Машина для здійснення бажань - Сторінка 9

— голосно й виразно пролунало з клітки.

— Він говорить, він говорить! — нестямно вигукнув пан Вівторакус. — Що ти на це скажеш?

Та не встиг він своїм звичаєм сам відповісти на власне запитання, як папуга знову урвав його:

— Брехнею світ не бачив пройдисвіта нашого часу мало вогню стрибай у полум’я кладу долоню на жар-птиці перо пише вам нічого не буде з нічого не вродиться дурнем і помре!

— Він говорить, він говорить, як по писаному! Він... — Закінчити речення пану Вівторакусові знов не пощастило, бо птах щосили правив своєї:

— Моя хата скраю я нічого не знатимеш краще спатимеш і на кулаці як щастя в руці що руку миє слізьми личко біле чорний прудиусе які в тебе руді вуса у вівса у пшениці золоті косиці у гречки чорні вершечки з корінцями змагаються горобці з

синицями з білими паляницями!

У двері постукали. Пан Пляшкер миттю прискочив до ліжка, висмикнув з нього простирадло й накинув на машину здійснення бажань. Пан Вівторакус наслідував його приклад — зірвав із себе піджака й накрив ним клітку з папугою. Аж

тоді пан Пляшкер гукнув:

— Заходьте!

Пані Моркван розглянулась по кімнаті.

— Даруйте, але ви слухаєте новини, я хотіла запитати, чи передавали вже прогноз погоди. Чого сподіватися на завтра?

— Рука руку миє авто прибуде непроханий гість сьогодні зроби завтра гуляй з нашої хати не пересидиш дощу до ночі всі охочі до школи підуть великі зливи впадуть на мою голову не стромляй куди не влазить гречаної вовни сім мішків з трьох

сот їжаків хвіст один у полі не воїн... — глухо забубоніло з-під піджака.

— Ой, я думала... я хотіла... Вибачте! — збентежено мовила пані Моркван і швиденько захряснула двері з того боку.

— Коли розлітаються двоє очей краще менше слів на вітер надувся кулик не великий та бравий лицар битви не боїться вовк собаки та не любить скупий платити за все доводиться часом не києм то палицею докинути де за що купив за те й продаю вітра в полі! — балакав далі пан Кулес.

Тепер він не вгавав ані на мить.

— Може, нехай би він уже помовчав? Авжеж, хай помовчить! — закричав пан Вівторакус панові Пляшкеру, а папуга прорік:

— У сімох няньок шлях до успіху провадить через гору високую орел воду вилий на колоду та на грім та на дощ та на блискавку ясну зорю провіщає просто простакам риба танцювала з раком а петрушка з пастернаком... — варнякав пан Кулес.

— Це все через тебе! Ти захотів просто, щоб він говорив, ось він тобі й говорить без упину! — ще дужче за пана Вівторакуса загорлав пан Пляшкер, силкуючись перекричати папугу.

— То що ж тут удієш? Нічого тут не вдієш! Мусиш слухати, й годі, — бідкався пан Вівторакус.

— Чи маєте ви для мене питання полягає в тому великому лісі та в стрісі він майстер з ласки Божої всі радощі й прикрощі з небес вам спливають із вас... — балакав невтомний папуга.

— Удіяти дещо, звісно ж, можна! — гукнув пан Пляшкер пану Вівторакусові. — Увага! Я хочу, щоб пан Кулес більше не говорив!

Машина загула й заблимала. Пан Кулес устиг іще сказати:

— Навіть найдурніші селюки будь ласка завдайте ж ви доброго жару... — На цьому лампочка погасла й пан Кулес замовк.

— Обміркуймо тепер гарненько твоє наступне бажання, перш ніж ти його вимовиш, — сказав пан Пляшкер у жаданій тиші.

— Наступне бажання? Ні, дякую, я більше нічого не бажаю! — відсахнувся пан Вівторакус.

— Боюсь, тобі таки доведеться висловити ще одне бажання, — присоромлено сказав пан Пляшкер. — Бо й я зопалу бовкнув непродумане. Тепер твій папуга взагалі не говоритиме нічого.

