Мантиса - Сторінка 25

Якби історики літератури не були такими похмурими створіннями, то давно б уже зорієнтувалися, що у мене був дуже прикрий період між занепадом Римської імперії та винаходом внутрішньої каналізації.

Якусь хвилю він мовчить.

— Якби я з самого початку знав, що справжня ти ні до чого не ставишся серйозно.

її рука мандрує вниз уздовж його живота:

— Ні до чого?

— За винятком цього. Вона щипає його за живіт.

— Я така, якою ти хочеш, щоб я була.

— Тобто ти не є собою справжньою.

— А в цьому і полягає моє справжнє єство.

— Отож ти можеш розповісти мені правду про Темну Леді.

— Любий, вона б тобі анітрішки не сподобалася. Вона була саме така, як сестра Корі.

— Невже фізично була схожою на сестру Корі?

— Як дві краплі води. Дивний збіг.

Знову в нього на обличчі глибоке здивування.

— Ерато, ти ж не... ти мене не обманюєш?

— Звичайно, ні, Майлзе,— вона підводить погляд і дивиться йому в очі.— Хоча й хотілося б.

Він одкидає голову назад і дивиться в стелю:

— Боже мій, чорна!

— Мені здавалося, любий, що ми вибрали темно-брунатний колір.

— І ти не мала нічого проти? Вона зітхає:

— Любий, звичайно, я щойно пожартувала. Про те, що була на Олд-Чіпсайд. Я була тільки витвором його уяви. Йдеться попросту про те, що той твір дуже сильно нагадував певний витвір твоєї уяви. Різниця полягає в тому, що ти не хочеш його там залишати,— тобто навіть не ти особисто, а останнім часом це стосується усіх. Усе повинно бути "реальним", бо інакше не існує. Ти чудово знаєш, що "справжня я" — вигадана. В якомусь сенсі я є реальною для тебе, бо ти хочеш, щоб я такою була. Ось що я мала на увазі нещодавно.

— Але саме ти з'явилася в мене й справді сиділа на моєму столі.

— Любий, я хотіла переконатися, яке це почуття, коли ти реальна. Природно, мені треба було когось обрати, для кого я була б реальною. Так само природно я обрала тебе. Ось і все. Правда.

Якусь хвилю вони мовчать. Потім він трішки обертається:

— Може, ляжемо в ліжко?

— Звичайно, любий.

Вона підводиться і простягає йому руки. Вони ніжно обнімаються, губи зустрічаються з губами, потім ідуть рука в руці і вкладаються на ліжку у такій самій позі: вона кладе голову йому на плече, його рука в неї на плечі, її права зігнута нога лежить на його ногах. Він озивається.

— Я забув, яка це була з варіацій, що не піддаються описові.

— Двадцять дев'ята.

— А я думав, тридцята.

— Ні, любий. Це друга після двадцять сьомої, а двадцять сьома була, коли ти примушував мене...— вона горнеться ближче.— Ти ж пам'ятаєш, негіднику?

— Тобто та, коли ти змусила мене, щоб я змусив тебе...

— Ш-ш-ш...

Вона цілує його в плече. Годинник задоволено тікає, даючи знак, що зараз озветься зозуля. Чоловік на ліжку говорить у стелю.

— Ніколи б не повірив. Кожного наступного разу ми робимо це у ще більш неможливий спосіб.

— Я ж тобі казала. Ви, у кого віра мала.

— Знаю, що казала, люба,— він пересуває руку вздовж її стрункої спини.— Ти і сестра Корі.

Вона знову легенько щипає його:

— Як сестра Корі.

— Ти дуже гарно вдаєш її. Я все забуваю, що ви — одна і та ж особа.— Майлз цілує її волосся.— Відтоді як вона, тобто ти — фантастика. Нічого дивного, що старий Вільям... коли ти так уходиш у шал. Тим більше нічого дивного, що він полисів, якщо усе це відбувалося у нього в голові.

— Так воно й було, любий.

