Машина для здійснення бажань - Сторінка 10

Він ускочив до приміщення й гукнув до двох поліцаїв, які там сиділи:

— Я маю свідка! Що ви тепер скажете? Мій свідок — пан Кулес! Він вам потвердить, що той тип у водолазному костюмі існує насправді. Він його сам бачив!

Один поліцай мовив, розтягаючи слова:

— А, це знову ви! — Він недовірливо підвів очі від свого письмового столу. — І де ж той ваш пан Кулес? Ви його привели?

Пан Амфібер похитав головою.

— Ні, певно, що ні. Він сидить у моїй кімнаті під кошиком на папери. Мерщій ходімо зі мною і...

— Ага, то ваш свідок сидить під кошиком на папери, — повторив поліцай і силувано всміхнувся.

—Авжеж, я його хитресенько переманив із рейки для гардин на стіл, — похвалився пан Амфібер.

— Умгу, з рейки для гардин, ага. То ось що я вам скажу. Якщо ви негайно не припините своїх дурних жартів, то...

— Та ні ж, ні! — захвилювався пан Амфібер. — Ви не так зрозуміли! Пан Кулес — то папуга!

— І цей папуга має потвердити, що вчора якийсь чоловік у водолазному костюмі шукав у вас на горищі машину, так?

— Так, саме так!

— Пане Амфібере! Даю вам тридцять секунд!.. — Поліцай почав ледве чутно і дедалі дужче підвищував голос. — І якщо за ці тридцять секунд ви не зникнете з цього приміщення, то я

не просто висуну проти вас звинувачення в неодноразовому висміюванні поліції — я заарештую вас на місці!

— Ну, якщо вас не цікавить правда... — ображено мовив пан Амфібер і вийшов з відділку. — Побачимо, як ти вирячиш очі, коли я прийду сюди з паном Кулесом, — промурмотів він виходячи. — Ото здивуєшся!

І навпрошки помчав додому, вскочив у свою кімнату, обережненько почав піднімати кошика на папери, збираючись ухопити птаха і понести його як свідка до поліційного відділку. Проте рука його повисла в повітрі. Відчувши лихо, він обома

руками рвонув кошика догори: папуга зник!

Аж тепер панові Амфіберу геть урвався терпець.

— Так і до божевілля доведуть! До зубного болю! — зарепетував він, увесь червоний, мов жар, хряпнув кошиком на папери об підлогу й почав топтати його ногами. Аж тоді, як кошик став схожий радше на килимок для витирання взуття перед входом до помешкання, пан Амфібер потроху вгамувався.

Тим часом пан Вівторакус та пані Моркван повернулися додому.

— Марна справа! — жалібно сказав пан Вівторакус.

— Не впадайте в розпач, пане Вівторакусе! Краще дайте оголошення в газету, — порадила пані Моркван. — Напевно, птаха хтось знайшов і, прочитавши газету, дасть знати.

Пан Вівторакус страшенно зрадів:

— Блискуча ідея! Чи вам хто-небудь уже казав, що ви — надзвичайно мила й люб’язна жінка? Авжеж, ви справді така!

— Я? Це ж як? — мовила пані Моркван і почервоніла.

— Ну, а хто ж допоміг би мені в моїй пригоді, як не ви? Тільки ви!

— Ой, та це ж я винна, що папуга вилетів. Адже це я відчинила вікно, — соромливо сказала пані Моркван.

— І все ж таки! — наполягав пан Вівторакус. — Мій приятель Пляшкер також вільнісінько міг би допомагати.

— Це правда, — погодилася пані Моркван. — Та й цей Робінзон міг би.

На той час вони вже зайшли до будинку.

— Що я — міг би? — запитав Суботик, вистромивши голову з кімнати пана Пляшкера.

— Допомагати в пошуках! — відрубала пані Моркван.

— Та й від тебе я бажав би собі допомоги в пошуках, — з докором сказав пан Вівторакус панові Пляшкеру.

— Гадаю, це було не найліпше твоє бажання, — відказав пан Пляшкер. — Моє було краще. — Він, сміючись, наставив під самого носа пану Вівторакусові клітку з папугою. — Може,

скажеш — ні?

