Мантиса - Сторінка 26

Це усвідомлення того, що навіть якби ти коли спробував з якогось дива — бо-ронь тобі Боже, хоча я знаю, що ти не робитимеш цього — зламати нашу маленьку домовленість і спробувати викласти все на папері, тобі цього не подужати і за мільйон років. Щиро кажучи, я думала і про інших письменників, але жоден з них не міг гарантувати мені такого міцного, мов скеля, почуття безпеки, як ти.— Ерато хвилю розглядає його, схиляється нижче, очі її повняться щирістю, губи ледь не торкаються його губів.— Знаєш, Майлзе, отак, як сьогодні, ти можеш мати мене, коли захочеш.— Вона цілує його в губи.— І як захочеш. Але якщо йдеться про інше й ти зміг би все описати, я не могла б залишатися з тобою. Мені б довелось повернутися до ролі тіні в лабіринті мозку, і я була б наче стара неприкаяна й занудна душа, і мені було б нестерпно відчувати, що для тебе я не більше ніж одна з думок.— Ерато знову цілує його, але цього разу її вуста немов застигають на його губах.— Зрештою, у цих справах ти набагато, набагато вправніший.

Ще один тривалий поцілунок, і вона повертається до попередньої позиції,— щока на його плечі, зігнута права нога — на його ногах. Він дивиться в провислу баню стелі, потім озивається:

— Якщо йдеться про сучасну реальність, досить багато людей...

— Любий, я знаю. І чудово розумію, що тобі хотілося б їм вірити. Він зітхає:

— Гадаю, я повинен звернути твою увагу на те, що тобі самій за ціле життя не довелося написати жодного рядка, і ти не маєш найменшого поняття, якою гидотною...

— Любий... вибач. Існує ще одна маленька таємниця, про яку я не говорила тобі.

— Ну?

— Гм... якщо йдеться про історичну реальність, то з самого початку, протягом кількох століть після появи абетки, я й мої літературні сестри мали одну проблему. Розумієш, любий, проблема не так швидко набувала поширення. Звичайно, якщо говорити про натхнення, то ми були жахливо недосвідчені. Але ж і люди — майже всі вони здавалися сліпими або глухими. До певної міри свою справу знову зробила дурепа Кліо. З самого початку робила те, чим постійно займається відтоді: трималася можновладців, людей уславлених. Не кажучи про все інше, вона — безсоромна снобка. Переконала майже всіх, що абетка — найкращий друг податкової служби. То був єдиний спосіб переконати їх у чомусь. Ой як гарно, аж тепер ми зможемо накрутити хвоста всім неплатникам податків. Отож усе, чому вона служила, були ті смішні списки волів, кадубів меду, амфор з вином і, скажімо, такого: "Поважний пане, я отримав Вашу череп'яну табличку десятого дня останнього місяця..." Можеш собі уявити. Отож нам, її сестрам, спала на гадку таки непогана ідея. Вам, смертним, безперечно, треба було дати приклад чогось, що б вам показало: більші прибутки, не кажучи про інші вигоди, можна отримати від літературних опусів, ніж від нудних фінансових звітів. Отож ми домовилися — кожна з нас підготує зразок своєї власної творчості, аби накреслити подальший шлях. Коротше кажучи, Майлзе, колись і мені довелося щось набазграти.

— І це щось, безперечно, не збереглося до нашого часу, правда?

— Ні, любий. Не далі як кілька днів тому я бачила примірник у книгарні. Він розглядає стелю:

— Розповідай.

— Звичайно, я написала це під псевдонімом. Оригінальну назву вже втрачено.

— Хотілося б знати, як називалася та річ.

