Мантиса - Сторінка 24

Нарешті доктор Дельфі відвертає голову, хоча тіла залишаються міцно притуленими одне до одного, й вимовляє більш доладно:

— Я думала, він уже зупинився.

— Знаю.

— О Майлзе, мені здавалося, минула ціла вічність.

— Я знаю... Слово честі, я не мав на увазі жодного...

— Я знаю, любий. Я сама винна.

— Я теж повів себе не найкращим чином.

— Ні, ти ні.

— Люба!

— О любий!

— Я кохаю тебе!

— Я теж!

— Ради Бога, нехай зникнуть двері.

Вона повертає голову і дивиться на двері. Двері зникають, а вони знову цілуються й падають, наче підкошені, на килимок.

— О мій бідненький янголику, поглянь-но, який великий... ні, постривай, не-хай-но я, бо ти повідриваєш ґудзики.

Настає тиша.

— О мій любий, мій любий...

— Ти наче звір, мені подобається, коли ти...

Знову тихо. Але зараз щось інше, зовсім дивне починає відбуватися, хоча пара на вичовганому рожевому килимі надто зайнята собою, щоб помічати щось навколо. Якась потаємна мряка поволі поглинає сірі, оббиті сукном стіни. Невдовзі стає помітно, що вони дуже стрімко і в незрозумілий спосіб втрачають структуру і матеріальність, усю твердість. Там, де щойно була тканина та оббивка, клубочиться туман у присмерку; і в цій імлі, чи поза нею, з'являються сюрреалістичні форми, рух, наче тіні на обмороженій шибці; або мов похмурі океанські глибини, які видно в ілюмінатор батискафа.

— Ой, це так гарно. Зроби так ще раз. Знову тиша.

— О Майлзе, мені здається, я вмираю... Знову тихо, але вже недовго:

— Ні, не зупиняйся, не треба...

Якщо б очі в них були розплющені, вони б помітили, що зрадливі стіни змінилися ще більше й стали зовсім прозорими, мов скло, непроникне тільки для звуків. І, о жахіття, з усіх боків ця кімната перетворюється на скляну коробку чи довгасту теплицю, в якій запанувала б темрява, якби не тьмяне світло ззовні. А до скла туляться потрощені фаланги хворих та тих, що їх доглядають: пацієнти в лікарняних халатах, медсестри і медбрати, санітарки, носії, лікарі й інші спеціалісти, вони з усіх боків, крім одного, щільно обступають стіни, перші ряди впираються прямісінько в скло,— обличчя-примари за прозорими стінками акваріуму. І вони спостерігають з сумною мовчазною хіттю в очах,— так убогі спостерігають за багатими чи голодні за ситими крізь вікна ресторану. Єдиною інтимною і недоторканною річчю залишається слово. Хоча в кімнаті слова зараз не звучать,— лише поодинокі фрагменти абетки.

Ззовні, на відстані ярду від того місця, де раніше були двері, видно невблаганну й грізну постать старшої сестри, на обличчі якої не прочитаєш ні голоду, ні хоті, а тільки свого роду психологічний замінник крохмалю з її уніформи. З усіх боків зімкнені ряди облич; тільки навколо неї порожнеча: так краплина антисептичного розчину в чашці з культурою бактерій припиняє розмноження та ізолює мікроорганізми. Інші не такі загіпнотизовані виставою. Вдивляються з палаючою інтенсивністю. Тільки один раз одриваються від дійства, щоб кинути грізний розлючений погляд на стіни німих облич праворуч, ліворуч і навпроти себе. Такий погляд міг би кинути скупий власник театру на глядацький зал чи власниця борделю на своїх нічних клієнтів. Вона бачить, що наводить жах; але вона може тільки бачити, а не відчувати.