Він бере її праву руку, вони сплітають пальці й лежать, удаючись у спогади.

— Сьогодні щось здалося неправильним. Тобто, тільки два рази. Ми ж не рахуємо ЫеггарШз1.— Вона не відповідає.— В середньому залишається три, правда?

— Якщо точно, то три й три десятих.

— Два — трохи замало.

— Можемо наздогнати.

— А все через літературу. Кожного разу, коли починаємо надто довго про неї розмовляти, забуваємо про основне.

— Я не заперечую, любий, але беручи до уваги, хто я така, я не можу повністю від цього відмовитися.

— Янголе мій, я знаю, що не можеш. Однак тільки...

— Тільки що, любий? Він погладжує її плечі:

— Я саме думав про одну з твоїх нових сьогоднішніх варіацій.— Легенько поляскує її по спині.— Звичайно, ти як завжди виконала її зі знанням справи. Але я не можу не замислитися над тим, чи була вона доречною.

— Про яку варіацію говориш?

— Коли ти вдавала з себе психоаналітика. Усі оті дурниці, нібито я схильний до підглядання і ексгібіціонізму. Щиро кажучи, мені це здалося перебільшенням. За даних обставин. І як удар нижче пояса. Особливо та частина про психологічну залежність від образу матері.

Вона спирається на лікоть.

— Але ж, Майлзе, любий, хто останнього разу казав, що хотів би з'їсти мої груди?

— Очевидно, ми не можемо приймати за належне непереконливі висновки тільки тому, що, як сестра Корі, ти маєш неймовірно чудові груди.

— Тільки як сестра Корі?

— Звичайно, ні.— Майлз швиденько торкається її грудей.— Ви обидві.

— Майлзе, я чула виразно. Ти сказав "сестра Корі".

— Я обмовився. Ерато потуплює погляд:

— Щиро кажучи, я не бачу ніякої різниці.

— Моя дорога, різниці справді немає. Вона підводить очі:

— Що означає слово "справді"?

— Це тільки мізерний нюанс. До того ж ти не можеш ревнувати саму себе. Попросту, втілюючись у неї, якоюсь мірою стаєш більш гордою і сміливою. Навіть більш свавільною і провокаційною, ніж ти є.— Майлз простягає руку і торкається об'єктів, про які вони розмовляють.— Твої ніжніші. І делікатніші.— Знову вона розглядає їх делікатну ніжність, але цього разу з відтінком сумніву.— Дозволь мені їх поцілувати.

Ерато лягає в попередню позу:

— Годі про це.

— Одначе ти марнославна.

— Шкодую, що дала себе намовити перетворитися на темношкіру дівчину.

— Люба, ми ж домовились. Я не потребую тебе ще в одному іншому втіленні, аби тільки пригадати собі, якою невимовно небесною ти є в своєму власному образі. Зрештою, хоч тобі, може, й приємно звинувачувати мене в розпусті та в багато чому іншому, але в нас є дійсно важливіші справи. Сьогодні були досить довгі уривки без жодного навіть натяку на секс. Часом мені здається, ми втрачаємо відчуття пріоритетів. Ми повинні віднайти дух того особливо чудового разу — який це був раз? — коли ми за ввесь час ані словом не перемовилися.

— Номер вісім.

— Він був так доладно влаштований, такий інтенсивний, серйозний, безперервний — ти ж пам'ятаєш. Не завжди щастить піднестися на такі верхи, однак...

— Мені здається, після того разу я була стільки ж сестрою Корі, скільки й собою.

— Справді, люба? Я зовсім забув.— Майлз гладить її по спині.— Дивно. Я міг би присягнути, що ти ввесь час була сама собою.

Настає тиша. Ерато так само лежить, спираючись на нього. Сталася тільки одна зміна; зараз вона лежить з розплющеними очима. На якусь мить можна було б припустити, ніби переживає образу. Однак вона обертається до нього й цілує в плече.

— Ти маєш рацію, любий. Як завжди.

— Не кажи так, люба. Лише деколи.

