Маятник Фуко - Сторінка 105

Він намагався все обміркувати.

* * *

Тут було від чого стратити розум, і Бельбо був упевнений, що стратив його вже давно. І не було нікого, кому він міг би звіритися. Тоді, витираючи піт із чола, він майже машинально почав гортати рукописи на столі, які надійшли минулого дня, не усвідомлюючи навіть, що робить, і раптом на початку якоїсь сторінки побачив прізвище Альє.

Він кинув оком на назву машинопису. Невеликий опус якогось пересічного дияволіста, "Правда про графа Сен-Жермена". Він повернувся до тої сторінки. Там говорилося, з посиланнями на біографію Шакорнака, що Клод-JIyп де Сен-Жермен з'являвся під різними іменами — мсьє де Сюрмон, граф Солтикоф, містер Веллдон, маркіз Бельмар, князь Ракочі або Рагозкі тощо, але його родовими іменами були граф Сен-Мартен та маркіз Альє, від п'ємонтської посідлості його предків.

Чудово, тепер Бельбо міг бути спокійним. Не лише його розшукують за тероризм і він не має надії на порятунок, не лише План існує, не лише Альє зникає протягом двох днів, але, крім усього, виявляється, що цей Альє зовсім не міфоман, а справжній безсмертний граф Сен-Жермен, та ще й нічого не робить, аби це приховати. Єдиною достеменною річчю в усьому вирі неправди, яка зринала на поверхню в цій історії, було його прізвище. А може, й ні, може, його прізвище теж фальшиве, і Альє ніякий не Альє, але це Не мало значення, хто він насправді, адже фактично вже протягом багатьох років він поводився як персонаж історії, яку ми вигадали набагато пізніше.

У будь-якому разі альтернатив у Бельбо не було. Оскільки Альє зник, Бельбо не міг довести поліції, що то він дав йому валізку. А якби поліція йому й повірила, могло б виявитись, що він одержав валізку від розшукуваної за вбивство людини, чиїми послугами як консультанта він користувався вже принаймні два роки. Гарненьке алібі.

Але щоб зрозуміти всю цю історію — яка вже сама собою неабияк скидалася на сюжет для роману — і щоб переконати поліцію проковтнути її, треба було припустити існування ще одної історії, яка виходила за всякі межі, навіть за межі вигадки. Тобто що вигаданий нами План, у своїх найменших подробицях, включно з навіженими фінальними пошуками карти, збігався із справжнім планом, у який вже були замішані Альє, Ракоскі, Рачковський, Рагоцкі, бородатий добродій, ТРЕС, геть-чисто всі, аж до тамплієрів із Провена. І що полковник мав рацію. Але з цього випливало, що він, мавши рацію, помилявся, адже в кінцевому підсумку наш План відмінний від його плану, і, якщо слушний був його план, не міг бути слушним наш, і навпаки, отже, якщо мали рацію ми, то навіщо було Ракоскі десять років тому викрадати фальшиві полковникові мемуари?

Того ранку, хоч я прочитав лише те, що Бельбо довірив Абулафії, мені кортіло щосили вдарити головою об стіну. Аби переконатися, що стіна, принаймні стіна, існує насправді. Можу собі уявити, як почував себе Бельбо того дня і наступними днями. Але це ще було не все.

Шукаючи когось, кого можна було б розпитати, він зателефонував Лоренці. Її не було. Він був готовий битися об заклад, що більше її не побачить. У певному розумінні Лоренца була істотою, вигаданою Альє, Альє ж був істотою, вигаданою Бельбо, і Бельбо вже не знав, хто ж вигадав його самого. Він узяв до рук газету. Єдина певна річ — це те, що людина на фотороботі — він сам. Щоб переконати його в цьому, саме в той момент, йому зателефонували в офіс знову. Той самий балканський акцент, ті самі поради. Побачення у Парижі.

— Але хто ж ви? — закричав Бельбо.

— Ми з ТРЕСу, — відповів голос. — А ви про ТРЕС знаєте більше за нас.

