Мантиса - Сторінка 19

Й жахливо марнославні. Більшість іще перебуває повністю в полоні середньовічної омани, ніби вони пишуть свої власні книжки.

— Чесне слово, я не розумію...

— Якщо тобі потрібен сюжет, персонаж, напружена дія, опис,— усі ці старосвітські дурниці з домодерністських часів, то сходи в кінотеатр. Або переглянь комікс. Але не звертайся до серйозного сучасного письменника. Такого, як я.

— Не буду, Майлзе.

Він помічає, що з вузлом краватки щось сталося, й роздратовано розпускає його, щоб почати все спочатку.

— Нашим головним пріоритетом є дискурсивний характер, дискурсивна функція, дискурсивний статус. Метафоричність, ізольованість розповіді, її абсолютна телеологічна самодостатність.

— Так, Майлзе.

— Я розумію, тобі здається, ніби ти глузуєш з мене, але я вважаю твоє ставлення симптоматичним для твоїх сміху вартих застарілих поглядів. Ти справді навіть не можеш сподіватися, що надихнеш на створення чогось вартіснішого, ніж реферат докторської дисертації, якщо в тебе на думці завжди одне і те ж: якомога швидше примусити людину здерти з себе одяг і заплигнути в ліжко. Це абсурд. Усе одно, що думати мовою лука й стріл в епоху нейтронної бомби.— Майлз вивчає її похилену голову.— Я знаю, в душі ти досить нешкідлива істота, й відчуваю певне захоплення тобою. Щиро кажучи, з тебе вийшла.б чудова гейша. Однак ти остаточно втратила відчуття реальності. До твого сьогоднішнього втручання сексуальний компонент був абсолютно клінічним: якщо так можна сказати, він досить уміло був позбавлений усього еротичного.— Майлз відкочує комірець сорочки й трішки міцніше затягає нарешті вив'язаний вузол краватки.— Й за наміром цей компонент носив суто метафізичний характер, принаймні для академічних читачів, єдиних, яких тепер слід брати до уваги. Й ось з'являєшся ти, і уся старанно збалансована структура розсипається на порох, усе повинно бути закатоване до смерті, висміяне, деґрадоване, фальсифіковане на догоду вульгарним смакам масового ринку. Усе пропало. Це неможливо... Краватка в мене рівно зав'язана?

— Так. І мені дуже шкода.

Він знову сідає, щоб узути черевики.

— Послухай, Ерато, я буду цілком відвертим. Давай подивимося фактам у вічі, бо це вже далеко не перший раз, коли в нас із тобою з'являється свого роду проблема пустопорожнього гаяння часу. Я не заперечую. Часом ти стаєш у пригоді, коли йдеться про елементарні аспекти так званої жіночої душі — тією мірою, якою фундаментальний предмет сучасного роману і надалі, на жаль, повинен знаходити опосередковане висвітлення через різноманітні поверхові маски й риштовання, тобто через чоловіків і жінок. Однак я сумніваюся, що ти взагалі будь-коли розуміла творчу душу. Ти схожа на своєрідного редактора. Зрештою шкодуєш, що сама не написала цю трикляту книжку. Але так не буває. Тобто, якщо ти хочеш писати книжки, то щезай і пиши їх сама. Ти запросто даси собі раду. Читацька аудиторія певного роду жіночого чтива зростає в наші дні. "Він упхав свою штуку на чотири літери в мою штучку на п'ять літер" — і таке інше.— Майлз міцно затягає шнурки.— Читай Джонга.

— Швейцарського психолога?

