Маятник Фуко - Сторінка 106

Він був схожий на більярдну кулю.

— Даруй, — сказав він йому, — я можу поговорити з тобою про свої справи?

— Говори. У мене більше нема справ. Лише потреби. З великої літери.

— Я чув, що винайшли нову терапію. Ця хвороба вмить пожирає тих, кому двадцять років, а в п'ятдесят усе триває повільно, і є час знайти якусь раду.

— Говори за себе. Мені нема ще п'ятдесяти. У мене ще молодий організм. Я маю привілей померти з більшим поспіхом, ніж ти. Але хіба ти не бачиш, що мені важко говорити. Розповідай свою історію, а я відпочину.

З пошани до нього Бельбо слухняно розповів йому всю свою історію.

І тоді Діоталлеві, дихаючи, наче ота Річ із науково-фантастичних фільмів, заговорив. І на ту Річ він тепер був схожий своєю прозорістю, відсутністю межі між зовнішнім та внутрішнім, між шкірою і тілом, між легким білим пушком, який ще виднів з-під розстебнутої на животі піжами, і в'язкою мішаниною нутрощів, яку можуть показати лише рентгенівські промені або хвороба на останній стадії.

— Якопо, лежачи тут, у ліжку, я не можу бачити того, що діється у світі. Я не знаю: відбувається всередині тебе чи назовні те, що ти мені розповідаєш. Байдуже, хто схибнувся — ти чи світ, все зводиться до одного. В обох випадках хтось змішав і переплутав слова Книги більше, ніж дозволено.

— Що це означає?

— Ми вчинили гріх супроти Слова, Слова, яке створило і підтримує світ. Тепер тебе за це покарано, як покарано й мене. Між мною і тобою різниці немає.

Увійшла сестра милосердя, зволожила йому чимось губи і сказала Бельбо, що його не можна втомлювати, але Діоталлеві збунтувався:

— Залиште мене. Я мушу сказати йому Правду. Ви знаєте Правду?

— Ну що ви мене таке питаєте, докторе...

— Тоді йдіть геть. Я мушу сказати своєму другові дуже важливу річ. Слухай уважно, Бельбо. Так, як у тілі людини є члени, суглоби і органи, так само вони є і в Торі, згода? І подібно, як Тора має члени, суглоби й органи, має їх і тіло людини, згода?

— Згода.

— А раббі Мейр, коли він вчився у раббі Акіби, додавав до чорнила вітріолу, і вчитель не казав нічого. Але коли раббі Мейр запитав у раббі Ізмагела, чи він чинить добре, той сказав йому: синку, будь обережний у своїй праці, адже це праця божественна, і варто тобі лишень пропустити якусь літеру або написати на одну літеру більше, ти знищиш цілий світ... Ми спробували переписати Тору, але не дбали, чи літер більше, чи менше...

— Ми жартували...

— З Торою не жартують.

— Але ми жартували з історією, з писаннями інших...

— А хіба є якесь писання, що лежить в основі світу і не є Книгою? Дай мені трохи води, ні, не у склянці, намочи цю хустинку. Дякую. Тепер послухай. Перемішувати літери Книги означає перемішувати світ. Цього не можна уникнути. Це стосується будь-якої книги, навіть букваря. Хіба ті люди, як от твій доктор Ваґнер, не говорять, що той, хто грається словами, анаграмує їх, перекручує мову, має зло в душі й ненавидить свого батька?

— Це не зовсім так. Вони — психоаналітики, і кажуть це, щоб заробити гроші, вони ж не твої рабини.