— От тільки тобі набагато легше вдається бути незносним.

— Абсурд.

— Ні, правда. У мене немає твого інтуїтивного дару псувати настрій. Це непросто, коли все життя пішло на те, щоб робити щось зовсім протилежне.

— Але сьогодні ти була чарівна. Говорила мені таке, чого, здається, я ніколи не забуду.

Зітхаючи, Ерато знову цілує його в плече:

— Я старалась.

— Тобі пощастило.

Вона обіймає його трішки міцніше:

— Принаймні це підтверджує, наскільки я мала рацію, коли прийшла до тебе вперше.

— Дякую за приємні слова, люба. На хвилю Ерато замовкає, тоді каже:

— Незважаючи на те, що ніколи не говорила тобі чому.

— Але ж ти говорила, люба. Багато разів, під час відпочинку. Про те, як завжди захоплювалася моїм чулим ставленням до жінок, як зрозуміла, що в мене є певні літературні проблеми... і таке інше.— Ерато мовчки цілує його в плече. Він дивиться у стелю: — Хочеш сказати, були якісь інші проблеми?

— Нема про що говорити, любий.

— Скажи мені.

— Але ти не повинен ображатися,— вона проводить рукою по його грудях.— Це тому, що ти мені такий близький. Не хочу мати жодних таємниць від тебе.

— Скажи, скажи.

Ерато ще тісніше притискається до нього:

— Просто йдеться про те, що я завжди сумнівалася, чи ти розумієш, якими привабливими, як ти їх називаєш, завжди були літературні проблеми для такої дівчини, як я.— Пальцями бавиться його правою пипкою.— Я ніколи тобі, Майлзе, цього не говорила, але відчула це першого ж разу, коли ми зустрілися. Звичайно, ти навіть не здогадувався про мою присутність. Я ховалась у тій, кого ти намагався створити за допомогою уяви. Але, любий, я ввесь час спостерігала за тобою.

— І що?

— Дякувати небесам, думала, ось нарешті хлопець, який ніколи не дасть собі ради, навіть за тисячу років, і вже починає здогадуватися про це. Протягом усієї пори змужніння, коли ти бився головою в стіну, з натугою пишучи оте...Любий, це нелегко, я знаю, ти робив усе з найкращими намірами, старавсь, а я намагалася допомогти, але погляньмо правді в очі: то були геть безпорадні спроби створити мій портрет. Упродовж усього цього справді страшного для мене періоду зневіри я вірила в тебе. Бо знала: що одного дня ти зрозумієш, що це така сама дурниця, як мрія одноногого перемогти на олімпійських іграх. І тоді нарешті між нами могла б трапитися ця солодка, солодка таємна пригода.— Вона пирхає від сміху.— Ти був таким кумедним у ролі старшої сестри. З кожним наступним разом у тебе виходить усе краще. Мені хотілось розсміятися вголос— Майлз мовчить.— Ти ж знаєш, що я хочу сказати?

— Чудово знаю.

Щось у його голосі примушує її швиденько спертися на лікті і з неспокоєм подивитись у вічі. Вона простягає руку й гладить його по щоці.

— Любий, закохані повинні бути відвертими одне з одним.

— Знаю.

— Щойно ти був цілком відвертим, говорячи про перса сестри Корі. Я тільки намагаюся відповісти взаємністю.

— Розумію.

Ерато попліскує його по щоці.

— Ти завжди мав рідкісний талант — невміння висловлювати думку. Це набагато привабливіше й цікавіше, ніж просте уміння володіти словом. Я гадаю, ти страшенно недооцінюєш себе. Не бракує людей, які знають, чого хочуть і вміють висловити своє бажання. Той факт, що ти ніколи не маєш ключа ні до одного, ані до другого, перетворює тебе на майже унікальну істоту.— Ерато розглядає його ніжно й турботливо.— Ось чому, щоб стати реальною, я прийшла саме до тебе, любий. Ось чому поряд з тобою я почуваюся в такій безпеці.