— Ти хочеш знати справжню назву? Дуже шкода, вона так гарно пасувала до моєї теми.— Ерато спирається на руку й дивиться вниз на нього.— Звичайно, це не стосується тебе, Майлзе, але я назвала свій твір "Чоловіки: чи стануть вони дорослими?" Або скорочено просто "Чоловіки". Правда, гарна назва? — Він з підозрою дивиться в її променисто запитальні очі. Вона потуплює погляд і проводить пальцем по його біцепсі.— Звичайно, не можу сказати, що твір досконалий. Тепер я розумію — моє послання не було достатньо чітким. Боюся, я радше переоцінила проникливість моїх читачів. Половина з них і досі не зрозуміла, про що там ідеться. Навіть сьогодні.

Він знову вдивляється в стелю.

— Скажи мені сучасну назву.

— Знаєш, любий, я маю ще одну придуркувату сестру. Вона така ж, як і Кліо. Страшенна снобка. Обидві завжди тримаються разом. її ім'я — Каліопа, і вона повинна відповідати за епос. її спроби — це найнудотніше з усього, що будь-коли потрапляло людям до рук. Навіть крихти порядного сексу чи гумору від першої до останньої сторінки. Й ось, аби наставити їй носа, я взяла одного з її бридких персонажів і написала про нього. Щоб показати, якими вони є насправді. "Чоловіки".

— Чи не можеш сказати мені справжню назву?

— Любий, я ж тобі щойно казала.

— Ту, під якою ми її знаємо зараз.

Вона починає викреслювати пальцем кола на простирадлі.

— Мені дуже ніяково, любий. Досі ніколи нікому не признавалася, що цю річ написала я. Як на неї не поглянь, вона страшенно примітивна й наївна. Взяти хоча б те, що я переплутала всі місця.

— Тобто її дія відбувається в багатьох місцевостях? Ерато вагається, й далі малюючи пальцем кола:

— Так.

— Отже, мова йшла про мандри?

— Можна й так сказати.

— Навіть на секунду важко припустити, що через якийсь надзвичайний збіг обставин ця мандрівка розпочалась одразу після руйнування Трої.

— Любий, краще я не казатиму.

— І ця річ трохи краще відома під назвою "Одіссея"? Вона раптово сідає й затуляє обличчя руками.

— О боже, Майлзе. Який жах: ти здогадався...

Він закладає руки за голову і втуплюється в стелю. Вона з неспокоєм удивляється в його обличчя, по тому раптово обертається і припадає до нього.

— Любий, не треба мені заздрити тільки тому, що одна з моїх неоковирних маленьких спроб несподівано стала бестселером.

Він дивиться просто в її занепокоєні очі:

— Я думав, зараз ми мали б відпочивати.

— Так воно і є.

— Як ти смієш обзивати мене... і все через одне моє необережне слово про груди... Це ж дурниця. Кожен науковець, який спеціалізується на класиці, ще зі студентських років знає, що Гомер був чоловіком.

Ерато нараз лягає у попередню позу йому на груди:

— О Майлзе, я образила тебе.

— Звичайно, він був чоловіком. Був генієм. Якщо хтось і заздрить, то це ти.

— Шкодую, що взагалі про це почала розмову.

— Я думаю, ти правильно зробила. Це показує, на якому рівні функціонує твій розум. Якщо б ти коли-небудь узялася прочитати цю чортову річ, то зрозуміла б, Улісс подався назад на Ітаку виключно тому, що йому нізвідкіля більше було взяти інший корабель і команду. А Гомер із самого початку вивів його бісову жінку на чисту воду. З тими її ткацькими вправами. Усім відомо, для чого павучиха приваблює павука.

Ерато горнеться до нього:

— Майлзе, ти примусиш мене заплакати, як Пенелопу. Він набирає в груди повітря:

— Гаразд, Гомерові довелося надати їй деякої солоденької сентиментальності. Гадаю, навіть у ті часи треба було кинути сяку-таку кістку для жіночої частини читачів.

— Будь ласка, не вимовляй слово "жіноча" так, наче воно лайливе. І, будь ласка, обніми мене знову.