— Навіть "Добридень!" чи "Пан Кулес!" не казатиме? Ну, тоді я, певно ж, мушу загадати ще одне бажання: я хочу, щоб пан Кулес умів говорити так, як я!

— Стривай, не так швидко! — застеріг пан Пляшкер, та машина вже загула.

— Чи я, власне, відчуваю спрагу від довгого говоріння? Авжеж, відчуваю! — озвався пан Кулес із клітки голосно й виразно. — Дайте мені, будь ласка, води, та швидше!

— Він говорить, він говорить, як слід! Цілком як людина! — вигукнув у захваті пан Вівторакус. І відчинив дверцята клітки. — Вилітай, пане Кулесе, вилітай! Зараз буде тобі вода!

Папуга незграбно видерся з клітки, пурхнув і сів пану Вівторакусові на плече.

— Підемо на кухню? Авжеж, так і зробимо! — сказав він звідти. — На кухні є посуд!

— Звісно, пане Кулесе, ми так і зробимо! — радо вигукнув пан Вівторакус і подався з папугою на кухню.

— Чуже птаство у мене в кухні — це вже щось нечуване! — вигукнула пані Моркван голосом, повним обурення.

Відразу ж за нею озвався папуга:

— Мене звати пан Кулес. З ким маю честь?..

На мить запала тиша. Мабуть, пані Моркван була добряче ошелешена, бо вона пробелькотіла, затинаючись:

— Як... Мене звати Моркван. Як... як таке може

бути?

Пан Пляшкер страшенно зацікавився. Він зайшов на кухню й побачив, що папуга уважно розглядає пані Моркван.

— Так, ось ми й познайомилися, — саме сказав він. — Тепер я вже не "чуже птаство", отож маю право навідуватися до кухні. Чи не могли б ви відчинити вікно? Авжеж, ви, безперечно, його відчините!

— Вікно? Атож, звісно, — розгублено белькотіла пані Моркван.

Миттю опинився пан Кулес на підвіконні.

— Не завадить і ноги розім’яти, як ти цілий ранок просидів у клітці, правда? Авжеж, правда! — вигукнув він і пурхнув на край даху.

Пан Вівторакус метнувся до вікна.

— Негайно назад! — гукнув він. Але папуга вже здійнявся й невпевнено облетів димар будинку навпроти. Звідти перепурхнув на каштан, а звідтам — на повітку, майнув понад муром — і зник.

— Це я винна, не треба було відчиняти вікно! — збентежено вигукнула пані Моркван. — Що ж нам тепер робити?

— Ми повинні його спіймати, — вигукнув пан Вівторакус і вибіг з будинку.

Пані Моркван кинулася слідком за ним.

Саме як пан Пляшкер і собі мав метнутися ловити пана Кулеса, повернувся з прогулянки Суботик.

— Ви бігаєте наввипередки? — поцікавився він.

— Пан Кулес вилетів, треба спіймати, — вигукнув пан Пляшкер.

— Але ж, тату, вам нема потреби задля цього кудись бігти, — здивовано сказав Суботик. — Навіщо ж тоді вам машина для здійснення бажань?

— Правильно! — Пан Пляшкер узяв Суботика за руку, і вони вернулись до кімнати. Але машина саме була вимкнена. Вона знов перепрацювалася.

— Доведеться трохи почекати, — сказав Суботик.

І вони посідали за стіл та й заходилися грати в "кутики".

А тим часом в іншій частині міста пан Амфібер саме тоді приліг на канапу трохи перепочити по обіді. Аж раптом у відчинене вікно до кімнати впурхнув якийсь великий птах і вмостився на рейці для гардини. То був Вівторакусів папуга.

Пан Амфібер миттю підхопився з канапи й почав підкрадатись до вікна, лагідно примовляючи:

— Сиди, сиди, спокі-і-ійно! Тільки не тікай, я тобі нічого не зроблю! Ти ж, мабуть, звідкись чкурнув, правда? А я одержу за тебе винагороду. Зараз ми тебе злапаємо, тільки сиди тихесенько, не бійся...