— Пусте. Справа навіть не в ньому. Ти повинна засвоїти це і сприйняти в моєму конкретному випадку. Й усіх нас, хто справді серйозно ставиться до цього. Ніколи тобі не стати кимось більшим, ніж випадковим редактором-консультантом в одній або кількох дуже другорядних сферах.— Майлз підводиться і простягає руку до піджака.— Й ще я повинен зовсім відверто сказати тобі, що навіть і в цьому ти більше не можеш бути дуже надійною. Ти й далі поводишся так, наче світ — це те місце, де приємно жити. Загалом кажучи, кричущих поблажок для поверховості в підході до життя більше не існує. Усі художники останнього часу, які досягли міжнародного визнання й справжнього успіху, продемонстрували, що той успіх безглуздий, темний і абсурдний. Суцільне пекло.

— Навіть за умови міжнародного визнання й справжнього успіху, Майлзе? Він стоїть над її похиленою головою:

— Це зовсім дитяче і дурне зауваження.

— Пробач, Майлзе.

— Ти береш під сумнів щирість деяких трагічних ключових фіґур сучасної культури?

— Ні, Майлзе. Звичайно, ні.

Якусь мить він мовчить, щоб угамувати нерви, затим веде далі ще більш критичним тоном:

— Усе це дуже добре, що ти відпускаєш сумнівні жарти про жіноцтво двадцятого століття, яке буцімто перебуває в розпачі. Однак факт у тому, що ти сама ладна життям накласти, аби лиш залишатися жінкою. Тобі ж дуже подобається бути жінкою. А справжній відчай тобі не розпізнати, навіть якби він звалився з даху прямісінько тобі на голову.

— Майлзе, ну що я вдію з собою!

— Гаразд. Отож будь жінкою і втішайся цим. Але не намагайсь, окрім того, ще й думати. Просто погодься, що так уже випали біологічні карти. У тебе не може бути чоловічих мізків та інтелекту у поєднанні з манією, що ти подруга для усіх. Можливо, це звучить для тебе незрозуміло?

— Ні, Майлзе, якщо вже ти так кажеш.

— Добре,— він одягає піджак.— А зараз я пропоную забути цей нещасливий епізод і потиснути одне одному руки. Після чого я залишу тебе тут. У майбутньому, коли і якщо відчую, що можу потребувати поради, я зателефоную тобі. Будь ласка, без образ, але телефонуватиму я. Крім того, пропоную наступного разу зустрітися в громадському місці. Я запрошу тебе в якийсь східний ресторанчик на обід, ми побалакаємо, вип'ємо трішечки рецини, будемо поводитися як двоє цивілізованих сучасних людей. Якщо в мене вистачить часу, я відвезу тебе в аеропорт і посаджу на літак назад до Греції. Отак воно буде. Добре? — Ерато покірливо киває головою.— І ще одне. Крім того, я вважаю, що буду більш задоволеним, якщо у майбутньому ми працюватимемо на фінансовій основі. Плататиму тобі скромний гонорар за все, що використаю, добре? Я зможу вилучити ці гроші з оподаткованої суми як витрати на дослідження.

Ерато знову киває головою. Майлз простягає до неї руку, яку вона ледь стискає. Він вагається, після чого схиляється, цілує її в маківку й ляскає рукою по плечі.

— Веселіше, старенька. Ти переживеш це. Я був зобов'язаний це сказати.

— Дякую тобі за відвертість.

— Нема за що. Це входить в обслуговування. А тепер чи потребуєш ти ще чогось, перш ніж я піду? Якесь гарненьке вбрання? Журнали? "Жіноча доля"? "Домашнє вогнище"? "Воп>?

— Усе гаразд. Сама дам собі раду.

— Можу викликати для тебе таксі.— Ерато хитає головою.— Ти впевнена? — Кивок голови.— І ніяких важких почуттів? — Вона знову хитає головою. Майлз усміхається майже поблажливо: — Зараз вісімдесяті роки.

— Я знаю.

Він простягає руку й куйовдить її грецьке волосся.

— Ну, чао.

— Чао.

