова, ти кидаєшся на мене, зриваєш благу одежину з голих плечей, я верещу й відбиваюся, майже випручуюсь, мені щастить дотягтися до дверей, я вибігаю в садок під потоки дощу, а ти....

— А квартира на першому поверсі?

— Так, звичайно. Це ж очевидно.

— Мене непокоять сусіди, бо коли ти кричатимеш...

— Гаразд, шаленіючи від ненависті, я сичу. Майлзе, я ще не опрацювала всіх деталей.

— Вибачай, що перебив.

— Я ще ніколи цього не робила.

— Вибач.

— На чому я зупинилася?

— Ти за дверима, під зливою....

— Я біжу на галявину перед домом, але ти надто збуджений і дужчий, надто схожий на звіра, хапаєш мене, кидаєш на м'який торф, я викручуюся й звиваюсь, ти брутально береш мене проти моєї волі, у мене течуть сльози, бо твоя досі ув'язнена хіть руйнує мої найглибші принципи,— дівчина переводить подих.— Це я пропоную тільки приблизну схему.

— М'який торф — це гарно. Але от тільки, мені здавалося...

— Що?

— Ти ж перед цим говорила про повільне і ніжне збудження...

Вона кидає на нього зворушливо лагідний і водночас ображений погляд і промовляє тихим голосом, потупивши очі:

— Я — жінка, Майлзе. І нічого не вдієш — я переповнена суперечностей.

— Звичайно. Пробач.

— А ще я пропоную, щоб ти якось підготував цю сцену ґвалтування. Наприклад, міг би зобразити мене, коли я роздягаюся перед твоїм приходом, у момент, коли розглядаю себе оголену в якомусь дзеркалі і потай себе запитую, чи здатна поезія передати всю красу...

— Я обов'язково це запам'ятаю.

— Ти навіть міг би показати, як я з сумом досягаю з полички примірник Ніколя Шорьє.

— Якого Ніколя?

— Вибач. Я чомусь вважала, ніби ти напам'ять знаєш усю класику порнографії.

— Чи міг би я поцікавитися, яким чином за кілька сторінок свого існування тобі пощастило...

— Ой, Майлзе! — дівчина поквапливо гасить усмішку.— Ти ба. Я гадала, ми розмовляємо, не беручи до уваги вигаданий світ тексту.— Вона знову зводить очі.— Тобто, згадай хоча б той випадок, коли я в ролі доктора Дельфі запитала тебе, чому б тобі було просто не підвестися з ліжка й не вийти з кімнати. У реальності на пошуки відповіді ти витратив шість тижнів. Я мусила щось робити, поки чекала. Подумала, мені слід принаймні познайомитися з книжкою, очевидно, найдорожчою тобі. Мені в якості твоєї співробітниці, так би мовите,— додає вона.

— То було дуже добросовісно з твого боку.

— Нічого особливого.

— Здолати усю оту мерзоту.

— Майлзе, я б не могла йти життям без остраху, якби не була добросовісною в своїй роботі. Боюся, так я вже влаштована. Нічого не вдієш. Я люблю долати труднощі.

Майлз уважно дивиться на неї. Дівчина знову потуплює очі, мовби збентежена від того, що довелося так серйозно висловитися про себе.

— Ми полишили себе під дощем у садку. Що далі?

— Гадаю, може виявитися, мені вже давно, протягом кількох останніх розділів не терпілося, щоб ти вчинив щось схоже, але, звичайно, у мене надто складна емоційна натура, аби усвідомити своє бажання. І я плйчу від радості. Нарешті я пережила оргазм.

— Під дощем?

— Якщо ти не вважаєш, що це занадто. Якщо хочеш, хай це буде місячне сяйво. Майлз випростує спину.

— І на цьому все закінчується?

Вона кидає на нього важкий погляд через опуклі лінзи окулярів.

— Майлзе, навряд чи можна закінчувати сучасний роман, натякаючи, ніби одним тільки сексом щось вирішиш.

— Звичайно, ні.

Вона знову погладжує тканину халатика:

— Як на мене, то ця сцена уявляється мені фіналом першої частини трилогії.