— Та він тут! — вигукнула пані Моркван.

— Та це ж пан Кулес! — вигукнув пан Вівторакус.

— А хто ж би ще? Королева Франції? — озвався папуга, що мав кепський настрій. — Гаразд, що ти врешті-решт вернувся. Мені тут стає нудно. Я хочу додому — і якнайшвидше!

— Я зовсім не певен, чи добре те, що він тепер уміє розмовляти, — промурмотів пан Вівторакус, узяв клітку під одну руку, акваріум із золотою рибкою — під другу, попрощався й пішов до машини.

Пан Пляшкер із Суботиком провели його на подвір’я. Пані Моркван подалася за ними.

— Навідайся невдовзі! —сказав пан Пляшкер. — Ти ж тепер можеш приїздити не лише у вівторок.

— Еге ж, навідуйтесь. Та зазирніть інколи до мене на чашечку кави, — втрутилася пані Моркван, почервоніла вже вдруге цього дня і швидко пішла назад до будинку.

Пан Пляшкер подивився їй услід і сказав до Суботика:

— Учора й сьогодні сталося багато, можна сказати, справжніх див. Але знаєш, яке диво для мене найбільше?

— Ні. Тобто знаю: те, що папуга вміє розмовляти, як людина!

— Я не це мав на увазі.

— Те, що у вас раптом з’явилася була ціла купа грошей?

— Ні.

— А, вже знаю! Те, що ми враз опинилися на якомусь чужому горищі?

— Ні.

— То що ж тоді?

— Те, що пані Моркван з власної волі запросила пана Вівторакуса на каву!

Четвертий розділ. Ще одна втеча

Суботик стояв на стільці, до блиску натирав скатертиною машину для здійснення бажань, розглядав своє відображення в її сяйливій поверхні й співав:

Папуга один незвичайний дививсь на сову і кричав їй:

— Якби, з моїм хистом, я став футболістом, — я класний би був правий крайній!

Та співанка розбудила пана Пляшкера. Він підвівся з ліжка.

— Бувши папугою, я краще став би класним планеристом. Птахам воно якось ближче: ти на крилах і ти в небі, — сказав він, позіхаючи.

— Ну, з вас, мабуть, вийшов би чудовий планерист, — зауважив Суботик так упевнено, що пан Пляшкер запишався. — Проте якби ви були птахом, то, певно, зовсім би не захоплювалися спортом. Адже тварини й птахи рідко бувають спортсменами.

Як ось, скажімо, вуж кільчастий

на кільцях зовсім гість нечастий.

А знамениті пси боксери

ніякі в боксі не призери.

І кролик, що гасає полем,

ніколи ще не плавав кролем.

А молот-рибонька — акула

ще й разу молот не метнула.

Пан Пляшкер засміявся.

— Ну, а тепер годі римувати, — сказав він. — Зараз ми насамперед поснідаємо!

— А за сніданком я почитаю вам газету, — зголосився Суботик.

— Та там нема нічого цікавого, — відповів пан Пляшкер.

— А от і є, ви спершу послухайте: "Загадкова пригода в міській ощадкасі: вкрадені гроші знову в сейфі. Поліція постала перед загадкою", — голосно прочитав Суботик.

Пан Пляшкер узяв у нього з рук газету й перебіг очима статтю.

— О, тут ще дещо, тебе це також зацікавить, — вигукнув він за хвильку. І прочитав уголос:

"Скандал у ресторані. У неділю ввечері в поважному ресторані у центрі міста дійшло до втручання поліції з приводу бійки між одним з відвідувачів та офіціантом. Цьому передувала гостра словесна сутичка, в якій відвідувач звинуватив офіціанта в тому, що останній зловмисно подав йому пригорілі ковбаски. У подальшій колотнечі одна з пригорілих ковбасок влучила в око дружині вказаного відвідувача, ще кількох відвідувачів та комерційного директора обляпало майонезом".

— Шкода, що нас там не було, — сказав Суботик. — А більше про нас у газеті нічого немає?

— Ні. І сподіваюся, завтра також нічого не буде, якщо я зараз пущу в роботу машину для здійснення бажань.

