Мантиса - Сторінка 20

Ерато скидає пурпурового халатика й кладе його на край ліжка: — Може, хочеш? Мені він більше не потрібний.

Майлз бере халатик, надто маленький для нього, але йому якось таланить нап'ясти його на себе, загорнути поли і зав'язати пасок. Після цього прямує до стільця, підхоплює його з підлоги, йде до столу в кутку кімнати, рішуче ставить його спинкою до ліжка. Він сідає, згорнувши руки, заклавши ногу на ногу, відвертається у куток оббитої щільною матерією кімнати. Мовчанка. Нарешті озивається через плече:

— Ти можеш забрати в мене одяг, можеш перешкодити мені вийти. Але ти не можеш змінити моїх почуттів.

— Я знаю, дурненький.

— Отож це смішне гайнування часу.

— Хіба що ти сам зміниш свої почуття.

— Ніколи.

— Майлзе!

— Згадуючи твої ж власні слова, для існування потрібно мати деякі елементарні свободи.

Ерато сидить, слідкуючи за ним. Потім несподівано підводиться, зазирає під ліжко й добуває звідти віночок із троянд і мирту. Вона дивиться на стіну, наче там висить дзеркало, кладе на голову віночок, поправляє його, трохи бавиться з зачіскою, підкручуючи один чи два темні кучерики; нарешті, задоволена своєю зовнішністю, озивається до нього:

— Можна, я сяду тобі на коліна, Майлзе?

— Не можна.

— Будь ласка.

— Ні.

— Якщо тобі так більше подобається, то мені буде тільки п'ятнадцять років. Майлз різко розвертається на стільці і вказує на неї пальцем:

— Тримайся від мене подалі!

Але Ерато підходить до нього. Однак, не доходячи до стільця, де він сидить, ладен кинутися на неї, тільки-но вона зробить ще один крок, вона опускається коліньми на витертий рожевий килимок, складає руки на колінах і з смиренним виглядом сідає на п'яти. Кілька секунд він витримує погляд цих очей, але потім відвертається.

— Я дала тобі тільки задум. Усю решту роботи ти проробив сам. Майлз вибухає:

— О Боже, згадати тільки всі ці балачки про пластилін, про пашу та гареми. Ще й Гітлера приплели! — Він кричить: — Знаєш що? Ти найбільша фашистка за всю історію. І не думай, начебто оце твоє колінкування, твої очі вмираючого спанієля можуть бодай на мить ошукати мене.

— Фашисти ненавидять секс, Майлзе. Він криво посміхається:

— Навіть найгірші філософії мають якісь позитивні риси.

— І кохання ненавидять.

— Я вважаю, що в даній ситуації це лайливе слово.

— І ніжність ненавидять.

— Ти така ж ніжна, як бісів кактус.

— І вони ніколи не сміються над собою.

— Я усвідомлюю: руйнування будь-якої віри людини через ефективне кастрування її на все життя — це особливо весела ситуація. Й ти неймовірно стримана, якщо не качаєшся по долівці від сміху. Вибачай, що не можу приєднатися до тебе.

— Усе це тільки тому, що ти зрештою розумієш, що трішечки потребуєш мене?

— Я не потребую тебе. Якщо хтось чогось потребує, то це ти: принизити мене.

— Майлзе...

— Усе, що я тоді сказав, я казав серйозно. Ти зруйнувала мою роботу з самого початку своїми неймовірно банальними, бульварно-сентиментальними ідеями. Я не мав найменшого бажання бути тим, ким був, коли починав роботу. Хотів піти шляхом Джойса і Беккета. А, бач, пішов услід тобі. Кожен жіночий персонаж треба змінювати до невпізнання. То вона повинна зробити це, то те. Раз у раз надимати її до таких розмірів, щоб заповнила собою ввесь кадр. І зрештою це завжди одна й та сама чортяка. Тобто ти. Щоразу ти примушувала мене викидати найкращі частини. Згадай той текст, де в мене було дванадцять різних закінчень — він був досконалий сам по собі. Нікому до мене ще такого не вдавалося. Затим до нього допалась ти, і в мене лишилося тільки три варіанти кінцівки. Зникла сама суть тексту. Змарнована.— Майлз обертає розгніване обличчя до неї. Ерато кусає губи.— А зараз я тобі скажу, де відбуватиметься дія в наступному романі: на горі Афон!

Усмішка ширшає. Майлз відвертається і веде далі звинувальну промову:

— Ти завжди тільки те й робиш, що диктуєш. Я маю не більше впливу, ніж друкарська машинка. Боже, тільки подумати про безконечні сторінки, які списали французи, намагаючись з'ясувати, чи письменник вкладає в текст свою особистість чи ні. Досить побути з тобою десять секунд, аби розв'язати цю проблему раз і назавжди.

— Ти знаєш, що це неправда.

— То чому ж ці двері не можна повернути на місце? Чому хоча б одного разу я не можу створити таке закінчення, яке хочу? Чому останнє слово повинно завжди бути за тобою?

— Майлзе, а зараз саме ти стаєш непослідовним. Допіру говорив мені, що немає жодного зв'язку між автором і текстом. То в чому ж річ?

— Бо я маю право встановлювати відсутність такого зв'язку у тому вигляді, який мені до вподоби.

— Авжеж, я тільки твоя маленька бідолашна подружка без мізків, але, мені здається, твої слова справді не витримують критики.

— Я не маю наміру сперечатися з тобою про справи, для яких тобі бракує смальцю в голові.

Вона дивиться на його зсутулені плечі.

— Я хочу, щоб ми усе продовжили, поки знову станемо друзями. Поки ти дозволиш сісти тобі на коліна й пригорнутися. І поцілувати.

—— О Боже!

— Ти мені дуже дорогий. І я більше не сміятимуся з тебе.