— Який же я дурний, що не здогадався раніше!

Вона крутить у пальцях виторочену нитку махрового халатика.

— В другій частині якої, гадаю, я стану цілковитою жертвою моєї досі пригноблюваної чуттєвості. Сучасна Мессаліна, так би мовити. Я знаю, ти запросто можеш упоратися з цією другою частиною.

— Я, напевно, чогось не зрозумів. Хіба усі набридлі сцени в ліжку не повинні лишитися у вступі, який нагадує "Алісу в Країні Чудес"?

— Я щиро сподіваюся, що вони не будуть надокучливими. Звичайно, задоволення від них я не отримую. Я роблю це все з розпачу.

— Від чого ж розпач?

Вона кидає на нього погляд поверх окулярів:

— Ми припускаємо, що я — жінка двадцятого століття, Майлзе. І за визначенням, повинна бути в розпачі.

— А що станеться з моїм героєм?

— Він стане жахливим ревнивцем, почне випивати, його підприємство зазнйє краху. Зрештою, йому доведеться жити на мої нечестиві заробітки. Він виснажиться, не голитиме бороди, стане лише тінню...— дівчина робить паузу, щоб затягнутися димом,— тінню колись удатного імпортера бананів.

— Хто я?!

Вона видихає хмарку диму:

— Такий образ має багато переваг.

— Не маю найменшого бажання бути імпортером бананів.

— Я вважаю, ти будеш дещо безбарвним, без дрібки екзотичного колориту. Правду кажучи, я уявляю, що наша перша зустріч у справжньому світі могла б відбутися на одному з твоїх складів, де дозрівають плоди, десь в Іст-Енді. А наша невимушена, пробна розмова могла б відбутися на тлі безконечних рядів обвислих рослинних пенісів.

— Я не впевнений, чи зможу як слід описати цю сцену.

— Не хотілося б її втрачати,— дівчина робить паузу.— Здається, сценка дуже доречна.

— Доречна?

— Відчуття доречності для мене особливо важливе, Майлзе,— вона посміхається трохи манірно.— Я дуже сподівалася, що ти це вже зрозумів.

Він легенько зітхає.

— А третя частина трилогії?

— Я ще хотіла поговорити трохи детальніше про одну чи дві сцени в другій частині: коли у мені беруть гору надприродні звірячі інстинкти. Одна з тих сцен — за участю двох голландців, торговців автомобілями та з викладачем гельської мови, якого я...

— Гадаю, краще б почути загальний опис. Поки що.

— Гаразд. Добре,— дівчина вигинає руку, в якій тримає сигарету.— Я гадаю, ти помітив, якого елемента бракує в перших двох частинах. Ні?

— Боюся, таки ні.

— Релігії.

— Релігії?

— Гадаю, мені слід піти в черниці. Можна ввести сцени у Ватикані: вони завжди користуються успіхом.

Майлз розгублено дивиться на вичовганий рожевий килимок біля ліжка.

— А я думав, що ти — вкрай перебірлива випускниця Кембриджу.

— В цьому й полягатиме пафос. Коли когось, хто прослухав лекції Лівіса й доктора Штайнера, брутально ґвалтують...

— Якщо ти не заперечуєш, мушу зазначити, що ти аж надто зациклилася на брутальності.

Вона знову опускає окуляри і дивиться на нього поверх скелець:

— Наскільки я розумію, загальноприйнятий той факт, що точна імітація сучасної реальності повинна символічно відображати брутальність класових взаємин у суспільстві, в якому переважає буржуазія.

— Якщо ти ставиш питання таким чином... А хто...?

— Двадцять чотири молоді темношкірі партизани-марксисти в моїй місіонерській оселі в Африці. Знайдеться місце й для твого персонажу. Він може приїхати до Рима на церемонію беатифікації. Зі своїм новим коханням.

— Я думав, кохаю тебе. Вона випускає цівку диму.

— Очевидно, не після того, як я дам обітницю. Бо не буде правдоподібно.

— А звідкіля візьметься та, інша жінка?

— Я говорила не про жінку, Майлзе.