Мить або дві Майлз не рухається, але згодом реагує на прохання з характерним для чоловіків розумінням жіночої ірраціональності, випростує руку з-під потилиці і обнімає Ерато за плечі, ще через хвилю легенько поляскує її по спині.

— Добре. Я повірю, що ти підкинула йому одну чи кілька ідей: Кірка, Каліпсо і так далі.

Вона цілує його в плече:

— Дякую, любий. Це дуже мило з твого боку.

Після цього незначного непорозуміння вони лежать мовчки. Але врешті він порушує мовчанку, хоча намагається говорити нейтральним тоном:

— Ми й досі не вирішили, що робитимемо наступного разу.

— Вже вирішили. Менше слів. Більше дії.

— В одному місці можна було б дещо додати. Коли ти знуджено, з відразою відвертаєш голову і кажеш: "Чому б тобі вже не зробити те, чого тобі так хочеться".— Він робить паузу.— Гадаю, наступного разу я не зволікатиму.

— Це звучить прекрасно, любий. Ти волів би, щоб я й надалі прикидалася знудженою — чи навпаки?

— Як хочеш.

Вона пригортається до нього:

— Мої примітивні жіночі почуття ролі не грають. Я хочу того, чого хочеш ти. Ти чоловік.

— Здається, ти безсмертна.

— Мені справді однаково, любий.

— А я наполягаю.

— Гаразд, я вдаватиму, що мені подобається.

— Я хочу, щоб ти нічого не вдавала. Ерато мовчить. Згодом озивається:

— Я завжди знаю, коли ти сердишся.

— Я зовсім не серджуся. Попросту... справа в тому, що треба все трішки організовувати. Неможливо імпровізувати, не обдумавши нічого заздалегідь.

— Так, любий.

— Ніхто не сидить за столиком у ресторані, не заглянувши в меню й не вибравши страву.

— Знаю, Майлзе.

— Простіше кажучи, ми маємо певну відповідальність за три цілі три десятих.

— Я знаю, любий.

— Не кажучи вже про те, що в тебе попереду безконечні тисячі років. Тим-часом як я...

— Майлзе!

Він замовкає, тоді каже:

— До десятого разу ми стабільно трималися позначки чотири або п'ять на кожну варіацію. А вже потім, після десятого та двадцятого, почали розмінюватися на дрібниці.

— То ти звинувачуєш мене в цьому? — дивується Ерато.

— Зовсім ні. Потрібно трішки більше зосередженості. З обох боків.—— Він додає, перш ніж їй щастить вимовити хоча б слово.— Окрім усього іншого, існує багацько... варіантів розповідного жанру, яких ми ще повністю не досліджували.

— Яких?

Він дивиться в стелю:

— Ну, наприклад, наступного разу вступні терапевтичні процедури могла б зробити сестра Корі.

Ерато мовчить, згодом озивається:

— Майлзе, як жінка можу тобі сказати, що вона...

— Мені видалося дещо дивним, що вона була достатньо хорошою для найбільшого поета в історії, але, як видається, недостатньо хорошою для мене.

— Якщо ти вважаєш, що короткотривалий зв'язок наївного провінціала з екзотичним фруктом із борделю, який привезли з Барбадосу чотириста років тому...— вона не докінчує речення.— Розумію, що я всього лише богиня.

— Ти примусила мене подивитися на неї в новому вимірі, та й годі.

— Мені здавалося, старих вимірів цілком досить. Майлз мовчить.

— Я не маю наміру сперечатися,— докидає він по паузі.— Це була просто така думка. Якщо ти вважаєш себе надто поважною особою, щоб утілюватись у таку приємно людяну й веселу представницю упослідженої раси... то що тут більше говорити!

Цього разу на деякий час замовкає Ерато. Потім перепитує:

— Тільки вступні процедури?

— Щиро кажучи, ми могли б...

— Могли б — що?

— Та нічого.

— Ні, вже кажи.

— Гм, Корі могла б бути ввесь час.