— А завжди смієшся!

— Майлзе, поглянь на мене.

Він дивиться на неї з підозрою; вона не сміється. Але він знову відвертається, немов те, що помітив у її очах, набагато гірше, ніж кпини. Ерато якусь хвилю сидить мовчки, спостерігає за ним, перш ніж заговорити.

— Гаразд, ну ось: двері знову на місці,— каже Ерато.

Майлз рвучко обертає голову; й справді — двері на місці. Вона підводиться, підходить до них і прочиняє.

— Ну ж бо. Підійди і поглянь, що за порогом,— Ерато простягає до нього руку.— Підійди, нічого з тобою не трапиться.

Майлз підходить до прочинених дверей, не звертаючи уваги на простягнену руку; і дивиться за поріг — там чоловік у пурпуровому купальному халатику, вочевидь замалому для нього, поруч — худенька оголена дівчина у віночку, з неодмінним трикутником під животом, далі за ними видно ліжко, годинник із зозулею, і, наче примара, на ньому висить білий хітон, ті самі сірі стіни. Усе як у дзеркалі або як на полотнах Магріта. Ерато киває, підохочуючи його переступити поріг.

— Посміховисько.

Сердитий, Майлз відвертається. Ерато причиняє двері, задумливим поглядом дивиться йому вслід, потім підходить ближче.

— Не будь таким лихим. Ходімо полежимо на ліжку.

— Ні!

— Ми не будемо розмовляти. Просто любитимемося.

— Ніколи на світі!

Вона закладає руки за спину.

— Тоді просто посидимо, як друзі.

— Ми — не друзі. Ми двоє людей, яким випало опинитись в одній тюремній камері. Завдяки твоїй нестерпній жіночій дріб'язковості.

— Я у велетенському боргу перед тобою за те, про що ти мені щойно розповів. А ти не дозволяєш віддячити тобі.

— Спасибі, не треба.

Вже й так смиренний, її голос сповнюється улесливими нотками:

— Я ж знаю, в душі ти хочеш цього, Майлзе.

— Нічого ти не знаєш.

— Я хочу зробити для тебе те, що критські жінки запропонували своїм чоловікам, коли ті повернулися після облоги Трої. Щоб показати, як сильно вони сумували за ними. Це було в первісному тексті, але в усіх копіях, що дійшли до нас, у цьому місці пропуски.

— Ти нестерпна.

— Це щось дуже безсоромне...

— Я категорично заявляю, що мене не цікавлять сексуальні збочення древнього Криту.

— Я добре знаю, що насправді це не так,— Ерато робить невеличку паузу.— Інакше ти б так не боявся подивитись мені в обличчя.

Він рвучко обертається: — Зовсім я не бо...

Кулачок у неї зовсім маленький. Але правий аперкот вона наносить аж від самої талії, і не тільки з енергією молодої жінки, яка, дарма що невеличка, очевидно пишається загальною фізичною вправністю, але, що більш дивно, з професійною виваженістю, точнісінько під щелепу. Можна було б навіть запідозрити, що це не вперше вона наносить цей удар. Звичайно, цей удар досягає ефекту завдяки своїй несподіваності, наче блискавка з чистого неба, яка, як кажуть, була улюбленим різновидом керованої ракетної зброї небесного батечка. Удар явно аж відкидає назад голову містера Майлза Ґріна. З роззявленим ротом, із затуманеним поглядом він поволі осідає на коліна, якусь мить ще намагається відновити рівновагу і звестись, але зрештою з допомогою дуже хвацького удару привабливо вигнутою оголеною ногою падає горілиць на рожевий килимок і лежить непорушно.

III

Причина, чому багато людей переконані, нібито важко довести існування Бога й усвідомити сутність душі, полягає в тому, що вони ніколи не піднімаються розумом понад те, що можна пізнати з допомогою відчуттів, й настільки звикли розглядати все на світі тільки за умови, аби воно піддалось уяві,— а такий спосіб мислення може застосовуватися тільки до матеріальних об'єктів; усе те, чого уявити неможливо, здається їм незрозумілим і непізнаваним. Це виявляється також у тому, що навіть філософи у своїх ученнях дотримують максими: мовляв, ніщо не може з 'явитись у свідомості, перед тим не пройшовши через відчуття. Втім, зрозуміло, ідея Бога через відчуття ніколи не виявляється. Мені здається, ті, хто намагаються скористатися своєю уявою й зрозуміти цю ідею, поводяться саме так, наче б вони намагаються скористатись очима, аби почути звуки чи відчути запахи...

Рене Декарт. Роздуми про метод

Донька Мнемозини розглядає свою розпростерту горілиць жертву, й досі притискаючи до губів стиснуті кулачки. Через кілька секунд — а точніше через десять (якщо в таких обставинах хтось би став їх рахувати) —— вона переступає через тіло, поспішно підходить до ліжка й натискає на кнопку дзвінка. З боксера, яким була так недовго, вона — тільки-но її палець торкається пластикової кнопки дзвінка — миттєво перетворюється на доктора Дельфі. Білий халат, кишенька з олівцями та ручками, пластикова картка з прізвищем, волосся, зібране в тугий вузол акуратним чорно-білим шарфиком (трояндово-миртовий віночок зник так само, як і хітон, що перед тим висів на годиннику),— усі найменші деталі відновлено. Повернулася й попередня холодна рішучість у її погляді. Більше в ньому немає ні ніжності, ані жартівливості.

І зараз, після повторної метаморфози, вона повертається до розпростертого на долівці чоловіка і опускається навколішки. Наче лікар на рингу, бере його за зап'ясток, намацуючи пульс. Потім нахиляється над його обличчям — він звалився з ніг на спину — і зовсім по-лікарськи піднімає одне повіко.