— Поясніть мені, будь ласка, чого це ви надумали казати мені "ти"? — урвав його примовляння папуга. — Хіба ми вже познайомилися? Ні, ми з вами не знайомилися. Між іншим, мене звати пан Кулес. А як величати вас?

Пан Амфібер від страху вчепився за стілець.

— Як... як... як... — промимрив він. — Як?..

— Боюсь, що на таке питання я не зможу дати вам відповіді. Воно трохи закоротке.

— Як це... як ти... е-е-е... як це ви вмієте розмовляти? — нарешті видушив із себе пан Амфібер.

— А чом би мені й не розмовляти? — запитав і собі птах. — Ви ж розмовляєте!

— Хто твій... я хотів сказати: хто ваш господар?

— Господар? Я завжди це чую: "господар"! Якщо ви маєте на увазі того пана, в якого я мешкаю, то це пан Вівторакус, — заявив папуга.

— А як прибули сюди?

— Як? Ну, спершу я виконав коротке піке з наступним правим поворотом, з переходом на подвійну мертву петлю з розпростаними крилами. Потім — потрійне прудке перепурхування з витягненими ногами, за ним — плавна дуга з легким нахилом улівобіч... — доповідав папуга. — Тоді...

— Мені все це ні до чого, — нечемно урвав його оповідь пан Амфібер. — Я хочу знати, де мешкає цей пан Вівторакус, у якого ви квартируєте.

— Саме це і я хотів би знати, — журно сказав папуга. — Гадаєте, я спроможний знову знайти вікно, з якого стартував? Ні, я його не знайду.

— Тоді нам негайно треба довідатися, де цей пан мешкає. Такий розумний папуга — коштовність, його власник ладен надати за повернення такого птаха велику винагороду, — півголосом бубонів пан Амфібер. — За нормальних обставин я мав би піти в поліцію, бо такі випадки належать до її відання. До того ж поліційний відділок — через дорогу. Але зі мною там не розмовлятимуть по-доброму після того, як зелений тип у водолазному костюмі десь зник...

— Жахливий персонаж, — потвердив пан Кулес.

— Хто? — здивовано спитав пан Амфібер. — Це ви про мене?

— Ні, не про вас, а про того малого, зеленого, у водолазному костюмі, — відповів папуга.

Пан Амфібер аж підскочив.

— То ви його знаєте? — запитав він.

— Ще б пак! Він дражнив мене шулікою і хотів повиривати моє хвостове оперення! Хіба це не підлість? Авжеж, підлість, та ще й яка, — сказав пан Кулес і знову страшенно розгнівався.

— Він його знає! Чудово! У мене є свідок! Тепер я можу довести поліції, що не брехав! Тепер доведеться їм просити в мене вибачення. Одну хвильку, я зараз повернуся. З поліцією! — І пан Амфібер уже хотів був кинутися бігти, та потім нараз повернувся й зачинив вікно. — Чи не сіли б ви краще осюди на стіл? — запропонував він папузі. — Тут вам буде куди зручніше.

— Про мене, — сказав пан Кулес і пурхнув на стіл.

Панові Амфіберові того тільки було й треба. Не встиг папуга збагнути, що з ним діється, як пан Амфібер ухопив порожній кошик на папери й накрив ним птаха.

— Що це має означати? Чого так темно? — залементував папуга. Та пан Амфібер уже його не чув, він мчав до поліційного відділку.

Тим часом пан Пляшкер із Суботиком дограли партію. Вони саме розмірковували, чи не почати їм ще одну, коли в машині знов спалахнула червона лампочка.

— Бачиш, як швидко! — зрадів пан Пляшкер і поставив важіль на "ввімкнено".

— Найкраще буде забажати, щоб папуга негайно опинився в клітці, а то знов кудись утече, — порадив Суботик.

Він примостився коло клітки, а пан Пляшкер став біля машини й сказав:

— Я хочу, щоб пан Кулес знову опинився в своїй клітці!

І враз ошелешений птах опинився в клітці, а Суботик мерщій зачинив її дверцята.

Засапаний пан Амфібер прибіг до поліційного відділку.