Він рушає до дверей упевненим кроком, усім виглядом демонструючи сподівання нових дій після чудово завершеної ділової оборудки. Mann ist was er isst1, а ще тим, у чому вона одягнена. У Майлза Ґріна світський вигляд — завдяки гарно пошитому костюмові й краватці кольорів його школи; і звичайно ж (зараз 80-і роки двадцятого століття) він зовсім не соромиться того, що знайшов вільний час провести якусь годину в товаристві простої дівчини за викликом (по своїй суті такою вона і є); але зараз, відпочивши, Майлз прямує до більш серйозних справ — на зустріч зі своїм агентом, чи, можливо, на літературну конференцію, або в благословенний спокій свого клубу. Вперше за ввесь час у кімнаті відчувається порядок, здорова реальність.

А втім, це відчуття щезає так само швидко, як і з'являється. На півдорозі до порога жваві кроки завмирають. І причина стає очевидною одразу. Дверей, до яких залишилося кілька метрів, уже немає. Там, де вони щойно були, зараз простягається та ж сама сіра стіна; навіть вішак зник. Майлз кидає погляд через плече у бік ліжка, але заплакана постать так і лишилася сидіти з похиленою головою, очевидно, не знаючи про цю невеличку зміну в навколишньому середовищі. Він знову дивиться на те місце, де раніше були двері; клацає пальцями. Стіна залишається стіною. Майлз повторює жест, і знову марно. Вагається, але врешті рішуче підходить до того місця, де були двері, і обмацує стіну, наче сліпий, адже десь тут мала бути клямка. Він опускає руки, відступає на кілька кроків, майже готовий кинутися на стіну плечем. Натомість простягає руки перед собою: немов обмірюючи поглядом уявні двері. Ще раз клацають пальці, та стіна й цього разу залишається такою, як була,— непорушною, незворушною і без найменшого натяку на вихід. Майлз похмуро розглядає те місце на стіні, де були двері. Зрештою обертається й рвучко підходить до ліжка.

— Ти не повинна була цього робити! Дуже повільно вона підводить голову.

— Авжеж, Майлзе.

— Тут я розпоряджаюся.

— Так, Майлзе.

— Якщо гадаєш, ніби хтось повірить у це бодай на одну мільйонну частку секунди... Я наказую тобі повернути двері на місце.— Замість відповіді Ерато відкидається на подушку.— Ти чула, що я сказав?

— Так, Майлзе. Я дуже тупа, але слух у мене досконалий.

— То виконуй те, що я тобі сказав.

Вона піднімає руки і закладає їх за голову. Поли халатика розходяться. Вона посміхається.

— Ти мені страшенно подобаєшся, коли вдаєш із себе розгніваного.

— Якщо двері через п'ять секунд не повернуться на своє місце, я попереджую тебе: вдамся до фізичної сили.

— Так само, як любий маркіз. Майлз глибоко вдихає повітря:

— Ти поводишся, мов п'ятирічна дитина!

— Аякже. Я ж тільки третьосортна богиня.

Він незворушно дивиться на неї, на її спідню прикушену губу.

— Ти не можеш затримувати мене тут проти моєї волі.

— А ти не можеш вийти з власного мозку.

— Ще й як можу. Це тільки мій метафоричний мозок. Ти верзеш абсолютну нісенітницю. Так само можеш скасувати закони природи або примусити час повернутися назад.

— Я це роблю, Майлзе. Й досить часто. Якщо ти пригадуєш.

І зненацька зникає ввесь його одяг до останньої нитки. Похапцем та інстинктивно він затуляється руками. Вона знову кусає губу.

— Я не збираюся стояти й зносити таку наругу! Вона киває на місце поруч:

— То чому б тобі не підійти й не сісти отут? Майлз відвертається від неї і схрещує руки на грудях:

— Ніколи!

— А твоє бідолашне маленьке знаряддячко? Шкода, що ти не хочеш, щоб я поцілувала його.— Майлз іще похмуріше дивиться у далечінь — або радше настільки далеко, наскільки дозволяють розміри кімнати.