— Вони рабини, кожен є рабином. Усі говорять про одне й те саме. Гадаєш, рабини, говорячи про Тору, мали на увазі сувій? Вони говорили про нас, про наше бажання переробити через мову наше тіло. Тепер послухай. Щоб маніпулювати літерами Книги, потрібна велика побожність, а в нас її не було. Ім'я Бога вплетене у кожну книгу, а ми анаграмували всі книги з історії, не молячись. Помовч, послухай мене. Той, хто вивчає Тору, підтримує світ у русі, а читаючи або переписуючи її, підтримує в русі своє тіло, адже нема такої частини тіла, яка б не мала свого відповідника у світі... Намочи хустинку, дякую. Якщо ти змінюєш Книгу, ти змінюєш і світ, а якщо змінюєш світ, змінюєш також тіло. Ми ж цього не збагнули. Тора випускає зі своєї скрині по одному слову, яке з'являється на мить і відразу ховається. І відкривається на мить лише для того, хто його любить. Наче прегарна жінка, яка ховається у маленькій, загубленій кімнатці свого палацу. У неї є єдиний коханець, про чиє існування ніхто не знає. А якщо хтось інший захоче заволодіти нею або торкнутися її своїми брудними руками, вона бунтується. Вона знає свого коханого, вона показується на мить, відчинивши на щілину двері. Й відразу ховається знову. Слово Тори відкривається лише тому, хто його любить. А ми намагалися тлумачити книги без любові й задля глуму...

Бельбо знову зволожив йому вуста хустинкою.

— Отже?

— Отже, ми захотіли зробити те, що нам дозволено не було і що ми не були готові робити. Маніпулюючи словами Книги, ми забажали витворити Голем.

— Не розумію...

— Ти більш не здатен розуміти. Ти заложник свого творіння. Але твоя історія все ще розгортається у зовнішньому світі. Не знаю як, але ти ще можеш виплутатися з неї. Зі мною все інакше, я переживаю у своєму тілі те, що ми робили у Плані задля забави.

— Не говори дурниць, це справа клітин...

— А що таке клітини? Впродовж місяців ми, наче богобійні рабини, вимовляли нашими вустами іншу, відмінну від звичайної комбінацію літер Книги. GCC, CGC, GCG, CGG. А наші клітини засвоювали те, що вимовляли наші вуста. І що ж зробили мої клітини? Вони вигадали свій, відмінний План і тепер живуть по-своєму. Мої клітини вигадують історію, відмінну від історії звичайної. Мої клітини навчилися, що можна говорити блюзнірства, анаграмуючи Книгу і всі книги світу. І вони навчилися робити це з моїм тілом. Вони перекручують, перекомбіновують, змінюють, роблять перестановки, створюють небачені клітини, клітини без сенсу або з сенсом, що суперечить правильному сенсові. Має існувати правильне значення і неправильні значення, інакше настає смерть. А вони граються наосліп, не маючи віри. Якопо, коли я ще міг читати, я прочитав протягом цих місяців чимало словників. Я вивчав історію слів, щоб зрозуміти, що ж коїться у моєму тілі. Ми, рабини, робимо саме так. Ти ніколи не замислювався над тим, що риторичний термін "метатеза" схожий на онкологічний термін "метастаза"? Що таке метатеза? Це коли замість "рано" кажеш "нора". А замість "трава" можеш сказати "ватра". Це Темура. Словник каже, що метатеза означає переміщення, переміну. І метастаза означає зміну, переміщення. Які словники дурні. Корінь той самий, як у дієслові metatithemi, так і в дієслові methistemi. A metatithemi означає "вставляю, переношу, переставляю, ставлю замість, скасовую закон, змінюю значення". A methistemi? Те саме, "переношу, змінюю, переставляю, змінюю узвичаєну думку, виходжу за межі сенсу". Ми, а разом з нами й усі ті, хто шукає таємного значення поза літерою, вийшли за межі сенсу. І те саме зробили мої клітини, послухавшись нас. Через це я помираю, Якопо, і ти це знаєш.

— Ти зараз кажеш це, бо тобі погано...