* * *

Тоді він прийняв рішення. Він узяв телефон і подзвонив Де Анджелісу. В поліційному управлінні йому не хотіли нічого казати, скидалося на те, що комісар там більше не працює. Відтак вони здалися на його наполягання і з'єднали його з якимось кабінетом.

— О, кого я чую, доктор Бельбо, — сказав Де Анджеліс тоном, який здався Бельбо саркастичним. — Ви застали мене випадково. Я пакую валізи.

— Валізи? — Бельбо злякався, що це натяк.

— Мене перевели на Сардинію. Це буде, судячи з усього, спокійна робота.

— Докторе Де Анджеліс, я мушу терміново з вами поговорити. З приводу тієї історії...

— Історії? Якої?

— Полковникової. І з приводу ще одної... Якось ви запитали Казобона, чи не чув він про ТРЕС. Отож про нього чув я. І мушу вам розповісти про дещо важливе.

— Не треба. Це більше не моя справа. Зрештою, вам не здається, що вже трохи запізно?

— Визнаю, багато років тому я дещо замовчав. Але зараз хочу про це розповісти.

— Ні, докторе Бельбо, не треба говорити. І знайте: хтось напевно підслуховує нашу розмову, а я хочу, аби їм було відомо, що я не бажаю нічого чути і нічого не знаю. У мене двоє дітей. Маленьких. І хтось повідомив мене, що з ними може щось трапитись. А щоб я переконався, що вони не жартують, учора зранку, коли моя дружина завела машину, вибухнув капот. Дуже малий заряд, трохи більший за петарду, але цього було досить, аби дати мені зрозуміти, що як вони захочуть, то зможуть усе. Я пішов до начальника поліції і сказав, що завжди виконував свій обов'язок, навіть ретельніше, ніж належить, але я не герой. Я б міг віддати своє життя, але не життя моєї дружини й дітей. Я попрохав, щоб мене перевели в інше місце. А потім почав говорити всім, що я боягуз, що наклав у штани від страху. І тепер кажу це саме й вам, і тим, хто нас слухає. Я зруйнував свою кар'єру, втратив самоповагу, більш того, я знаю, що я людина без честі, але так я врятую свою родину. Сардинія, кажуть, чудова, і мені більше не доведеться заощаджувати гроші, аби влітку послати дітей на море. До побачення.

— Зачекайте, це серйозна справа, я потрапив у халепу...

— У халепу? Я дуже радий. Коли я просив вас про допомогу, ви не допомогли мені. Як і ваш приятель Казобон. А тепер ви потрапили в халепу і просите допомоги в мене. Але я також у халепі. Ви заговорили надто пізно. Поліція перебуває на службі у громадян, як кажуть у фільмах, ви це мали на увазі? Гаразд, тоді звертайтеся до поліції, до мого наступника.

Бельбо поклав трубку. Чудово: йому на додачу всього перешкодили звернутись до єдиного поліцая, який міг би йому повірити.

Відтак він подумав, що йому міг би якось допомогти Ґарамонд, зі всіма його знайомствами з префектами, начальниками, високими достойниками. Він побіг до нього.

Ґарамонд привітно вислухав його історію, перебиваючи чемними вигуками на кшталт "та ви що!", "що я чую?", "та це ж схоже на роман, скажу більше, на вигадку!". Потім він склав руки, глянув на Бельбо з безмежною симпатією і сказав:

— Хлопче мій, ви не гніваєтесь, що я так до вас звертаюсь? — адже я міг би бути вашим батьком, — далебі, може, не батьком, адже я чоловік ще молодий, скажу більше, молодцюватий, але старшим братом, якщо дозволите. Я говоритиму з вами від серця, адже ми знаємося стільки років. У мене складається враження, що ви надто схвильовані, на межі виснаження сил, у вас розладнані нерви, скажу більше, ви перепрацювались. Не думайте, що я цього не ціную, я знаю, що ви віддаєте тіло й душу нашому видавництву, і одного дня це треба буде врахувати також в аспекті, так би мовити, матеріальному, адже це теж не зашкодить. Але на вашому місці я взяв би відпустку. Ви кажете, що опинились у прикрому становищі. Щиро кажучи, я б не драматизував надто цієї справи, хоча, якщо дозволите, видавництву "Ґарамонд" було б неприємно, якби виявилось, що його працівник, його найкращий працівник заплутаний в якусь темну історію. Ви кажете, що хтось хоче, аби ви поїхали до Парижа. Я не хочу заглиблюватися в деталі, я просто вам вірю. То що ж? їдьте, чи не краще буде відразу з'ясувати всю цю справу? Ви кажете, що опинились — як би це сказати — у конфліктних стосунках із таким шляхетним чоловіком, як доктор Альє. Я не хочу знати, що саме відбулося між вами, і я б не став надто сушити собі голову над тим випадком омонімії, про який ви мені розповідаєте. На світі є чимало людей, які мають прізвище Жермен, хіба не так? Якщо Альє з добрими намірами переказує вам — приїхати до Парижа, де все з'ясується, то що ж, їдьте до Парижа, адже кінець світу від цього не настане. У людських стосунках повинна бути щирість. їдьте до Парижа, і, якщо вам щось відомо, не замикайте цього в собі. Те, що у вас на серці, нехай буде й на вустах. Навіщо всі ці таємниці! Доктор Альє, якщо я правильно зрозумів, нарікає, що ви не хочете сказати йому, де міститься якесь послання, якась карта, план, не знаю вже й що, якою ви володієте і яка вам ні до чого, а тим часом нашому Альє вона, либонь, придалася б для його студій. Ми ж перебуваємо на службі в культури, чи я помиляюся? Тож віддайте йому цю карту, цей атлас, цей топографічний план, я навіть не хочу знати, що воно таке. Якщо йому так на цьому залежить, то, виходить, він має якусь підставу, безперечно, поважну, адже джентльмен завжди джентльмен. їдьте до Парижа, потисніть один одному руку, та й по всьому. Гаразд? І не журіться надміру. Ви знаєте, що я завжди до ваших послуг. — Відтак він увімкнув переговорний пристрій: — Пані Граціє... Ну ось, її нема, її ніколи нема, коли вона мені потрібна. У вас свої клопоти, любий Бельбо, а якби ви знали, скільки їх у мене. До побачення, якщо побачите в коридорі пані Грацію, пришліть її до мене. І відпочиньте, прошу вас.

* * *

Бельбо вийшов. У приймальні пані Грації не було, він побачив, як засвітилася червона лампочка персональної телефонної лінії Ґарамонда, який, очевидно, до когось телефонував. Бельбо не зміг стриматися (гадаю, вперше у своєму житті він допустився неделікатності). Він узяв трубку і підслухав розмову. Ґарамонд говорив комусь:

— Не турбуйтесь. Гадаю, я його переконав. Він поїде до Парижа... Це мій обов'язок. Нема за що, адже всі ми належимо до того самого духовного лицарства.

Отже, Ґарамонд теж причетний до таємниці. До якої таємниці? До тої, відкрити яку міг лише Бельбо. І якої не існувало.

* * *

Був уже вечір. Бельбо пішов до Піладе, перекинувся з кимось двома словами, випив понад міру спиртного. А наступного ранку подався до єдиного друга, який у нього залишився. Він пішов до Діоталлеві. Пішов просити допомоги у вмирущого.

Про їхню останню розмову він залишив в Абулафії гарячковий звіт, в якому годі було зрозуміти, скільки там було від Діоталлеві, а скільки від Бельбо, адже в обох випадках це було схоже на бубоніння людини, яка каже правду, знаючи, що не час забавлятися ілюзіями.

110

І сталося так, що Раббі Ізмагель бен Еліша та його учні, вивчаючи книгу Йєціра, помилилися кроками й почали йти назад, аж поки самі не ввійшли в землю аж до пупа, така була сила літер.

Псевдо-Саад'я, Коментар до Сефер Йєціра

Він ніколи не бачив його таким альбіносом, хоча той майже не мав уже ані волосся, ані вій, ані брів.