— Що ти цим хочеш сказати...?

— Після шоку, якого ти зазнав, програвши мене Богові, гадаю, найбільш імовірно могла проявитися твоя справжня сексуальна природа.

— Але ж...

— Не кажучи вже про той факт, який точно відомий тобі, що читачі-гомо-сексуалісти зараз становлять тринадцять і вісім десятих відсотка усіх англомовних читачів художньої літератури. Не те, щоб це мало на тебе якийсь вплив, але так уже склалося.

Вона знову тягає за нитку.

— Але з якого дива гомосексуаліст захоче бути присутнім на церемонії беа-тифікації?

— Бо ти не можеш мене забути. Окрім того, я сподіваюся, ти й твій друг із стильною зачіскою вподобаєте це екстравагантне середовище. Запах ладану та риз. Зрештою, могло б непогано вийти, якби на закінчення ти сплутав моє обличчя — звичайно, після моєї смерті — з обличчям статуї Діви Марії у церкві, до якої ходиш.

— То тепер я теж католик?

— Від самого початку: я забула сказати тобі,— дівчина підводить на нього погляд. Ти повинен мати цілісний характер. І почуття гріховності. їх двадцять вісім і три десятих відсотка.

— Католиків?

Вона ствердно киває:

— А ще в мене є цікава ідея для найостаннішої сцени. Я бачу, як ти потай кладеш до підніжжя моєї статуї — або її статуї — невеликий кетяг недостиглих бананів. Гадаю, таке закінчення матиме особливе значення.

— І що збіса це означатиме?

Дівчина з награною зверхністю посміхається йому:

— Не турбуйся. Прискіпливі читачі зрозуміють символіку.

— А чи не буде цей пучок рослинних пенісів дещо блюзнірським за таких обставин?

— Не буде, якщо ти колінькуватимеш зі сльозами на очах.

— А ти не думаєш, що я міг би впустити один банан на паперті церкви?

— Навіщо?

— Коли повертатимуся після жертвоприношення, поковзнусь на банані. Вона глипає на нього й одразу відвертає погляд. Мовчить. Потім тихо, ображеним голосом каже:

— Я хотіла допомогти.

— А я не сміюсь. Очевидно, зламав би хребет, упавши на паперті.

— Я просто намагалася знайти загальну схему, яка б послужила плацдармом для твого таланту. Як я його уявляю,— дівчина знизує плечима, не підводить очей і гасить сигарету.— Та дарма, мені однаково.

Майлз підходить і сідає край ліжка, обличчям до неї.

— Наскільки бачу, тут відкривається багато можливостей.

— Твої слова звучать не надто переконливо.

— Серйозно. Це чудово, як ти кількома рішучими мазками окреслюєш цілий новий світ.

Дівчина вагається, недовірливо глипає на нього і знову схиляє голову.

— Гадаю, ти думаєш, усе це дурниці.

— Зовсім ні. І дуже повчально. Я відчуваю, що зараз знаю тебе вдесятеро краще.

— То був тільки короткий начерк.

— Начерки часто виходять найбільш промовистими. Вона знову дивиться на нього крізь великі блакитні лінзи.

— Я впевнена, що ти, Майлзе, дав би собі раду з цим. Якби справді постарався.

— Одна чи кілька дрібних деталей все ще залишаються для мене таємницею. Чи можна...?

— Будь ласка.

— До прикладу, чому саме двадцять чотири темношкірих партизани?

— Мені це число видалося цілком слушним у даному випадку. Звичайно, я не експерт: тобі самому доведеться помізкувати над цим.

— Стільки ж літер у грецькій абетці.

— Невже? Я й забула,— Майлз уважно дивиться на неї, вона хитає головою: — Вибач, але я не бачу тут нічого спільного.

— Можливо, між цими числами справді немає нічого спільного.

— Якщо відверто, то я не бачу, звідкіля тут може взятися щось спільне.

— А ти бува не думала, яке ім'я дати твоєму емоційно дуже складному жіночому персонажеві?

Вона простягає руку і торкається його зап'ястка:

— Я така рада, що ти згадав про ім'я.