— Я зараз кажу це, бо нарешті зрозумів про своє тіло все. Я вивчаю його день у день, знаю, що там відбувається, але не можу втрутитися, клітини більш не слухаються мене. Я помираю, бо переконав свої клітини, що закону нема, і що з кожним текстом можна робити все, що завгодно. Я прожив ціле життя, переконуючи себе в цьому за допомогою мозку. А мій мозок, очевидно, передав це повідомлення їм, клітинам. Чому я маю вимагати, щоб вони були розважливішими, ніж мій мозок? Я помираю, бо наші фантазії перейшли всякі межі.

— Послухай, те, що діється з тобою, не має нічого спільного з нашим Планом...

— Не має? А чому з тобою діється те, що діється? Світ поводиться так, як мої клітини.

Він виснажено відкинувся на подушку. Зайшов лікар і крізь зуби, півголосом сказав, що не можна піддавати такому стресові вмираючого.

Бельбо вийшов, і більше бачити Діоталлеві йому вже не судилося.

Гаразд, писав він, мене шукає поліція з тих самих причин, з яких у Діоталлеві рак. Бідолашний мій приятель, він помирає, а що я, у мене ж нема раку, що робити мені? Поїду до Парижа шукати закону неоплазії.

Він здався не відразу. Чотири дні він сидів, замкнувшись, у себе вдома, фраза за фразою впорядковуючи свої файли, щоб знайти пояснення. Відтак написав свою оповість, наче заповіт, розповідаючи все собі самому, Абулафії, мені чи будь-кому, хто зможе це прочитати. І нарешті у вівторок він поїхав.

Гадаю, Бельбо подався до Парижа, аби сказати їм, що таємниць нема, що справжня таємниця в тому, аби дозволити клітинам жити за їхньою інстинктивною мудрістю, що, шукаючи під сподом якихось таємниць, ми зводимо світ до паскудної ракової пухлини. І що найпаскуднішим і найдурнішим зі всіх був він, адже нічого не знав і все собі вигадав — і це мало дорого йому обійтися, але він вже давно змирився з думкою, що він боягуз, а Де Анджеліс показав йому, що героїв не так багато.

У Парижі він, мабуть, зайшов з Ними у перший контакт і збагнув, що Вони його словам не вірять. Його слова були занадто прості. Тепер Вони очікували від нього одкровення, погрожуючи смертю. Бельбо не міг дати їм жодного одкровення і, переживаючи останній напад боягузтва, злякався смерті. І тоді він спробував замести сліди і зателефонував мені. Але його знайшли.

111

С'est une lezon par la suite. Quand votre ennemi se reproduira, car il n'est pas a son dernier masque, congédiez-le brusquement, et surtout n'allez pas le chercher dans les grottes .

Jacques Cazotte. Le diable amoureus,

1772, сторінка, опущена в наступних виданнях

Тепер, — запитував я себе у помешканні Бельбо, закінчуючи читати його сповідь, — що повинен зробити я? Іти до Ґарамонда не мало сенсу, Де Анджеліс поїхав геть, Діоталлеві сказав усе, що міг сказати. Лія далеко, у місці, де нема телефону. Зараз шоста година ранку, субота 23 червня, і якщо повинно щось відбутися, воно відбудеться цієї ночі, в Консерваторії.

Я маю швидко на щось зважитися. Навіщо, запитував я себе того вечора в перископі, хіба ти не вирішив удавати, ніби нічого не сталося? Перед тобою була писанина божевільного, який розповідав про свої розмови з іншими божевільними та про останню бесіду з умираючим, надміру схвильованим або надміру пригніченим. Ти навіть не мав певності, що Бельбо справді телефонував тобі з Парижа, — може, він говорив з якогось місця за кілька кілометрів від Мілана чи з кабіни на сусідньому розі. Навіщо було тобі втручатися в історію, яка, можливо, є чистою фантазією, історію, яка тебе не стосується?

Але так я запитував себе у перископі, сидячи при світлі, що дедалі меркло, з затерплими ногами, і відчуваючи неприродний і водночас дуже природний страх, який відчувала б кожна людська істота, опинившись уночі на самоті в порожньому музеї.