Все скінчено: знепритомніла пара лежить непорушно, несвідомо відтворюючи позицію першого клінічного спарювання; пацієнт горілиць, докторка на ньому, її голова спочиває у нього на плечі; однак зараз вони тримаються за руки, ніжно сплівши пальці. Мовчазна аудиторія ще кілька хвиль спостерігає за ними, але несподівано, наче знуджена припиненням дії, відвертається, човгає ногами і перетворюється на розмиті тіні. Тільки старша сестра стоїть непорушно. Вона згортає пишні руки й далі вдивляється,— слабші душі можуть забиратись, але вона, о, вона ніколи не знехтує свого обов'язку підглядати, судити, ненавидіти і зневажати плоть.

Цього забагато навіть для стін. Протилежна метаморфоза відбувається разів у сто швидше, ніж коли стіни непрозорі. Старша сестра захоплена зненацька, вона ступає крок уперед, ще якусь мить видно її перекошене від люті обличчя і руки, що впираються у все більш непрозоре скло. Вона немов хоче вдертись туди, щоб не залишитися без своєї жертви. Даремно: за якихось десять секунд сіра оббивка і теплі стіни, що дають прихисток, з дещо монотонним візерунком дівчачих грудей повертаються після тимчасового відхилення до початкового стану. Зовнішній світ знову лишається повністю ізольованим.

Deux beaux yeux n 'ont qu 'a parler.

— Mapieo, La Colonie

Боже мій, вона ще й розмовляє. Звичайно, вона бачила більше світу, ніж ти і я, і в цьому вся таємниця.

Флен О'Браєн, At Swim-Two-Birds (адаптовано)

Майлз Ґрін розплющує очі й дивиться на рельєфний церебральний купол стелі. Якщо щиро та й не з погляду залишків чоловічої психології, він не замислюється про вічно вродливу, пристрасну, завжди готову давати й брати юну грецьку богиню, яку тримає в руках, а про те, чи, беручись до нездоланного завдання описати словами стелю з її звисаючими сірими грудьми, точність опису виправдає використання очевидно рідковживаного слова "псевдоарабе-ска"; в свою чергу на думку спадає Альхамбра, а далі й іслам. Майлз цілує волосся вродливої гурії мусульманського раю, що лежить поруч:

— Браво, люба. Це було незрівнянно. Вона цілує його в плече:

— Для мене теж, любий.

— Можливо, не найцікавіше, але... Вона ще раз цілує його в плече:

— Можливості необмежені.

— Сьогодні ти була надзвичайна у деяких своїх перевтіленнях.

— Ти теж, любий.

— Справді?

— Твій новий прихований випад про сплату мені гонорару.

— Чистий рефлекс.

— Це було чудово,— вона ще раз цілує його в плече.— Мені дуже сподобалося. Я ледь не вбила тебе на місці.

Він усміхається, не зводячи очей зі стелі, й ще ближче пригортає дівчину до себе.

— Яка розумненька доктор Дельфі!

— Який розумненький Майлз Ґрін!

— Задум належав тобі.

— Сама б я не дала собі ради, любий. Я ціле своє життя чекала на такого, як ти.

Він цілує її в голову:

— Той вечір наче й досі в мене перед очима: вечір, коли ти прийшла вперше.

— Справді, любий?

— Я сидів і клацав на тій жалюгідній друкарській машинці.

— Викреслюючи дев'ять слів з кожних десяти.

— Загрузнувши в тексті з тією нещасною героїнею.

— Любий, попросту вона виявилась не мною. Спочатку я була жорстокою, щоб урешті тобі ж стало краще.

Майлз плескає її по спині:

— Зрештою, то ти в плоті сиділа на краю мого столу.

— А ти ледь не впав зі стільця, так здивувався.

— Кожен би впав. Коли наче з чистого неба з'являється таке осяйне створіння, як ти. А потім каже, що прийшла з пропозицією.

Вона спирається на лікті і усміхається до нього зверху.

— На що ти відповів запитанням, ким я є.

— Я був дещо приголомшений.

— А коли я відповіла тобі, ти сказав: "Не говори дурниць, я вперше тебе бачу".— Вона стискає губами кінчик його носа.— Ти був такий смішний!

— Чесно, я не міг повірити. Аж доки ти сказала, що тобі вже набридло ховатися за спинами вигаданих жінок. Аж тоді я почав усвідомлювати, що ми опинилися на хвилях одного діапазону.