— Якщо ви заздалегідь добре зважите кожне своє бажання, нічого такого, що могло б потрапити в газету, не станеться, — сказав Суботик.

Пан Пляшкер став перед машиною, надавив на важіль і сказав:

— Я хочу автомобіль!

— Обережно! — закричав Суботик і щосили шарпонув пана Пляшкера геть від машини.

— Що? Чого? — злякано залементував той, перелетівши під стіну. Та враз він збагнув, від чого остерігав Суботик. Просто серед кімнати раптом з’явилося велике червоне авто, затиснуте між шафою та ліжком. Стіл тепер стояв косо-криво, а один

стілець, що потрапив під авто, лежав розчавлений і скидався на цимбали. Ліве заднє колесо автомобіля перебувало на відстані кількох міліметрів від пальців ніг пана Пляшкера.

— О Господи, ну та й придумали ви бажання! — дорікнув Суботик. — Якби я не допильнував, то були б ми оце з вами під автомобілем!

Пан Пляшкер помалу оговтався від переляку.

— Клята машина бажань! Могла ж поставити авто й перед будинком, як годиться, — сказав він.

— Та ви ж не висловили такого бажання, — зауважив Суботик. — Я ось думаю, як ви виведете свій автомобіль з будинку?

— Як? Та вже ж не як — за допомогою машини здійснення бажань. Правильно? Може, цього разу дужче поталанить: я хочу, щоб усі меблі стояли в моїй кімнаті цілі й на своїх місцях, а цей автомобіль — надворі перед будинком!

— Він уже надворі, — повідомив Суботик, виглянувши у вікно.

Пан Пляшкер задоволено роззирнувся по кімнаті.

— А стілець і стіл знов справні, як були, — сказав він. — Цього разу я висловив бажання як слід.

— То, може, тепер поїдемо на прогулянку? — з надією сказав Суботик.

Пан Пляшкер трохи подумав.

— Мабуть-таки, ще ні, — мовив він нарешті. — Я ж бо й досі не вмію водити автомобіля.

— То чого ж ви не забажали, щоб уміти? — розсердився Суботик. — Коли людина вміє водити авто, їй видають посвідчення водія.

— Мені подумалось, що можна й навпаки: якщо маєш посвідчення, то й автомобіля вмітимеш водити. Проте машина бажань, здається, іншої думки.

— Ну то забажайте швидше, щоб ви стали класним шофером, — підказав Суботик.

— Я й забажаю, щойно машина відпочине. Бо вона знову перепрацювалася.

— То згуляймо тим часом у шашки.

Та саме як вони дістали шахівницю з шашками і мали розпочати гру, хтось подзвонив у двері. Почувся чоловічий голос, потім — голос пані Моркван. Тоді постукали у двері кімнати.

— Даруйте, що потурбувала, — сказала пані Моркван, — але тут прийшов поліцай. Він хоче знати, чиє червоне авто стоїть перед будинком. Може, це до вас гості приїхали?

— Червоне авто? Перед будинком? Гості? Ні, авто моє! — гордовито сказав пан Пляшкер.

— Ваше? — здивувалася пані Моркван. — А відколи ж ви водите автомобіль?

— Відтепер... тобто... від сьогодні. Машина новісінька, — відповів пан Пляшкер.

— Отже, авто належить вам, — підсумував поліцай, пропхавшись уперед повз пані Моркван. — Тоді скажіть, що ви, власне, при цьому думали?

— При чому? — здивовано сказав пан Пляшкер.

— Коли ставили його тут.

— А що? Хіба не можна поставити свій автомобіль коло свого житла? А де ж мені його ставити? Може, в моїй кімнаті?

— Перед будинком — так. Але тільки при дорозі, а не під дверима на тротуарі! Хіба вам невідомо, для чого існують тротуари? Дозвольте ваше посвідчення водія. Відколи ви, власне, його маєте?

— Віднедавна, — невпевнено сказав пан Пляшкер і подав поліцаєві документ.

— А, ви початківець, — сказав той уже дещо лагідніше, роздивляючись посвідчення.