— Оскільки тобі теж остогидло вигадувати. Він усміхається до неї:

— Як завжди, ти дуже гарно виконуєш цю частину. Дуже переконливо.

— Бо від щирого серця.

Він цілує внутрішню сторону її долоні:

— Було дуже приємно знайти нарешті когось, хто все розуміє. Вона дивиться на нього з удаваною скромністю:

— А хто ще, як не я, любий?

— Як огидно стає писати, а ще огиднішою є необхідність публікувати написане.

Вона ніжно всміхається йому і підказує початок фрази: "Отож...?"

— Якби тільки вдалося знайти абсолютно неможливе...

— Неможливе для передачі словами...

— Неможливе закінчити...

— Неможливе уявити...

— З необхідністю внесення постійних виправлень...

— Текст без слів...

— Ми б нарешті змогли стати самі собою. Вона схиляється і цілує його:

— І що тоді?

Він удивляється в стелю, наче знову настав чудовий момент остаточного відкриття:

— Прокляття художньої прози.

— Тобто?

— Усі ці нудотні шматки між сексуальними частинами,— він заглядає їй в очі.— І на цьому я загальмував. Тоді зрозумів, що ми створені одне для одного.

Вона знову опускається йому на плече:

— Я вже забула, що робила далі.

— Ти сказала: "Мій Боже, чого ж ми ще чекаємо?"

— О Майлзе, невже я могла бути такою безсоромною!

— Ще й як могла.

— Любий, ніхто не брав мене у моєму справжньому вигляді впродовж майже сімнадцяти століть. З часу тих огидних християн. Усі інші письменники, про яких я говорила,— вони ніколи навіть на милю не наближалися до мене справжньої. Ти перший з часу... щось навіть не пригадується його ім'я. Я ледве дочекалася,— вона зітхає.— Ти вже полагодив той маленький бідний диван?

— Зі зламаною ніжкою? Я зберігаю його, як пам'ятку.

— Любий, це так гарно з твого боку.

— Це все, що я міг зробити.

Вона цілує його в плече. Кілька хвиль вони лежать у повній тиші на старенькому рожевому килимі. Затим він проводить рукою вздовж гладенької спини, теплої слонової кістки, до талії і притискає її до себе трішки сильніше.

— Готовий закластися, що ми вже справді ближчі одне до одного. Вона хитає головою:

— Я завжди ховалася за кимось іншим.

— Скажімо, за Темною Леді,— він цілує її волосся.— Ти ніколи про це не згадувала.

— Правду кажучи, це не був надто щасливий зв'язок.

— Коли вже почала, то розповідай.

Вона зітхає, напівздивована, напіврозгублена.

— Це особисті справи, Майлзе.

— Я не скажу жодній живій душі. Вона вагається:

— Гм... Одне я тобі скажу. Хай би хто це був, він ніколи не був Лебедем з Евону.

Майлз обертається до неї, схвильований і здивований:

— То ти, може, хочеш сказати, що це був Бекон?

— Ні, любий. Ідеться про те, що єдиною згадкою про минуле, яку він ніяк не міг викликати до життя під час солодких хвилин німих роздумів, було щось настільки елементарне, як купіль. Ось чому здавалось так, наче я тримаюсь осторонь. Щиро кажучи, не могла я примусити себе підійти ближче, ніж на відстань окрику. Пам'ятаю, як зустріла його одного дня. Він ішов вулицею Олд-Чіпсайд, бив себе по лисині і повторяв одні і ті самі слова... ніяк не міг придумати наступний рядок. Отож я й гукнула йому через вулицю. Сховалася за спиною в дівчинки, яка продавала лаванду, і підказала йому слова.

— Що то був за рядок?

— "Богинь ніколи я не бачив, щоб вони ходили..."

— А що ти йому крикнула?

— "А все тому, що тхне від тебе" — чи як там воно звучало мовою єлизаве-тинської доби.

Він усміхається до стелі:

— Ти просто неможлива.

— Усі вони однакові.